Поступ, який уже не зупинити, або Заради чого я стояв на Майдані

Дехто, прочитавши заголовок до статті, присвяченої річним підсумкам роботи нової владної команди, із задоволенням зіроінізує. Мовляв, от знайшов позитив! І що хорошого та нова влада Україні та українцям принесла? І обіцянок всіх не виконали, і бандитів у тюрми не посадили, і уряд Тимошенко спровокував бензинову та цукрову кризи?

Погоджуюсь, усі ці проблеми справді мали місце. І не лише ці. І про це піде мова у статті. Але, по-перше, хто нічого не робить, той не помиляється. А по-друге, найголовніших здобутків Президента Віктора Ющенка не бачить або той, хто політично і національно сліпий, або той, хто вперто не хоче цих здобутків помічати.

 І все ж почнемо з недоліків та прорахунків, яких, на жаль, не вдалося уникнути і над якими так зловтішаються вороги української державності. Хоча будь-кому з тверезомислячих людей зрозуміло, що прихід до влади будь-якої нової політичної команди, навіть у найрозвиненіших країнах, уже несе з собою певні ризики. А в українському випадку кризові явища були запрограмовані заздалегідь. Адже створена під Віктора Ющенка коаліція «Сила народу» не базувалася на єдиній політичній платформі, до неї увійшли партії різних вагових категорій, кожна зі своїм окремим баченням розвитку української держави. Чи можливо, приміром, поєднати ідеологічно визначену чіткою проукраїнською позицією, структуровану, з давніми партійними традиціями Українську Народну Партію зі штучно створеною космополітичною «Солідарністю» П.Порошенка? Безумовно, ні. Це був вимушений союз, який мав на меті об’єднати людей навколо народного Президента. А коли «Сила народу» свою місію виконала, то одразу союзники стали конкурентами, а деякі навіть ворогами.

У цій ситуації Віктору Ющенку мабуть варто було не створювати коаліційний уряд, не підкріплений більшістю у Верховній Раді, а робити ставку на національно-патріотичні партії - УНП, НРУ, КУН, які не схиблять з проукраїнської дороги. На жаль на шкоду українській державності та суспільству, цього зроблено не було. Уряд Тимошенко, окрім того, що був очолений людиною з претензіями на майбутнє президентство, ще й складався з представників із часто несумісними економічними підходами груп і партій. Як наслідок - спад внутрішнього валового продукту, бензинова та газова кризи, запеклі конфлікти всередині урядової команди. Намагання Президента погасити амбіції Ю.Тимошенко посиленням ролі П.Порошенка як голови РНБО призвели до ще більшого загострення ситуації. Україна уже в кінці літа опинилася на межі глибокої економічної кризи. І дякувати Богу, що Віктор Ющенко зумів-таки з честю розрубати гордіїв вузол конфлікту і відправив у відставку найбільш одіозних фігурантів скандалів і корупційних історій.

Не виправдала себе і ставка Віктора Ющенка (до цього його підштовхувало його найближче оточення) на створення «НСНУ» як єдиної президентської партії. Бо, по-перше, її створення на місцях з порушенням усіх норм демократії викликало глибоке обурення тих громадян, які вірили в ідеали помаранчевої революції. А по-друге, очільники, себто лідери, штучно створеної «НСНУ» дискредитували себе в корупційних скандалах. А це вже не підтримка Президента, а явне сприяння пониженню його рейтингу. Але чи не найголовнішою помилкою нової команди, яку вже, мабуть, навряд чи вдасться виправити, стала відмова від проведення люстрації - категоричного і масового відсторонення старих посткомуністичних, прокучмівських кадрів від будь-якої реальної виконавчої влади. Настійливі волання проукраїнських партій, де найгучніше звучав голос УНП, втілити в життя цю вкрай необхідну ідею, так і залишилися непочутими. Адже проукраїнський Президент Ющенко - це ще не гарантія проукраїнського курсу. Такою має бути вся його команда.

Сподіваюсь (і останні дії Президента дають на це велику надію), що всі ці основні проблемні питання таки будуть вирішені в найближчому майбутньому, і правда буде за тими, хто не лише говорить, а й думає українською і діє в українських інтересах.

