ДАВНІ ЦЕРКОВНІ ДЗВОНИ БОЖИХ ХРАМІВ ІСТОРИЧНОЇ ВОЛИНІ

Дзвони, доки вони стали виявом українського православного церковно-релігійного життя, предметами сакрального мистецтва, перебули дуже довгий шлях свого вдосконалення, наполегливого пошуку форм, пропорцій  і сплавів, що вібрацією металів творять найніжніший, найчистіший тон.

Дослідники початку сучасних дзвонів добачають добу бронзи, яка стала першим металом, що його наші далекі пращурі використали для видобуття звуку. Отож, коли матеріал було устійнено, людина розпочала пошук форми. У цьому ще й дотепер існують певні розбіжності.

З Біблії дізнаємося, що дзвоники вживалися як прикраси богослужбової одежі Преосвященика. Про це у Святому Письмі знаходимо: «І поробили дзвінки зо щирого золота і дали ті дзвінки поміж гранатові яблука на поділку шати навколо, поміж ті гранатові яблука - дзвінок і гранатове яблуко на подолку шати тієї навколо, на служіння, як Господь наказав був Мойсеєві».

Відомі були дзвони і в Асирії за часів царя Соломона, і з тієї доби (800 років до нашої ери) зберігся один дзвоник. Давні греки та римляни вживали дзвони однаково для релігійних і буденних потреб - так позначали пору вставання зо сну, вигін худоби на пасовище, початок ярмарку й інше. За 323 роки до народження Ісуса Христа мули, які перевозили домовину з тілом Олександра Македонського, мали на голові золоті дзвоники.

Перші вістки про дзвони як явище суто церковне походять з Італії. За єпископства Паулінія у ІV ст. відлили дзвони для храму міста Нола, тому невеликі дзвони довгий час називали «нолами», а більші розміром - «кампанами» від округа Кампанія, де розташовано місто Нола. Існує переказ, що взірцем для форми дзвона  майстри-людвісари взяли польову квітку «дзвіночок».

Західна Церква зберегла про це такий переказ. Одного разу єпископ Пауліній вийшов за місто, утомився й заснув на траві. Минали години, наближався час вечірнього богослужіння, а він усе спав і, напевне, спізнився б до храму, якби його не розбудив мелодійний передзвін. Пробудившись, він переконався, що то бриніли польові квіти - дзвіночки. І прийшла думка - зробити металевий дзвін на взірець тих квітів.

Використання дзвонів під час служб Божих упорядковано за папи Сабіяна. Належало вдарити у дзвін 7 разів на добу, позначаючи за допомогою тонів дзвону богослужбовий поділ доби. Про смерть папи Сабіяна було також сповіщено церковними дзвонами. У Шотландії в кінці ХVІ ст. опівночі, «як тільки вдарять у дзвін», виходили на молитву ченці разом зі св.Колюмбаном, у Німеччині поширення дзвонів пов’язано з ім’ям св.Боніфація, що проповідував серед німці віру Христову.

Виготовлення дзвонів займало багато часу, бо їх виконували із заліза або міді. Для цього вживали металеві листи, сковуючи їх цвяхами. Пізніше навчилися відливати дзвони, і вже в ІХ ст. у єпископському кафедральному храмі м.Мец знаходилося 12 дзвонів.

У VІІ ст. дзвони були поширені вже по всій Європі завдяки старанням Карла Великого, а Папа Іван ХІV встановив звичай «хрещення» дзвонів, під час якого дзвонові давалось ім’я одного зі святих, а «охрещений» дзвін мав чудесну силу відганяти злих духів, знімати недугу. У Женеві зберігся давній великий дзвін з написом «Відганяю чуму, віддаляю демонів».

У східній Церкві дзвони з’явилися значно пізніше, десь у половині ІХ ст., коли венеціанський Дож Орсо на прохання візантійського імператора Василя Македонянина переслав до Царгороду 12 дзвонів для новозбудованої церкви.

Проте у Візантії не мали великого захоплення від дзвонів, вбачали латинським обряд дзвоніння, побоювалися будувати дзвіниці через часті землетруси, а по взятті Константинополя турками 1453 року нові господарі взагалі заборонили вживати дзвони як вияв християнської традиції під час релігійних треб. В Україну, на Волинь запозичено було дзвони з країн Західної Європи, найвірогідніше, з Німеччини через Моравію. Свідченням того є найдавніша наша назва дзвону «колокол», що походить від німецького «Die Glocke».

