ЩОБ СМЕРТЬ МІЛЬЙОНІВ НЕ БУЛА СТАТИСТИКОЮ...

Зусиллями нової української влади тема голодомору 1932-33 років з незручної перетворилася на відверту. 26 листопада українці всього світу вшанували пам’ять жертв голодомору та комуністичних репресій на найвищому державному рівні, а Президент Віктор Ющенко, виступаючи на Михайлівській площі Києва, однозначно заявив на весь світ, що голодомор був ретельно спланованою операцією, що мала поставити український народ на коліна, убити історичну пам’ять, перетворити українців на рабів.

Наступним кроком має стати міжнародне визнання голодомору геноцидом проти українського народу. Попри відчайдушний спротив Москви, країни одна за одною поступово це вже роблять. Нещодавно такий акт солідарності з українцями здійснив парламент Литви, а у заходах з нагоди річниці голодомору взяли участь представники кількох десятків посольств. Геноцидом український голодомор вважають також Канада, Сполучені Штати, Австралія, Аргентина.

Попри те, що жалобні заходи відбулися в усіх куточках України, на жаль, громадськість реагувала на них по-різному: мешканці Рівного, Львова, Києва і навіть Харкова проявили громадську активність та патріотизм, кримчани ж, навпаки, активніше діяли в комуністичних контрзаходах.

Головні події відбувалися в Києві. У суботу вранці біля храму Святого Андрія Первозваного, у районі спорудження Меморіального комплексу пам’яті жертв голодомору 1932-1933 років, Віктор Ющенко та інші посадовці заклали Калиновий гай, висадивши близько 300 кущів. Усього в ньому мають намір посадити понад 10 тисяч калинових кущів, кожен з яких символізуватиме село чи населений пункт, який постраждав від голодомору. А на Михайлівській площі ввечері запалало 33 тисячі лампадок.

На Рівненщині заходи із вшанування пам’яті жертв голодомору відбулися в більшості населених пунктів. В обласному центрі жалобні заходи пройшли біля підніжжя статуї Божої Матері – охоронительки  Рівного від лих та нещасть.

Після панахиди, відправленої священиками Української Православної Церкви Київського Патріархату (на фото праворуч), розпочався жалобний мітинг-реквієм, участь в  якому взяли голова Рівненської обласної державної адміністрації Василь Червоній, голова Рівненської обласної ради Роман Василишин, представники влади міста, голова Рівненського братства вояків ОУН-УПА Олексій Мануйлик, духовенство, свідки голодомору.

Після завершення мітингу рівняни мали змогу спостерігати за прямою трансляцією виступу Президента України Віктора Ющенка з Михайлівської площі та завмерли на загальнонаціональну Хвилину мовчання.

Ігор МАКСИМІВ.

 Звернення Віктора Ющенка до українського народу у День пам’яті жертв голодомору

Шановні співвітчизники!

Дорога українська громадо!

Сьогодні, у цей скорботний день, я говоритиму про голодомор 32-33 років. І разом з вами згадую мільйони невинно убієнних тільки за те, що вони були українцями.

Цього тижня я підписав Указ про вшанування пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій. Сьогодні ми вперше на державному рівні відзначаємо трагічну дату і молимося за душі загиблих.

Україна довго не могла згадувати про голодомор. Десятки років ми говорили про цю трагедію тільки пошепки, зі страхом і відчаєм. Нам тлумачили, що в Україні не було голоду, а був неврожай. Нас привчали, що це - вигадка, і старанно приховували правду. Але в кожній українській родині – на Слобожанщині чи на Поліссі, в Криму чи Донбасі – знали, що то був голод.

Кожна сім’я на власній історії пережила трагедію 32-33 років. У моїй родині згадують діда Івана, сильного й працьовитого, який не пережив страшної зими. У сім’ї моєї дружини щовесни поминають родичів, похованих у селі Зайцівка на Луганщині. У моїй рідній Хоружівці у 32-33 роках полягло 600 людей. Імена тільки 40 з них змогли встановити, інші покояться на сільському цвинтарі під безіменними хрестами, бо смерть косила цілими родинами й вулицями.

