ABOUT MYSELF (ПРО СЕБЕ)

Продовження.

Початок у минулих числах.

Десь із середини осені сорок четвертого умови нашого навчання стали різко псуватися, а незабаром настали, що називається, важкі часи. Хвиля антиукраїнської пропаганди, яку з мовчазної згоди радянської воєнної адміністрації повела нова, т.зв. народна влада міста, невдовзі переросла у справжню істерію. Масла в огонь стали підливати «біженці з Волині», яких чомусь ніхто не бачив, але про кого всі говорили. На стінах будинків та щитах для оголошень можна було прочитати низку таких лозунгів: «Як сьвят сьвятем, русін полякові нье бендзе братем!», «Русін-капусін!», «Україньци, забєрайце сєу до України!». Підлітки, які в роки нацистської окупації були позбавлені можливості (а може, бажання?) відвідувати школу, тепер стали ледь не щодня бити шибки в нашій школі, обмазувати стіни лайном та іншими нечистотами, нищити огорожу. Наші педагоги спершу пробували виставляти у вікна ікони, відтак портрети нових вождів, та це не допомогло. Міська міліція на ці витівки не реагувала. Невдовзі щоранку, коли ми приходили на навчання, біля входу до школи нас зустрічали все ті ж «орлята», які нагло затівали бійки, кидали в нас камінням, плювали та всіляко ображали вчителів та учнів. Нашим батькам доводилося супроводжувати нас до школи та чекати, коли закінчаться уроки. Пригадую, що іноді біля школи появлялися червоноармійці. Тоді розбишаки вщухали.

У таких умовах я продовжував вчитися до сорок п’ятого. Першого класу гімназії так і не закінчив, але в квітні сорок 1945 р. нам достроково видали свідоцтва про те, що ми дійсно навчалися в перемишльській школі-гімназії і за час навчання одержували відповідно оцінки дуже добре, добре, достаточно... Як називалася двійка, повірте, не пам’ятаю.

ПЕРЕСЕЛЕННЯ ЧИ ДЕПОРТАЦІЯ?

Українсько-польське переселення на протилежні боки нового повоєнного радянсько-польського кордону, що розпочалося вже восени 1944 року і тривало майже два роки, увійшло в історію нашого народу як одна з її найбільш демократичних сторінок. Кажуть, що першим автором виселення майже мільйона поляків з радянського боку та півмільйона українців з польського прикордоння був британський прем’єр У.Черчілль, який дав цю пораду Сталіну. Думаю, що якби великий англієць не брався консультувати свого московського колегу з цього питання, то кремлівський диктатор сам би виродив та реалізував цей зловісний план. Бо такі ідеї були в дусі теорії і практики більшовизму, і московські сатрапи вже реалізовували їх у себе, й особливо на землях, що були приєднані до СРСР у ході та після Другої світової війни. Що ж до польських сателітів Кремля, то вони вхопилися за цю ідею, по-перше, бо були вимушені піти на такий крок, а по-друге, їм треба було заповнити людський вакуум, що утворився на т.зв. одзисканих землях, звідки насильно було вигнано мільйони німців.

Про наступне переселення до УРСР перемишльські українці вперше почули вже в кінці вересня сорок четвертого. Пояснювали цю акцію різними причинами. Спершу люди не вірили чуткам, але коли про це заговорила офіційна влада через пресу та на мітингах, українець задумався. Сьогодні пишуть, що добровільне переселення до УРСР тривало рік, тобто до осені сорок п’ятого, і лише тоді Москва та Варшава вдалися до силових засобів, щоб стимулювати та прискорити виїзд наших людей на схід. Брехня! І ще раз брехня! Добровільно поїхала в Україну вкрай мізерна частина людей, здається, близько 5 відсотків тих, кого належало переселити.

Першими відчули на собі наслідки терору польсько-московської влади наші селяни. Село Батичі, де жила наша рідня, стало суб’єктом постійних нічних нападів польських банд. Чоловіче населення у своїй більшості було силоміць мобілізоване до Червоної армії і відправлене на фронт. Захищати жінок, дітей та літніх людей радянська адміністрація доручила... сержанту-фронтовику Ваньці, що отримав каліцтво на фронті. Цей чоловік, чийого прізвища селяни так і не запам’ятали, намагався щось робити, та один у полі - не воїн. Назріла реальна загроза загибелі українського села. І тут їм на допомогу прийшла УПА. Звідкілясь з’явилися хлопці, які тишком-нишком допомагали молодим селянам роздобувати в місті зброю, учили нею користуватися і самим себе захищати. Вона-то і відбивала бандитські напади аж до осені 45-го. І тим не менше, село вимушене було здатися. Після численних агітмітингів, переписів майна та інших «стимулюючих» заходів з боку як польської, так і радянської комісій та служб село було виселене в Україну. Нам боляче, до сліз боляче було слухати розповіді рідних та близьких про те, як вони прощалися зі своїми оселями, садками, цвинтарем, церквою, читальнею, навіть сільським ставком. Батичі було насильно переселено, правильніше сказати, депортовано до УРСР і розкидано по різних селах, районах і навіть областях. Так практично перестала існувати сільська громада, що об’єднувала батичан упродовж століть. Хоч традиції продовжували зберігатися в тих селах, де волею долі опинилося хоча б декілька сімей з рідного села.

