ABOUT MYSELF (ПРО СЕБЕ)

Під таким заголовком на 9 день після смерті був знайдений матеріал, написаний моїм чоловіком Йосипом Михайловичем Пацулою. Усе, що він писав, я перечитувала, бо жила його життям. Але ці матеріали були від мене втаємничені. Можна тільки здогадуватися, чому. І чому заголовок англійською мовою? Чоловік важко хворів. Матеріал написаний не за один день. І з відомої причини незавершений. Це не просто автобіографія людини, яка жила на цьому світі. Я би сказала, це узагальнений образ українця, який щиро любить свій народ і Україну. На прикладі його життєвого шляху можна вивчати історію нашої землі. Тих поневірянь, що зазнав українець-переселенець, важко тепер навіть уявити.

Понад 10 років Йосип Михайлович друкувався в газеті «Волинь». Вдячні читачі чекали його актуальних публікацій. Саме тому я надсилаю матеріал в газету, щоб читач знав про людину, яка була небайдужа до страждань свого народу. 24 грудня минає рік, як перестало битися серце патріота-українця, надзвичайно порядної людини, про яку можна сказати словами В.Симоненка.

«Не шукаю я до тебе

Ні стежки, ні броду.

Бо від тебе узбіччям

Ніколи не брів.

Я для тебе горів,

Український народе,

Тільки, мабуть,

Не дуже яскраво горів».

Моє дитинство, і дещо про батьків

Я народився 24 січня 1935 року в древньому українському місті Перемишль, що розкинулось по обидва боки повноводної тоді ріки Сян. Був другою дитиною у сім’ї Михайла Пацули та Анни Балух. Моя сестричка Марійка померла ще до мого народження. Її поховали на перемишльському цвинтарі.

Тато мій, Михайло, син Йосипа, походив з карпатського села Липа, що знаходиться недалеко від містечка Вірча. Розповідають, що в цьому селі гірський потік ділив його садиби і жителів на гуцулів і пацулів. Так воно чи ні, але я маю підставу не відносити себе до гуцулів, хоч у цілому ці люди, особливо їхні звичаї і традиції, мені імпонують.

Дід Йосип був столяром. Тесав хати. Мав чотирьох синів - Степана, Михайла, Йосипа і Володимира. Діда я не пам’ятаю. Мати розповідала, що іноді він бував у Перемишлі, приходив до нас, любив посидіти й погомоніти з нею, та, бувало, не дочекавшись сина, вирушав до себе. «Почекайте, тату, скоро прийде син, - затримувала його невістка. «А мені й тебе досить», - кидав дід і вирушав у дорогу. Бабусю свою я пам’ятаю, хоч, соромно зізнатися, не знаю, як її звали. Раз чи два вона приходила до нас у Перемишль. Якось принесла мені подарунок... живого кролика. Після смерті діда вона жила при сім’ї старшого сина Степана. З ними у сорок п’ятому була насильно переселена до УРСР на Тернопільщину, здається, у Пробіжнянський район, село Чорноконці. Там невдовзі й померла. Нам стало відомо про це лише через декілька років.

Мій батько, здається, першим пішов з дому у світ. У Перемишлі влаштувався на роботу до єврея, що мав розливню пива і газованої води. Був єдиним робітником у цього «експлуататора». Але, наскільки мені відомо, спогади в батька про цього капіталіста залишились непоганими. Тато розливав у цеху пиво з бочок у пляшки, робив газовану воду чи лимонад і великим возом розвозив цю продукцію по крамницях, їдальнях, ресторанах. Пригадую, що цех, конюшня і житло господаря-єврея знаходилися на вулиці Міцкевича, у дворі поруч з єврейською божницею.

Хоч батько мав не то два, не то три класи освіти, та потяг до знань у нього не пропадав упродовж усього життя. Він завжди ходив на якісь курси, щось опановував, ледь не до самої смерті. Як і всі галицькі українці, вільно говорив польською мовою, опанував ідіш і розмовляв нею досить непогано, після війни пробував говорити російською. Потяг до іноземних мов іноді завдавав йому клопоту. За німців з ним трапився навіть закономірний казус. Знаючи, що ідіш - це діалект німецької мови, тато якось заговорив нею з німцями. Його тут же прийняли за єврея і заарештували. Тільки винахідливість матері врятувала цього «поліглота» від біди. Влаштувавши гармидер у гестапо (у сороковому це ще було можливо), вона зажадала, щоб з її чоловіка зняли штани й обстежили його. Цього виявилося досить, тато повернувся додому, але з того часу забув свою «німецьку». Іноді я думаю, чи не від нього в мене така тяга до чужих мов та філології.