Кожного з нас з дитинства вчили святому ставленню до хліба. Моя бабуся Катерина збирала зі столу хлібні крихти й наказувала дітям доїдати все до скоринки. Такою є історична пам’ять народу, що пережив божевілля голоду.

Важко збагнути, що за геноцидом стояла політика. Страшно усвідомлювати, що цей експеримент задумався заради одного – знищення свідомої української людини. А полігоном для експерименту було обрано село – колиску української нації.

Голодомор став одним з найжахливіших злочинів в історії людства. Рахунок загиблих йшов на мільйони. Україна втратила чверть свого населення. Щохвилини вмирало 17 людей, щогодини – 1000, майже 25 тисяч – щодня. 11 тисяч сіл опустіли.

Це була справжня війна проти нації. Смерть не розрізняла своїх жертв ні за віком, ні за статтю.

Удар прийшовся на основу нашого духу – родину, віру в Бога і любов до землі. Матері божеволіли і їли своїх дітей, люди проклинали Небо і ниву. Радянський режим знав – тільки так можна було стерти національну пам’ять.

А який народ може жити без пам’яті? Це - перекотиполе без коріння. Без роду, без племені. Без минулого і майбутнього. Таким народом легко маніпулювати, його легко зробити рабом.

Гіркі плоди свого безпам’ятства наше суспільство пожинає і сьогодні. Нонсенс – але смерть мільйонів закатованих і досі предмет дискусій: чи то був голод, чи то був неврожай? Чи був то злочин, чи недбальство?

Голодомор – чи не єдина трагедія такого масштабу, за яку ніхто не розкаявся, не вибачився і не поніс покарання.

Завдання політиків мого покоління – відстояти історичну пам’ять, зробити все, аби увесь світ визнав голодомор геноцидом. Доки голодний мор залишатиметься білою плямою в історії, доти людство не побачить усього ланцюга геноцидів ХХ століття.

Сьогодні ми зробили перший крок до того, аби цей день став днем жалоби для кожного українця. У Києві на Дніпрових кручах ми заклали Калиновий гай, де будуть висаджені 10 тисяч дерев – у пам’ять про кожне постраждале українське село. В усіх церквах пройшли поминальні панахиди, а ввечері у вікнах наших осель загорілися мільйони свічок – в пам’ять за кожним загиблим. Вірю, цей трагічний день згуртував українську націю, змусив кожного з нас згадати нашу історію і замислитися над майбутнім.

Я даю доручення уряду провести конкурс проектів на створення пам’ятника жертвам голодоморів і політичних репресій. Міністерство культури повинно ініціювати конкурс на кращий сценарій фільму про голодомор. Ми маємо створити Інститут пам’яті та відкрити Музей голодомору.

Я звертаюся до кожного з вас – давайте разом збережемо кожну пам’ятку про ті страшні дні. З нами поряд живуть свідки трагедії. Запишіть історію своєї родини і села, розпитайте про голодомор сусідів і друзів. Історією може бути тільки те, що ми зможемо зберегти.

Я звертаюся до керівників регіонів – підтримайте ініціативи щодо збереження пам’яті про голодомор. Нехай у кожному краєзнавчому музеї з’явиться зала пам’яті.

Цього тижня збіглися в часі дві історичні події для української нації.

Уперше ми відзначали День Свободи і вперше на високому державному рівні вшановуємо пам’ять жертв голодоморів і політичних репресій.

Для мене цей історичний ланцюг є дуже символічним. 74 роки тому тодішній диктатор Сталін розгорнув кампанію геноциду проти українського народу, аби назавжди вбити національну свідомість.

Рік тому новітні диктатори спробували ліквідувати почуття гідності цілого народу, навіть не сподіваючись, що національна свідомість та патріотизм не знищені. А навпаки, виплекані, врятовані, збережені минулими поколіннями, передані молодим як найцінніший заповіт.

Саме почуття гідності та патріотизму допомогли нам разом відстояти демократію і національну свідомість.

Це – наш обов’язок перед «мертвими, живими і ненародженими».