ABOUT MYSELF (ПРО СЕБЕ)

(Продовження, початок у минулому числі)...

...У вересні того року я пішов до першого класу народної школи оо.Василіан. Була це єдина в Засянні українська школа. Нашими вчительками були законниці, тобто монахині. Від трьох років навчання в цьому неординарному навчальному закладі в мене збереглися чи не найкращі спогади. Я полюбив книжку, дитячий журнал «Малі друзі», сформував поступово живий інтерес і потяг до всього українського. У школі ми постійно готувалися до знаменних дат історії та релігії, виступали на сцені та в осередках української громади міста, на стадіоні та в Народному домі. Щороку кращі учні школи їздили до Львова, щоб особисто привітати нашого митрополита А.Шептицького з днем його ангела. Кожної неділі та у свята школа організовано ходила до церкви. Згодом я став допомагати о.Юстину правити літургію в міському шпиталі. Там функціонувала каплиця, яка в неділю почергово «обслуговувала» римо-греко-католиків та православних із середовища хворих та медперсоналу. Тих, хто за станом здоров’я не міг ходити на службу, ми відвідували в палатах, де о.Юстин сповідав та причащав, а я виконував обов’язки дячка.

По суботах батьки регулярно відвідували спектаклі українського театру, де я вперше познайомився з творами І.Котляревського, Т.Шевченка, М.Гоголя, М.Кропивницького, Б.Лепкого та інших наших драматургів. На міському стадіоні ми вболівали за українську футбольну дружину «Сян». Пригадую також проводи перемишлян до дивізії «Галичина». Я декламував вірш:

Якби то я виріс ще раз                                                       на такого,

Купив би мені татко                                                           коня вороного.

Коня вороного                                                                     і новеньку зброю,

Пішов би я воювати                                                            за земельку свою.

Рідний Київ я узяв би разом                                               з лицарями,

Рідний прапор я встромив би                                            на столичній брамі.

Пам’ятаю, що після цього до мікрофону підійшов хтось з українських старшин і, подякувавши за вірш, сказав приблизно таке: «Ні, хлопче, рости, вчися гарно, слухай маму і тата та рости українцем, а ми самі здійснимо те, що ти хотів зробити». А багатотисячний стадіон зааплодував - чи то мені, чи йому?

***

Наше помешкання часто ставало більмом в оці чиновникам міської управи. І з їхньої волі в нас постійно вилучали щонайменше одну кімнату для постояльців. Пригадую, що спершу деякий час у нас мешкав німецький чиновник-залізничник. Звали його герр Грошан. Ламаною польською мовою він іноді запитував мене де про що, іноді щось розповідав про своїх дітей. Йому на зміну прийшов товстий німецький офіцер. Той спілкувався з нами лише двома-трьома фразами: «Гутен таг. Ауфвідерзеген. Данке шен». Єдине, чим він мені запам’ятався, це тим, що заборонив мені та братику бігати через його кімнату на балкон. Вечорами він регулярно слухав радіоприймач, а до нас у цей час приходив якийсь чоловік, тихенько сідав під двері сусідньої кімнати і підслуховував радіопередачі. Він пояснив батькам, що німець слухає не стільки Берлін, скільки Лондон. Більше німців у нас не було. Якийсь час квартирували два власівські офіцери. Вони постійно приводили дівок, пиячили та влаштовували оргії. Коли мама спробувала звернути їхню увагу на непристойну поведінку, один з них її попередив, що незабаром прийдуть більшовики, і саме тоді вона побачить і зрозуміє, що їхня поведінка - це свята невинність. У якійсь мірі власівець мав рацію.

Деякий час перебувало в нас двоє українців. Хто вони, я досі не знаю, але маю підстави думати, що це були націоналісти-підпільники. Вони були озброєні пістолетами, бо коли хтось стукав у двері, виймали їх і ставали обабіч дверей. Мама попередила мене, що забороняє розповідати про них кому-небудь, «інакше нас усіх можуть повішати». Що це означає, я вже знав. На околиці міста було гетто. Коли воно «спорожніло», там залишилось майно євреїв. Німці заборонили будь-кому заходити туди. Та охочі поживитися майном розстріляних, тим не менше, знайшлися. Тоді при вході до гетто виросла шибениця. На ній висів труп повішаного. Напис на його грудях гласив, що знімуть його тоді, коли спіймають наступного мародера. Не пригадую, чи був такий другий сміливець.