Тепер про те, про що мені писати значно приємніше: про здобутки команди Віктора Ющенка. І одразу зауважу для скептиків та «розчарованих», що досягнення нової Української влади за рік настільки вагомі, що в деяких аспектах перекривають не лише роки нашої незалежності. Незважаючи на певний економічний спад, ріст цін на деякі види товарів і послуг та погіршення у першій половині року інвестиційного клімату, збільшилися у 1,5 рази надходження до Державного бюджету. Це, у свою чергу, дало можливість Віктору Ющенку виконати свої виборчі обіцянки: пенсії зросли до прожиткового мінімуму, на 46 відсотків зросла заробітна плата, утричі збільшилася допомога дітям-інвалідам, десятикратно - до 8,5 тисячі гривень зросла допомога матерям при народженні дитини.

Запровадження єдиного вікна для реєстрації підприємницької діяльності в усіх регіонах країни дало потужний поштовх для розвитку середнього бізнесу. Про купівельну спроможність українців та зростання їхніх доходів може, зокрема, свідчити удвічі більший попит на колись недоступні пересічному українцеві путівки на відпочинок у кримські та закордонні здравниці. Що б хто там не говорив, ми стали жити заможніше. Якби в нинішньої влади з’явилась фінансова можливість надати адресну допомогу найбільш нужденним категоріям населення, то проблема бідності в нашій державі зникла б остаточно.

Не так швидко, як хотілося б, але все-таки реформуються усі без винятку сфери економіки, медицини, освіти, культури. Особливо відчутні зміни стосуються української армії, яке вже практично на 50 відсотків є професійною і вперше за 15 років почала закуповувати сучасну військову техніку.

Нова влада не лише відбиває недолугі спроби промосковських сил та п’ятої колони Москви - УПЦ Московського патріархату запровадити в Україні двомовність, але й послідовно розширює сферу вживання української мови, зокрема, на телебаченні та на радіо. Віктор Ющенко та Василь Червоній особисто піклуються про відкриття музеїв, збереження пам’яток культури, відновлення старовинних замків. Звичайно, що зусиль однієї людини замало, і це поки що крихта того, що ще треба зробити в культурно-освітницькій царині на теренах Рівненщини та всієї України.

Прикладом патріотизму й подвижницької діяльності у справі відродження української мови, культури, історії християнських та національних традицій і справді може слугувати діяльність нової команди Рівненської облдержадміністрації. Її голова Василь Червоній докладає максимум зусиль для збереження національної пам’яті. Упорядкування могил героїв України, спорудження пам’ятників визначним діячам Волині, будівництво православних храмів - повсякденна робота багатьох нинішніх посадовців, яка вже стає доброю традицією.

Та, безумовно, найбільше досягнення Віктора Ющенка й українських патріотів, які пліч-о-пліч виборювали перемогу над знавіснілим антинародним режимом, є радикальні зміни в розвитку демократичного суспільства. Свобода слова, демонстрацій, мітингів стали для нас настільки звичним та буденним явищем, що ми вже навіть не помічаємо того, що досягли, і швидко забули не лише кагебістське минуле, але й напіванархію і напівцензуру Леоніда Кучми. Безумовно, безконтрольність влади щодо засобів масової інформації має і свої негативи, бо деякі журналісти свободу слова розуміють, як вседозволеність і безкарність. Але це перекоси перехідного періоду, і з часом ця хвороба минеться. Той, хто хоч один раз скинув ланцюги рабства, уже ніколи їх добровільно на себе не натягне. Час диктатури остаточно покинув Україну, яка безповоротно стала на шлях розвитку демократичних цінностей.

І саме тому немає ніякого дива в тому, що про Україну у світі тепер значно частіше згадують у позитивному контексті, ніж у негативному.

Я пишаюся тим, що я українець і що дожив до таких часів, коли всенародно обраному Президенту моєї держави стоячи аплодує Конгрес США та Рада Європи.

Нас справді стали поважати, бо Україна таки зробила рішучий крок уперед у зовнішній політиці, відкинувши блюзнірську кучмівську багатовекторність і зробивши ставку на Євросоюз. Є й перші досягнення на цьому шляху: нашій державі надали статус країни з ринковою економікою. Лише завдяки деструктивним силам у парламенті Україна ще не стала членом СОТ, але наступного року стане обов’язково. Україна вперше реально стоїть на порозі вступу до НАТО.

