Найжахливіший злочин московських шовіністів

 1932—1933 рр. — найжахливіший злочин московського шовінізму і найбільша трагедія за всю історію цивілізації: другий штучно створений голодомор в Руси-Україні, на Кубані, Поволжі та інших місцях, компактно заселених українцями, з метою знищення українського селянства як «націоналістичного елемента». Мученицькою смертю загинуло 10 млн. українців. Матері їли своїх дітей. «Знадобився голод, щоб показати, хто тут господар» (М.Хатаєвич). Загальне керівництво голодомором здійснював Лазар Каганович.

«...Цей розгром України був запізнілою на тисячоліття помстою хозар їх споконвічним ворогам, князь яких Святослав так жорстоко розгромив (965 р.) їх країну».

Західні дипломати та журналісти повідомляли свої уряди про жахливий голодомор в Руси-Україні, але контрольована іудеями західна преса зберігала дивовижне мовчання. У цей же час американський уряд, «керований іудеєм Рузвельтом-Розенфельдом, визнав керовану іудеями більшовицьку Московію».

З повідомлень італійського консула в Харкові 31 травня 1933 р. № 474/106: «Голод далі робить таке велике знищення народу, що залишається зовсім незрозумілим, як світ може бути байдужим супроти такої катастрофи і як інтернаціональна преса, що так активно закликає до міжнародного осудження Німеччини, винуватої у т. зв. «страшних переслідуваннях євреїв», особливо мовчить про різанину, організовану радянським урядом, у якому євреї відіграють таку велику роль...

«Етнографічний матеріал буде змінений», - цинічно сказав один єврей, велика риба місцевого ДПУ (очевидно, начальник Харківського обласного відділу ДПУ Кацнельсон).

...Напевно, необхідно зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців, з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здасться перебільшеною. Я тієї думки, що, мабуть, її уже досягли. Це велике нещастя, яке скошує мільйони осіб і винищує дітей цілого народу, вдаряє в дійсності тільки Україну, Кубань та середню Волгу...

У селі Гарово, близько 50 км від Харкова, з 1300 мешканців, що там жили, сьогодні можна нарахувати тільки 200...

Околиця Полтави, здається, найбільше потерпіла, більше навіть від Харкова. У Полтаві навіть лікарі починають пухнути від недоїдання.

Із Сум один комсомолець пише до своєї дівчини у Харків, що там батьки убивають своїх найменших дітей і їх з’їдають...

Закінчую: теперішнє нещастя спричинить колонізацію, переважно московську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У, може, дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити про Україну..., тому що Україна в дійсності стане московським краєм.

З найвищою пошаною К.(королівський) консул Граденіго».

У січні 1933 р. керована Л.Кагановичем та Й.Сталіним компартійна кліка призначила П.Постишева секретарем ЦК КП(б)У для безпосереднього керівництва голодомором в Україні. Разом з ним прибуло 10 тисяч московитів, які були призначені на керівні ключові посади в селах, містах та обласних центрах.

На сторінці 54 книги Артура Кестлера є така фраза: «...Хозарська система управління мала подвійний характер: Каган був представником релігійної влади, а Бек — громадянської».

…Майже ніколи не видимий для очей простих смертних, Каган був насправді повноважним володарем Хозарії, а Бек був лише його помічником, який виконував адміністративні функції. Як би надпарадоксально це не звучало, східні іудеї відновили в середині XX ст. систему управління, яка існувала в їх рідній Хозарії близько 10 ст., але під виглядом московського... квазікомунізму.

У скритній формі вища влада була в руках КАГАНА Кагановича та його найближчого іудейського оточення. Виконавча влада належала його БЕКУ, Джугашвілі, який був також і «козлом отпущения» у випадку потреби... Його безмежний «деспотизм» був лише ілюзією «для простого народу», як кажуть поляки.

З книги А. Куліша «Книга пам’яті українців. Короткий перелік злочинів московського імперіалізму в Руси-Україні»„

Сильвестр Матвійчик

Голодомор

Гойдалось в сивому тумані

Село голодне і німе.

