Тайкури: забута сторінка історії

Подорож цікавими місцями довкола Рівного.

1. Бо на камені був він заснований.

Тайкури, у минулому відоме містечко з Магдебурзьким правом, мурованим замком, оборонними вежами й мурами, об які розбивалася не одна ворожа повінь, розташоване на давньому шляху з Острога до Рівного біля вже неіснуючої річечки Сорока, яка мала свої витоки з підземних джерел на південно-західній околиці села.

Сучасне село Тайкури знаходиться за 7 кілометрів від села Колоденка на південно-східній околиці м.Рівне і, за переказами, що живуть серед старожилів, отримало свою назву від слів «тай» і «гори», тобто «тайні гори», що в мовному процесі було видозмінено в «Тайкури». У сучасному трактуванні його назви відчуваються польські впливи, які, звичайно, перебільшені. Поляки римо-католики зі своїм костелом з’явилися в Тайкурах на межі ХVІІ-ХVІІІ ст. і з властивою їм колоніальною фантазією придали давній назві поселення своє трактування, до того ж ще й їхніми «ревними знавцями» було складено осучаснений вірш, який автор чув серед жителів села. На думку автора цих рядків, у назві села живе ще старослов’янська форма, зокрема ім’я ченця Тайкур, який заснував на горі, де на початку ХVІІ ст. вибудувано замок, печерний монастир, і серед цих таємничих гір, що їх утворюють пагорби Авратинського плоскогір’я, спасався і творив чернечі подвиги.

Археологічні знахідки, знайдені в околицях Тайкур, свідчать, що місцевість ця була заселена в добу неоліту, а серед могил-курганів, розкопаних у кінці ХІХ - поч.ХХ ст., виявлено давнє волинське поховання за старовинним похоронним обрядом.

Місцеві гори, покриті в сиву давнину лісами, були притулком не одному поколінню наших далеких пращурів, які могли серед лісів мати добре заховане житло та полювати, ловити рибу, бортничати, збирати ягоди, гриби та інше.

Немає сумніву, що поляки, коли будували свій костел біля підніжжя Замкової гори, скористалися святістю місця, на якому стояв наш український православний храм, можливо, і печерний монастирський, а щодо наявності тут нашої святині ще до 1731 року, коли побудовано церкву св.Покрови, немає жодних сумнівів. Першими власниками Тайкурів були представники відомого православного роду Кирдеїв. Знаємо з історії рідної землі: там, де наші князі, бояри будували замки, щоб охоронити себе і своїх підлеглих від ворога, обов’язково зводили святині для охорони людської душі від скверни.

Перший замок на Замковій горі в с.Тайкури був дерев’яним, і лише 1614 р. грамотою польського короля Сигизмунда ІІІ запроваджувалося будівництво в Тайкурах мурованого замку, а також два ярмарки річно, введено Магдебурзьке право та впроваджено герб св.Юрія Переможця. Цей герб дано було в честь патрона Юрія Вишневецького та його жінки Федори, уродженої Чаплиць. По Кирдеях Тайкури перейшли до Івана Чаплич-Шпановського, військового Волинської землі, і їх як свій посаг внесла до маєтків роду Вишневецьких його донька Федора.

Саме за часів володіння Тайкурами князя Вишневецького виріс величезний мурований замок на найвищій горі, яка різко обривається з південної та західної сторони до річечки Сорока. Високі земляні вали, оборонні вежі, мури замку на них давали можливість його оборонцям захищатися від чисельних нападів татарських загонів, які спустошували нашу землю.

Південна оборонна вежа висотою до 30 метрів, яка нині частково збереглася, надавала можливість оглядати довкілля на десятки кілометрів навкруги, особливо з півдня і сходу, звідки завжди з’являлися татарські загони.

У замку є закиданий на кілька метрів углибину мурований колодязь, з якого під час облоги брали воду, та ціла мережа підземних ходів з потаємними виходами, в більшості нині заваленими. Один з них поєднував замок з костелом, який був також вибудований у суто оборонному стилі, його стіни та стіна навколо сягають від 1,2 до 1,5 метра заввишки. Стіни костелу, як і замку, мурувалися зовні з місцевого білого каменю, а зсередини - з цегли.

Містечко Тайкури і його замок кілька разів згадуються в документальних джерелах середини ХVІІ ст., зокрема в листі воєводи Брацлавського Адама Кисіля до королівського канцлера Юрія Осолинського від 9 серпня 1648 року, у якому знаходимо такі рядки: «Один із загонів козаків зовсім знищив містечко Гощу, воєводський маєток, і його подальший шлях проліг на Рівне і Тайкури».