Що стосується стосунків з Росією, то тут поступ настільки очевидний, що не підкреслити кінець епохи рабського поклоніння Москві просто не маємо права. Віктор Ющенко зайняв чітку позицію в обстоюванні інтересів нашої держави. Він не лише озвучив реальні причини газового шантажу, а й закликав націю вчитися відстоювати свої інтереси. Український Президент веде себе гідно, як Президент великої держави: не поспішає купувати квиток до Москви, не запрошує до себе Путіна. Ми вперше не плазуємо перед Росією, і непохитність у відстоюванні національних інтересів демонструє не тільки Ющенко, а й Прем’єр-міністр Єхануров, міністр закордонних справ Тарасюк, міністр палива та енергетики Плачков, голова «Нафтогазу України» Івченко.

У Києві біля воріт посольства Росії з’явилось наметове містечко, мешканці якого відкрито вимагають: «Путін, не заважай вступу України в СОТ і НАТО!», «Путін, підвищувати ціну на газ у п’ять разів - тобі треба до психіатра!» Українські інтернет-сайти уже переповнені агітками типу «Пам’ятай про газ - не купуй російських товарів».

Як влучно зауважив один з журналістів, так гартується характер нації.

Ось задля таких далеко не матеріальних речей я і стояв на Майдані у листопаді-грудні минулого рокву. Заради цього варто жити.

   Сергій СТЕПАНИШИН  

ГАЗОВА ВІЙНА ЗА ПОРАДОЮ І ПІДТРИМКОЮ ЯНУКОВИЧА?

У кінці листопада у Красноярську на з’їзді “Единой России” Віктор Янукович постарався максимально запевнити російський політбомонд, що саме його партія і є тією єдиною силою, яка по-справжньому сприятиме просуванню в Україні російських інтересів. У цій царині у Віктора Федоровича є гідні конкуренти, але, звичайно, його гасло “Дві мови – один народ!”, проголошене з трибуни красноярського з’їзду, претендує на перше місце в переліку реверансів Москві з боку українських політиків. Досі сказати подібне, здається, не здогадалися навіть такі великі друзі Росії, як Вітренко з Симоненком. Цікаво, який народ мав на увазі Янукович?

Ще не розпочалася виборча кампанія, а Янукович уже б’є чолом перед Путіним. Він, як останній лакуза, продемонстрував свої настрої, подарувавши росіянам символ української влади – булаву. Тим самим визнав і зверхність Москви, і себе їхнім васалом. Варто лише було послухати виступ Януковича в Красноярську, у якому звучали підлабузницькі нотки не лідера української партії, а периферійного малоросійського панка. Для чогось перепрошував за діяльність українського уряду, критикував його.

Та й усю свою передвиборну програму Янукович свідомо побудував на відстоюванні інтересів Москви. Тут радше йдеться про здобуття підтримки проросійського електорату, ніж самої Росії. На жаль, в Україні є певна частина виборців, яка орієнтується на Росію, і саме цей електорат боїться втратити Янукович. Саме тому не можна вірити, що газовий конфлікт будують лише в економічній площині. Гадаю, остання відіграє другорядну роль. Очевидно, Росія напередодні виборів прислухалася до порад Януковича і, роблячи на нього знову основну ставку, намагається створити в Україні ціновий шок, налаштовуючи людей проти діючої влади.

Нещодавно фігуранти кримінальної справи стосовно сепаратизму Кушнарьов і Янукович заявляли, що вони готові домовитися з Кремлем щодо поставок дешевого газу, але ніколи не допомагатимуть урядові Віктора Ющенка. Отже, заради власних політичних амбіцій і російського впливу вони готові продати український народ.

На щастя, ні Віктор Ющенко, ні його команда не піддаються підступному шантажу і діють винятково в українських національних інтересах. А тому спроби донєцкіх та Януковича розіграти знову російську карту, так, як і на президентських виборах, приречені на провал.

   Сергій Степанишин  

Янукович визнав, що якби його воля, рік тому потопив би всіх у крові

Про це він обмовився під час зустрічі з виборцями в Маріуполі. Наводимо уривок з діалогу Януковича з невідомим виборцем, показаний на каналі НТН:

Янукович: Будем брать ответственность за страну на себя!

Избиратель: А не поздно?

Я: Что не поздно?

И: Ответственность брать.

Я: Не понял.

И: Ну, вы же уже раз проиграли в прошлом году.

Я: Я не люблю пустых разговоров! Я тогда мог выиграть только кровью.

И: Так у вас же была власть.

Я: У меня власти не было. Она была у президента. Армия и правоохранители ему подчинялись, а не мне.

Сайт «Майдан»

27 декабря 2005. 08.26