Про єврейську трагедію ми знали не з газет, а з життя. Багато наших земляків загинули від рук нацистів. Розповідали також про таких, хто з ризиком для життя переховував нещасних.

Якось ми з мамою ледве не розпрощалися з життям. Було це влітку чи восени, здається, сорок першого. Ми з мамою поверталися додому. У цей час нашою вулицею гнали колону євреїв на стрільбище. Охороняли їх пару німців із собаками та десяток польських поліціянтів. Нам треба було перейти вулицю, недалеко від дому. Мама, жінка нетерпляча, постояла хвилину-дві на тротуарі, разом з іншими перехожими, співчуваючи горю нещасних, а відтак, взявши мене за руку, через натовп гнаних стала переходити вулицю. Та досить нам було вийти з колони, як де не взявся німець-конвойний. Він люто заверещав: «Цурюк!» і взявся за карабін. Мама стала пояснювати йому ситуацію, але даремно. Не слухав він і людей, що стояли на тротуарі і теж пробували пояснити йому, що ми - їхні сусіди і в колоні опинилися випадково. Німець спитав єврейку, що саме проходила мимо: «Це ваша?» Та глянула на нас і схвально відповіла: «Яволь». Неважко здогадатися, що було б далі, якби сусідка не привела одного з конвоїрів-поляків. Той став розтлумачувати німцеві, про що йдеться, хто ми такі. Німець записав у блокнот наше прізвище, адресу і, подумавши, дозволив нам іти. Наступного дня до нас прийшли вчорашні німець і поляк. Лише переконавшись, що ми тут мешкаємо, нацист пішов геть, а поліціянт пояснив, що, не будь нас вдома, йому стало б непереливки.

Незадовго до відступу німців у місті з’явилося чимало втікачів з-під більшовизму. Було їх багато, дуже багато. Запам’яталися донські козаки, що їхали возами цілими сім’ями, було багато українських інтелігентів з Великої України, були й поляки-фольксдойчі. Ці люди розповідали страхітливі історії про життя в СРСР. Запам’яталася одна жінка - говорила, що вона з-під Полтави. Поселив її в нас працівник Українського допомогового комітету. (Була така інстанція). Удень ця жінка ходила в місто, говорила, що лікує зуби за рахунок згаданого комітету, а вечорами розповідала нам про себе, про життя до війни в Полтаві. Та яким було наше здивування, коли через два роки вже на радянській стороні в Добромилі мама зустріла цю жінку на вулиці. Тепер вона була... інспектором райвно. Досі не знаємо, ким насправді була ця особа - справді біженкою чи агентом червоних. Коли мама пожалілася, що нас брутально виселили, позбавивши майже всього, що ми нажили десятиліттями, та лише спромоглася відповісти: «Прийде час - і справедливість наступить».

Улітку сорок четвертого лінія фронту наблизилася до Перемишля. Здається, день чи два в місті було безвладдя. Окупанти відступили, а «визволителі» ще не встигли прийти. А тоді лавина наступаючих хлинула. Йшли, їхали і вдень, і вночі. І все ніби заспокоїлося. Та прийшла нова влада, настали нові порядки. Ми дізналися, що тепер живемо в новій Польщі, що кордон тепер проходитиме не по Сяну, а за десяток кілометрів на схід від міста. На вулицях з’явилися цивільні люди з червоно-білими нарукавними пов’язками й карабінами за плечима. Вони символізували нову владу. До нас знову стали приводити постояльців, до речі, усе тих же вчорашніх чиновників. Цього разу нашими співжильцями були кубанські козаки, їм на зміну прийшли двоє льотчиків. Якийсь час на постої були офіцери польового військкомату. Вони проводили призов українців до Червоної Армії. Разом з польським міліціянтом обходили українські помешкання та «призивали», тобто тут же забирали з собою чоловіків призовних років до армії. Тата через хворобу не взяли, а маминого племінника Петра мобілізували. На господарстві залишилася дружина Марія з хлопчиком Петрусем. Не далі як місяців через два якийсь чоловік зайшов до нас і повідомив, що на вокзалі в санітарному ешелоні бачив пораненого червоноармійця, який просив повідомити нас, що їде в Росію «по другу ногу». І справді, через півтора року вже на радянській стороні Петро знайшов нас, а відтак сім’ю, яка теж була переселена. Та повернувся бідолаха додому одноногим калікою. Воював він недовго. Курс підготовки бійця пройшов за два тижні, гвинтівку отримав уже на передовій, а ногу втратив «завдяки лікарям», які оперували поранених нашвидкуруч. Зате на грудях у Петра блищав Орден Слави та медаль Перемоги.