Ще один лист, відправлений з Тайкур до канцлера Юрія Осолинського, датується 25 травнем 1649 року, у якому воєвода Адам Кисіль та подкоморій Федор Обухович повідомляли про положення польського війська, що виступило проти українських загонів Богдана Хмельницького і відступає до містечка.

Від князів Вишневецьких Тайкури із замком та іншим добром переходить до Поплавського, який, згідно з написом над дверима костелу під його зображенням, побудував цю римо-католицьку святиню на нашій землі. У тому написі перелічуються його маєтки в Київському, Волинському, Подільському воєводствах, його рідні - жінка, діти, а також піддані.

У Тайкурах і дотепер живе переказ, що мисливський собака Поплавського вигріб із землі золотий скарб. Пан із вдячності за цю багату знахідку і щоб прославити своє ім’я, побудував 1710 р. мурований римо-катоицький костел св.Лаврентія.

Костел св.Лаврентія однонефний з витягнутою апсидою. Усі об’єми його перекриті хрестовими зводами, фасад його без декору, а вікна нагадують амбразури.

Після будівництва костелу цей власник Тайкур вибудував 1731 р. мурований парафіяльний храм Покрови Пресвятої Богородиці, який тоді належав до руської унійно-православної церкви. Храм Покрови Богородиці чотирикупольний, з масивним центральним куполом, у плані хрестоподібний, у північному куполі 1882 року влаштовано дзвіницю на кошти парафіян. У церкві є іконостас роботи місцевих волинських майстрів, збереглися церковні речі, подаровані ще будівничим святині.

Храм побудовано біля підніжжя одного з пагорбів навпроти Замкової гори по лівому березі річечки Сорока на давньому кладовищі, на південь від святині й дотепер знаходимо давні кам’яні хрести ХІV-ХVІІ ст., невеликі за розмірами, з прямокутними й куполоподібними раменами, деякі з них видні з-під землі лише своїми верхніми кінцями.

Дочка Лаврентія Поплавського внесла Тайкури як свій посаг до маєтків Пинчовського Мишковського ордината. По тому містечко почало занепадати, а 1866 року вже як село бачимо його у власності графа Олександра Іллінського.

Містечко Тайкури з його могутнім оборонним замком, ярмарками, торгівлею, ремеслами досягло свого найбільшого розквіту в першій половині ХVІІ ст. та по національно-визвольній війні українського народу 1648-1654 рр., у кінці ХVІІ - першій половині ХVІІІ ст., а тоді поступово починає занепадати, проте остаточно не було знесено з карти історичної Волині, незважаючи на чисельні спроби татар перетворити його на руїну. Вибудуване на твердому ґрунті - камені, з Божої ласки пережило воно буревії двох світових воєн з їх московською, польською, німецькою, знову московською окупацією з кривавим енкаведистським терором, депортаціями до Сибіру, масовим нищенням нашої духовної спадщини і самих людських душ, щоб розбудовуватись і процвітати в незалежній Україні.

2. Уже й криниця тая замуліла.

Мої знання про давні Тайкури донедавна обмежувалися коротеньким гаслом з краєзнавчого словника професора Олександра Цинкаловського, але нещодавно отриманий лист із США від незнайомого п.Леоніда Царика, народженого в тому давньому волинському містечку, змусив мене заглянути не тільки в доступні історичні та документальні джерела з Держархівів Волинської й Рівненської областей, а й зробити наукову подорож, щоб на місці оглянути все те, що лишилося від його забутого минулого.

- Високоповажний пане Рожко, - пише в листі п.Леонід Царик, - уже кілька років читаю Ваші цікаві історичні дописи у «Свободі» і прийшло мені на думку звернутися до Вас з проханням, але перше про себе. Я народився 1 березня 1915 року в селі Тайкури, 12 км на південь від Рівного, на колишньому шляху до Острога. Мені цікаво, чи Ви маєте якісь історичні відомості про Тайкури і чи Ви могли б поділитись цим відомостями зі мною...».

Холодний осінній недільний ранок зустрічаю я в Рівному, а звідти шукаю можливість доїхати до Тайкур. Від села Колоденка на однойменній річечці, що на південно-східній околиці Рівного, вирушаю пішки розбитою вимощеною камінням дорогою до небачених ще Тайкур.

Навколо дороги розкинулися поорані поля, від яких несе холодом і сумом осіннього ранку, а я, перебираючи думки, наперекір холодному вітру, що раз у раз б’є по мені, маю твердий намір якнайскоріше дістатися до села й оглянути все, що лишилося від його минулого, записати й зафотографувати найцінніше.