А тим часом у місті українці опинилися ще в гіршому становищі. Адже тут сім’ї були розкидані по різних мікрорайонах, вулицях, околицях. Цементуючої українство організації не стало. Люди, що могли б мобілізувати зусилля своїх співвітчизників, ще до приходу Червоної армії подалися на Захід, бо нічого доброго від нових «визволителів» не чекали. Дві церковні громади міста, що діяли по обидва боки Сяну, теж не спромоглися взяти на себе організацію захисту українців. Та, власне, вони і не могли і не повинні були це робити. І тим не менше, польсько-большевицькі каральні органи знайшли за можливе звинуватити саме Церкву у зволіканні планів переселення українців до УРСР. Як я вже згодом дізнався, у вересні 1945 р. польською владою був заарештований єпископ Перемишльської єпархії УГКЦ, доктор богослов’я Йосафат Коциловський, якому інкримінували антипольську агітацію серед віруючих українців. У січні наступного року його звільнили, владика повернувся до Перемишля з Ряшівської в’язниці, але через півроку його повторно арештували й видали більшовикам. Відбуваючи ув’язнення спершу у Львові, а згодом у Києві, єпископ так і помер у тюрмі. Така ж доля спіткала і другого перемишльського єпископа Григорія Лакоту. Заарештований у червні 45-го поляками і виданий більшовикам, цей колишній ректор Перемишльської семінарії, якого наша сім’я знала особисто як сусіда ще з довоєнних часів, за «антирадянську діяльність» був засуджений на 10 років ув’язнення, у 1950 р. помер на Воркуті. Додам, що не менш трагічна доля чекала ще понад 150 греко-католицьких та православних священиків т.зв. Закерзоння, більшість з яких загинули в червоних кацетах Сибіру, Казахстану та Півночі. Серед них і мій духовний наставник о.Юстин Роман.

Колишній клієнт мого батька, що раптом став шефом польської міліції Засяння в Перемишлі, став настирливо агітувати батьків переселитися на Захід. Обіцяв організувати нам постійне польське громадянство і «дружнє сприяння» в переїзді, скажімо, до Щеціна чи Лодзя, де нам «гарантувалося процвітаюче життя». Така турбота про нас невдовзі стала цілком зрозумілою: пан начальник уже здавна облюбував наше помешкання, а його рідня - крамницю. Батьки відмовилися від такої пропозиції, як, до речі, і виїзду на Захід за рік до того, коли українська інтелігенція Перемишля масово покидала місто. І все-таки важко й боляче було бачити й усвідомлювати, як поступово щезає українство в древньому русько-українському Перемишлі. Весною сорок п’ятого припинив раптово свою діяльність український театр, трупу якого спершу вигнали з Українського Народного дому й «поселили» у клубі на Замковій горі. Було розпущено спершу міську, а потім й околичні українські школи, захоронки, одна за одною зачинялися українські крамниці. Кожного ранку, повертаючись з ринку з продуктами, мама приносила також новини: учора виїхали раптово в Україну такі-то наші знайомі, а такі-то подалися на село, де громада українців, хоч і перебувала в більшій небезпеці, зате була більш згуртованою і мала надію на захист з боку УПА.

У місті все частішими ставали випадки нападів на українців, на їхні сім’ї, житло. Мали місце навіть убивства наших людей. Пояснювали, що таким чином поляки підганяють нас до переселення.

У березні 45-го ми отримали сумну звістку із села Вуйковичі, що недалеко від Батич. Уночі від рук польських бандитів загинув мамин рідняк, 82-річний парох місцевої церкви о.Іван Сорокевич (у молодості Сорока). Разом з матінкою Костянтиною вранці сусіди знайшли їх зарізаними, а на столі лежала записка з переліком його «злочинів» перед поляками. Головним було названо те, що за декілька років від того, вінчаючи батицького поляка й українку, він порадив молодій ніколи не забувати й не цуратися свого роду-племені й української віри.

Якщо не помиляюсь, на початку квітня банда і нам дала сигнал задуматися над тим, що життя все-таки краще, ніж смерть. Уночі група невідомих стала гримати у вхідну браму нашого будинку. Двері, як годиться в місті, сторож на ніч зачинив на ключ. Оскільки сторож чомусь не підходив до брами, а стукіт продовжувався, тато відчинив вікно й запитав: «До кого ви йдете?» «Нам потрібні Пацули!» - почули ми у відповідь. Тут у розмову втрутилася мама: «Це - ми. Що вам потрібно?» У відповідь пролунали пара пострілів. Мама не своїм голоси закричала: «Люди! Рятуйте! Вбивають!» Та жодне із сусідніх вікон не засвітилося. Ніхто не обізвався. Нападники розвернулися й пішли геть.