Та повернімося до літа сорок четвертого. По місту поповзла чутка, що до Перемишля наближається... Польське військо. І справді, незабаром ми з почестями зустрічали піхотний полк відродженого Польського війська. З цієї нагоди в місті був влаштований парад новоприбулих. Як сьогодні, пам’ятаю цю дефіляду. Під звуки військового оркестру вояки гордо вступали до міста. Попереду на баскому коні з шаблею наголо гарцював високий чин. За ним марширували колони піхотинців, їхала кавалерія, везли гармати. Радості польського населення не було меж. Наші сусіди - паньство Краснянські - три досить молоді жінки, чиї чоловіки на той час воювали на другому кінці Європи в армії генерала Андерса, плакали від радості. Їх можна було зрозуміти, хоча гордо крокуючі жовніри справляли двоїсте враження. На голові в кожного була новенька конфедератка з білим орлом, на грудях теж новий автомат ППШ, та більшість були якщо не босими, то хто в чому, а переважно в обмотках, у поношених доволі черевиках та галошах. Чоботи мали лише офіцери.

Новоприбулих помістили у знамениті казарми 38 полку, які пам’ятали ще австрійських вояк перед Першою світовою. Відтепер чи не кожного дня польських жовнірів ми бачили крокуючими по місту під гучний спів нової маршової пісні, яку тут же підхоплювали місцеві поляки: «Вибієми вшисткіх нємцув і бандерув...»

У місті було оголошено терміновий збір коштів на придбання чобіт та черевиків пристойного виду для жовнірів. Міська газета «Нові горизонти» регулярно повідомляла прізвища жертводавців. Та незабаром ми побачили компанії взутими в гарне, добротне військове взуття. Правда, придбане воно було не на зібрані міщанами кошти, а прислане союзниками з Англії. Щонеділі жовніри організовано марширували до костелу на месу, та більшість офіцерів чомусь у цей час вешталися по місту, переважно біля генделиків з пивом на центральному ринку. Таємниця стала явною після першого ж мітингу з якоїсь події. Командували ж то поляками радянські офіцери, чимало з них навіть не володіли польською і майже всі були невіруючими.

Як не дивно, але про мобілізацію чоловіків до польського війська місто не чуло. Бо такого не було. Молоді, здорові юнаки-поляки з нашої вулиці та їх ровесники в місті, чиї однолітки-українці помирали за «братню Польщу» на фронті, чомусь не поспішали їм на допомогу. Видно, що нова влада берегла їх до «кращих часів».

У вересні сорок четвертого я пішов до першого класу перемишльської гімназії, що відповідало четвертому класу загальної школи. Фактично ми продовжували навчання все в тих же приміщеннях, що й раніше, бо гімназію як таку до того було переведено до Ярослава. Та порядок у нас тепер був уже гімназійним. Поряд з монашками на уроки стали приходити світські вчителі, декого ми повинні були називати «пан професор». Замість німецької мови гімназисти тепер вивчали польську, продовжували студіювати латину. Знань з цієї мови, до речі, мені цілком вистарчило для першого курсу університету через сім років. Про історію України мови не було, але наша мова і релігія як навчальні предмети збереглися. На стіні біля дошки в нашому класі замість портрета фюрера, який гладив по голівці гарненьку дівчинку, тепер появилася картина з хлопчиком зі схиленою голівкою, що тримав під пахвою книжку. Нам пояснили, що це Ленін. Зізнаюся, що лише згодом, уже в УРСР, я дізнався, що вождь світового пролетаріату помер ще в 1924 році, а Сталін продовжує жити і дбати про нас....

 Продовження в наступному числі.