Десь на початку тридцятих мої батьки познайомилися і незабаром відгуляли весілля.

Невдовзі в місто перебралися ще два батькові брати - Йосип та Володимир. Спершу працювали, де пощастило, бо ж не мали фаху. Згодом Володимир знайшов себе в м’ясарній справі - колов худобу і робив м’ясопродукти. Це ремесло визначило його подальший професійний шлях. Йосип працював чи то вантажником, чи то коноводом. У сороковому німці забрали обох на роботу до рейху. Відтоді і простиг шлях Йосипа. Що ж до Володимира, а звали ми його Влодком, то в Німеччині він працював за фахом, став проявляти національно-політичну активність в українській громаді, за що невдовзі опинився в тюрмі, відтак у концтаборі. Визволили його американці. Якимось чином він пристав до американської армії, закінчив війну в Аугсбургу, де його залишили ще на 10 років вільнонайманим на військовому складі. У сорок шостому він одружився з українкою з Галичини Катрусею, яку теж 17-літньою дівчиною вивезли до Німеччини. Незабаром у них народився син Мирон. У 1966р. із сім’єю Влодко переїхав у Штати. Як він мені розповідав, за службу в американській армії він заробив непогану пенсію, отримав добрий куш грошей, поселився в містечку Вайнсберг, що в Огайо, і розпочав своє ремесло. Місцевість для цього виявилася вдалою. В окрузі живе багато фермерів-сектантів, т.зв. Аміш піпл, вони вирощують худобу, але м’яса не вживають. Отож, він коле їхніх бичків, свиней і переробляє у товарну продукцію. З часом він розширив свій промисел і згодом передав його синам. Сьогодні у Вайнсбергу живе уже цілий клан Пацулів - три покоління. Усі вони - активні в добрих справах української діаспори. Залишається додати, що ми відшукали одні одних після війни лише десь під кінець шістдесятих років, і то цілком випадково, знов-таки завдяки енергійності моєї мами.

Про неї можна і треба би писати багато й різнопланово. Це була унікальна людина, якій доля не дала можливості реалізувати себе так, як вона цього хотіла і була здатна.

Мати моя, Анна, дочка Михайла, народилася в 1903 році в досить бідній селянській родині українського села Ватичі, що за 12 кілометрів від Перемишля. Ще в дитинстві вона втратила батька, а згодом і маму. Я їх не пам’ятаю. Залишилася з двома сестрами. Старша, навіть не пам’ятаю, як звали, у двадцятих роках подалася за океан, у Канаді незабаром вийшла заміж за українця, якщо не зраджує пам’ять, Кравецького, у них народилося двоє дівчат, і жили вони у Вінніпезі. Згодом старша сестра вирішила прийти на допомогу молодшій. У дорогу вирушила моя майбутня мама. Не знаю, як прийняла її сім’я сестри, зокрема чоловік, але невдовзі енергійна мандрівниця вирішила перебратися у Штати. Та не пощастило. Вночі при переході кордону групу таких же, як і вона, нелегалів затримали американські прикордонники і невдовзі їх депортували до Польщі. Була в мами надія вдруге попробувати щастя-долі за океаном, сестра навіть прислала їй необхідні документи, але тут у Перемишлі мало місце знайомство моїх батьків, вони побралися і заокеанські мандри залишилися хіба що у спогадах та нездійсненних мріях.

Після одруження батьки найняли скромну кімнатку в будинку поляка-інженера, що здавав його в оренду небагатим людям. Будинок знаходився на одній з найстаріших вулиць міста - Баштовій. Вікно нашого житла виходило в сад українського греко-католицького кафедрального собору, котрий ми називали катедрою. Там, до речі, мене хрестили, давши два імені - Йосип і Богдан. Навпроти нашого дому розкинулися споруди української духовної семінарії, куди я хлопчиною постійно ходив і знав ледь чи не всіх вихованців та їхніх наставників. Дещо вище від нас знаходився Інститут українських дівчат.