Не чути півнів спозарання,

І скрип колодязів завмер.

В хатині бідній пухли діти,

Варила мати бур’яни...

Був Страшний суд у білім світі

В період царства Сатани.

Дивились дико оченята

У піч, де в’юнився вогонь...

І раптом тупіт біля хати -

Знов принесла біда когось.

Злетіли двері, як від смерчу.

Так! Знов оте НКВД.

А вже від нього, як від смерті,

Не заховаєшся ніде.

Рипіла злісно портупея,

І галіфе — мов кобра в стійці.

Сичали ситі фарисеї

В лице півбожевільній жінці:

- Ведеш до зради і до згуби

Пролетарів усіх країн...

Дивились дико мати, губи

Шептали: «Дітоньки мої!»

І спритно бив приклад у горщик.

Розтікся борщ із лободи...

Текло з очей дитяче горе

Усенародної біди.

А жінка зойкнула востаннє,

Як птаха вбита на льоту.

Лиш діточки своїм ячанням

Молитву квилили святу.

Попід тинами в іншу хату

Звірюк двоногих понесло -

НКВД з душею ката

Безжалісно вбивав село.

А ген один димок ще в’ється -

Ватага поспіша туди.

Як зграя вовча, що женеться,

Знайшовши заячі сліди.

І знову гуркіт: двоє діжку

Пожбурили з порога в двір.

І випали... дитячі ніжки,

Відрубані, немов живі.

А хто ще мав хоч краплю сили,

На цвинтар умирать ішли.

Їх не ложив ніхто в могили,

І ситими вовки були.

Вмирали гнані і голодні,

Бо так звірино захотів

«Великий вождь усіх народів»,

Що нас в «щасливе» завтра вів.

І гімн звучав: «Союз могутній...»

А хліб гноївся і горів...

Шептав молитву «Хліб насущний...»

Голодний тридцять третій рік.

ВОЛОШКОВІ ОЧІ

Не маймо великого довір’я до нашої пам’яті. Вона так само носить на собі тавро безволі, як і багато інших складників нашого духовного єства. Тому варто дещо нагадати.

Послухаймо, що оповідав згаслим, безбарвним голосом втікач із затиснутої в обценьки зорганізованого голоду України. Дещо з того було записане, дещо навіть друковане. Зрештою, усе було «відоме», хоч зовсім «неусвідомлене».

«Усі дороги, що вели до міста, засіяні були трупами. Трупи лежали тижнями непоховані, їх жерли хробаки, ворони і здичавілі пси... До міст доходили найдужчі, але, дійшовши, лягали на брук, щоб більше не встати. Усі залізничні станції, усі містечка й міста України були засіяні людьми, що лежали на землі. Вони спочатку пробували сидіти, витягаючи руку по милостиню, але потім сили їх покидали, вони лягали з витягнутою рукою і от - тіла їх починали набрякати і набирати іншої барви... Але смерть приходила не скоро. Вони конали тижнями без ніякої опіки в калюжі власних викидів... Шкіра на їх набряклих ногах репалася на сонці, з ран сочилася вода, і латки живого м’яса густо обсідали мухи.

Мешканці міст ставилися до того байдуже, проходили, дивлячись на це, як на річ нормальну, або стараючись не дивитися. У міських садах грала музика, театр і кіна були повні, хідниками спацірувала публіка, тут же повз конаючих і трупів».

...

Так. Усе те відоме, усе знане. Проклятий релятивізм психіки сучасної людини, що до всього звикає. Але було в описі чужинця й таке, що стрясло цілою істотою і гострим, як вогонь ножем прорізало пам’ять назавше Це - образ дитини, що сиділа біля трупа матері при дорозі і широко розкритими волошковими очима, у яких стояв німий запит, дивилася то на матір, то на світ, не розуміючи, що сталося. «Тих волошкових очей української дитини не можу забути», - казав пергаментовий чужинець, і в його згаслім, безбарвнім голосі затремтіла несподівана струна, а в, здавалось, мертвих очах пробігла іскра.