Уся місцевість, покрита меншими й більшими пагорбами з родючим чорноземним ґрунтом, розкинулась на багато кілометрів, і на вершині пагорбів мене не тільки проколює вітер, а й несе, ніби на крилах, до наступної долини.

Наближаюсь до невеликого села Порозове, колишньої колонії німецьких колоністів, які виїхали 1940 р. до рейху, а по війні його заселили в основному українці з Польщі, яких поляки позбавили рідних осель і землі. Село невелике, але гарно збудоване, навколо хат сади, городи, квітники, скрізь відчувається працьовита рука волинського селянина.

Від роздумів відірвав мене шум авто, а за кілька секунд я вже веду розмову з його власником Олегом Бабичем родом з Тайкур.

Розраховуюся з водієм і йду до храму Покрови Богородиці, що високо підіймає свої куполи в осіннє небо. У церкві службу Божу править випускник Рівненської духовної семінарії отець Андрій Станіславчук. Вірні ще на початку відродження нашої Церкви одноголосно забажали бути в лоні УПЦ КП. З їх дозволу з учителькою-пенсіонеркою, яка 46 років свого життя присвятила школі і дітям, старостою храму Євгенією Буняк оглядаємо святиню ззовні, записую їх розповіді про минуле Тайкур та храму Божого. Храм і всередині гарно прибраний, доглянутий, вірні своїми пожертвами підтримують свою святиню, і не лише місцеві селяни складають пожертву, а й земляки із США. Дізнаюся від них, що п.Леонід Царик робив кількаразові лепти на храм свого дитинства.

Від учителя історії Ігоря Бернацького, з яким знайомить мене його учень 7 класу Іван Мельничук, дізнаюся про давнє кладовище з кам’яними хрестами ХІV-ХVІІ ст., яке невдовзі ми оглядаємо, а я фотографую ці давні пам’ятки українського православного церковного мистецтва. Хрести, що ми їх відшукали серед трави і кущів південніше храму, уже по рамена повгрузали в землю. Серед них є дуже оригінальні, проте написи на них давно стер час, і всі наші старання хоч дещо прочитати не мають успіху.

Від кам’яних хрестів на неіснуючому вже кладовищі через уже неіснуючу річечку Сороку вирушаю до Замкової гори, біля підніжжя якої розмістився напівзруйнований костел св.Лаврентія. Не можна будувати окупантові своїх святинь на чужій землі, бо розмиє їх повінь часу з руки Божої. Оглядаю цю колись величну римо-католицьку святиню, яка порожніми вікнами, ніби сліпець, блимає до світу. Усередині все побито: цегла, штукатурка, на стінах бридкі написи. Усе це кричить своєю руїною до перехожих, які в більшості не помічають її. Молода пара всередині костелу п’є по черзі пиво з однієї пляшки, плюються, ніби це смітник. Оглядаю вхід до підземелля, вимірюю стіни костелу і мурів навколо нього, а по тому піднімаюся на Замкову гору, порослу молодим сосновим лісом. Високі земляні вали та глибокі рови перед ними оточують замковище. На валах рештки товстелезних стін з каменю й цегли, а з південної сторони піднімаються залишки оборонно-спостережної вежі, з якої удавнину княжі дозорці оглядали довкілля, щоб своєчасно попередити про ворожу небезпеку. Під вежею видніється вхід до лабіринту підземних ходів, засипаних землею і битою цеглою. Посередині замковища засипаний багатометровий колодязь, який колись напував спраглих оборонців княжого замку. Довго стою біля нього, а на думку від голосіння осіннього вітру приходять слова Великого Кобзаря: «Вже й криниця тая замуліла і висохла...» Висохла й замуліла криниця нашої пам’яті, забули ми сторінки великої і славної історії рідного народу, а серед них і сторінки минулого Тайкур. На замковищі читаю охоронну таблицю «Пам’ятка археології, охороняється Законом». Про «охорону» більшовиками цієї пам’ятки красномовно промовляє «памятник освободителям», вибудуваний на вершині городища. З пам’ятника відлетіла штукатурка, а кам’яна голова «освободителя» в касці тримається на дроті... Кругом некошена суха трава і по груди бур’яни й кропива, а серед них сміття та згарища від вогнищ нічних гостей, порожні побиті пляшки з-під пива й горілки. Справді, «достойна» охорона пам’ятки археології, нашого минулого, яке голосом землі, напоєною кров’ю наших прадідів, благає нас: «Схаменіться!!!»

Залишаю Тайкури з думкою, що воскреснуть вони, їх слава минула негаснучою зорею засвітить у наше сьогодення.

Володимир РОЖКО,

історик-архівіст, м.Луцьк.