Не маючи цільної освіти, здається, теж два чи три класи, мама не мала постійної роботи, примножуючи сімейний бюджет тим, що прала людям білизну, допомагала батькові по роботі та приторговувала час від часу на ринку. Була глибоко віруючою жінкою і щирою українкою. Щороку разом із сотнями інших прочан міста вона вирушала то в Гошів, то на Кальварію і, звичайно, у Пикуличі на могилу січових стрільців, постійно беручи мене з собою. Так уже з дитинства я знав, що означає жовто-синє знамено, тризуб, умів співати «Ще не вмерла Україна», бо часто бував на українських сходинках, концертах та церковно-патріотичних акціях.

Своєю працею батьки багатства не нажили, але й не пасли задніх. Час від часу допомагала канадська сестра, а після продажу садиби та землі батьків у Батичах мама розділила гроші з молодшою сестрою Настею, що вийшла заміж і продовжувала жити в селі. Тим не менше, у кінці тридцятих батьки змогли на заощаджені гроші придбати ділянку землі під забудову на околиці Перемишля в районі Винної Гори, а згодом вони відкрили власний невеликий магазин з продуктами і товарами першої необхідності.

Другу світову війну я зустрів 5-річним хлопчиною, але непогано пам’ятаю довоєнні польські дефіляди-паради, трудові мітинги протесту та свята Іванка, коли на міському ринку з’являлися десятки крамничок і в них продавали пряники, солодощі та дитячі іграшки з Карпат. День початку війни мені запам’ятався тим, що по нашій вулиці йшов заточувальник ножів зі своїм інструментом за плечима і вигукував: «Война, людзє, война!»

На зміну польській владі до міста із заходу прийшли німці, а зі сходу більшовики. Сян розділив Перемишль на дві частини - німецьку і совєцьку. Наслухані про жахи комунізму, українці стали масово тікати на Засяння, тобто в піднімецьку частину міста. Євреї, навпаки, поголовно перебиралися в радянську зону, яку вони вважали більш своєю. Звичайно, що ми переселилися на Засяння. За досить невелику суму батьки придбали пристойне трикімнатне помешкання на другому поверсі кам’яниці на центральній вулиці 3-го Травня, яку німці тут же перейменували в Краківську. Невдовзі в цьому ж будинку батьки придбали крамницю, у якій батько продавав продукти та господарчі товари, а мама взяла на себе функції постачальника, постійно їздила у Краків, Лодзь, Тирнів, звідки привозила ходові речі - одяг, взуття, текстиль. Наскільки мені відомо, батьки невдовзі розрахувалися з боргами.

Сорок перший рік став знаменним багато в чому. У березні в мене появився братик, якого охрестили Володимиром. Невдовзі сім’я наша зросла ще на двох рідняків. Через неврожай 1941 року в селах стало жити вкрай важко, люди голодували. Під час пологів померла мамина сестра Настя. Залишилося четверо дітей. Старшу Ольгу, здається, у сорок другому вивезли на роботу в Німеччину, там вона згодом вийшла заміж за військовополоненого француза і після війни з чоловіком виїхала до нього на батьківщину. Ми втратили її сліди, здається, назавжди. Двох молодших сестер - 17-річну Ганю та 7-річну Мілю, а також їхнього брата Михайла батьки мої забрали до себе. Наступної осені Ганя й Михайлик повернулися в село до батька, а наймолодша Міля залишилася в нас, поживши в нашій сім’ї багато років, вона здобула освіту, вийшла заміж і будує своє життя в Галичині.

У червні сорок першого вибухнула німецько-радянська війна. Оскільки ми мешкали за 300 метрів від т.зв. німецько-радянського кордону, що проходив по Сяну, то цей початок війни врізався мені в пам’ять назавжди скупченням німецького війська в місті, навіть у нашому дворі, і стріляниною, що тривала десь до обіду. Пишу так упевнено про це тому, що вже після обіду, під вечір, люди стали виходити по обидва береги Сяну й перегукуватися про те, що сталося. Фронт відкотився на схід і про воєнні дії у т.зв. дистрикті «Галичина» ми дізналися з преси та розповідей очевидців...

Продовження у наступному числі.

Лариса ПАЦУЛА,

дружина Йосипа Пацули.