Описувати зі слів чужинця той образ? Пригадувати його слова? Пробувати самому «малювати»? Даремний блюзнірський труд. Зусилля шекспірів всього світу були б безсилі й марні.

«Діти вмирають з голоду особливо. Спочатку плачуть, потім затихають і хутко старіються. Роки призначеного їм життя проходять немов миттю. Очі їх, величезні очі, дивляться на світ, як очі старого, що вже збагнули всю правду, вірніш, неправду життя. Жах війни - ніщо в порівнянні з очима дитини, що конає з голоду. Йдеш повз них, що лежать на вулиці, біля плоту, під муром, а очі дітей протинають тебе наскрізь. Вони сповнені тихим здивуванням: йде людина, а не вмирає. Значить, один з тих, що на них батьки вказують, як на причину їх смерті. І коли вогник життя, ледве тліючи в них, нарешті догоряє, вони лягають, як лягли увечері, заколисувані голосом матері чи старшої сестри, і засипляють вічним сном».

Про великі волошкові очі українських дітей 1931-1934 нагадую не для зайвих зітхань, не для завжди охочих литися традиційних сліз, врешті, не для солодкавого болю моральної імпотенції і моральної розпусти. Усього того ми мали досить. Аж занадто. Про великі волошкові очі зеленцем зрізаних квітів України нагадую передовсім для того, щоб укріпити нашу традиційно слабу пам’ять. Щоб при першій-ліпшій нагоді ця дірява пам’ять не махнула вишиваним рукавом - «нехай собі», і не почала співати на дуже знайомий мотив.

Євген Маланюк, 1935 р.

Друкується зі скороченнями.

Зі спогадів очевидців

Так просили ми в мами їсти, так просили. Брат плакав-плакав, а на ранок помер. Потім помер другий брат. Мама плачуть. Того ж вечора помирає сестра. Уже троє лежать, усі пухлі, аж дивитись страшно. А я й сама така. Тітка наша помішалась розумом, ходила по селу, як русалка, коси розпустила і все говорила, що «красна мітла» забрала моїх дітей, чоловіка, хліб...

Дітки, що навіть не вміли ходити, повзали і пальчиками збирали людське лайно і їли його. Старші їли траву. Їм по ногах текла зеленава жижа від дизентерії, але ніхто на те не зважав. Люди були, як тварини...

У селах стояла зловіща тиша. Не гавкали собаки. Не співали півні. Навіть ворони не каркали, бо усіх їх перебили на їжу. Колись людні вулиці заросли бур’янами, вище людського зросту. З хати сусідки пішов димок. Зайшли, бачимо, а жінка смажить на рогачах дитячу голову. З доньки вже зварила холодець.

Мама моя помирає. Я приніс їй у кашкеті пузатих горобенят, а вона жадібно почала пхати їх собі в рот живцем. Бабуся знайшла в полі мерзлий буряк, миттю його проковтнула і вмерла в муках... Люди переставали бути людьми. Колись добрі, чуйні селяни тепер їли людей. Одна жінка несла олію, впала, розлила її. Позбігались люди і почали шкребти пальцями землю і запихати її собі в рот...

Тітка моя на могильнику знайшла смердючої конини. Зварила, хлопчик її поїв першим і помер. Мама варила ложку ячменю на вісім душ. Дворічний братик лежить в колисці і плаче: «Їсточки хоцю, їсточки». Так і помер. Мертві тижнями лежали попід тинами. Йшли ходаки до Києва, а їм Петровський відповів: «Працювати треба»...

Бог зжалився над нами, і з нічого по дощу наросли печериці. Поле було біле від них і дороги були білі. Ціле наше село цими грибами врятувалося...

Повірте, голод з гарних, чесних людей робить звірів. Я й досі уві сні бачу ці жахи. Йдеш вулицею, дивишся, лежить чоловік... сама шкіра й кістки, тільки зуби витріщив, величезні зелені мухи лазять по ньому. Як навесні збирали трупи, то вкинули туди дядька Максима. А він ще живий. Кажуть: «Вам все рівно завтра вмирати, а в нас часу нема». А той дядько вижив і дожив до 84 літ. Помер недавно...