Яка необхідність дзвонів була для нашої Церкви?  Насамперед, сповіщати вірних про початок богослужінь, радісних, сумних подій, а до їх появи це робили з допомогою «била» або «клепала» - маємо свідчення про їх наявність у храмах Божих історичної Волині. Це були своєрідні дошки - «било» з дерева, а «клепало» з металу. Ці била перейняла наша Церква від Візантії, де при храмах було їх два ряди: велике й мале, ручне.

У давніх монастирях, особливо у печерних, «била» існували ще в середині ІХ ст., а старовіри використовували їх ще і в ХІХ ст. замість дзвонів. Це були дещо вигнуті, досить тонкі дошки з особливо приємним звуком, по яких вдаряли дерев’яним молотком. На зміну їм на Волинь прийшли «клепала» - металева дошка із заліза або міді, яку підвішували біля храмів на ланцюгах.

Про широке використання «била» маємо повідомлення в наших літописах. У «Літописі руському» знаходимо про биття в «било» у зв’язку з упокоєнням в Бозі преподобного Феодосія Печерського 1074 року: «І він, Феодосій, тоді повелів зібрати братію всю. І братія вдарила в била, і збиралися всі».

На зміну «билу» і «клепалу» до наших храмів Божих прийшли дзвони - спочатку при кафедральних, монастирських, а тоді по парафіяльних церквах.

До Києва церковні дзвони, найімовірніше, потрапили в обозі вина цісарівни Анни по її одруженні з князем Володимиром Великим, одначе на Волині, в Галичині з’явилися вони ще раніше, і свідченням того була наявність того часу майстрів-людвісарів у Перемишлі, Володимирі, Холмі.

Про широке використання дзвонів під час служб Божих знаходимо в «Літописі руському» 1066 року, коли полоцький князь Всеволод, захопивши Новгород, вивіз з міста багато військової здобичі, серед якої і дзвони з храму св.Софії. Довгий час дзвони вважали цінною  військовою здобиччю - були військовими трофеями ще в Першій та Другій світових війнах ХХ ст. Так, Андрій Боголюбський під час московського погрому Києва 1169 року забрав дзвони з Київських храмів: «...І взяли вони майна безліч, і церкви оголили від ікон і риз, дзвони познімали всі ці смоляни, суздальці».

Про переспів дзвонів у Святій Софії до утрені у квітні 1185 року в час походу князя Ігоря на половців знаходимо згадку в літературній пам’ятці українського походження «Слово про Ігорів похід»: «Йому у Полоцьку рано дзвонили дзвони утреню у Святій Софії, а він у Києві дзвін чув».

Як дізнаємось зі слів літописця, король Данило, розбудовуючи місто Холм, західну столицю тогочасної України, до святих храмів Божих привіз дзвони з Києва, а інші відлив на місці.

А благовірний князь Володимир Василькович, за словами того ж літописця, відлив дивнозвучні дзвони для побудованого ним храму св.Юрія в м.Любомль, що таких «не було по всій землі».

Судячи з пізніше збережених дзвонів, переважно майстрами-людвісарами були німці, що оселилися по наших містах: Володимирі, Холмі, Луцьку та інших. Розвиток українського православного людвісарства історичної Волині продовжувався і в наступні віки. У ХV-ХVІІ ст. на історичній Волині знаходимо школи людвісарства, серед них найдавніші - у Володимирі, Холмі, Луцьку, пізніші в Дубно, Бродах.

До давніх волинських дзвонів належать дзвони Святогірського Успіння Божої Матері монастиря в Зимно та монастирського храму Преображення Господнього в м.Дубно.

Перший дзвін 1566 року був подарований князем Чарторийським до Святогірського Зименського монастиря. Його нижній діаметр  102 см, вага 700 кг. Оздоба дзвону складається з орнаментального фризу, вміщеного на шиї, та смуга напису, майстерно виконаного стрункими кириличними уставними літерами, тому він і не монотонний і сприймається як органічна частина декоративного фриза. Кириличний напис дзвону Зименського монастиря читається так: «Цей дзвін подарував Олександр Чарторийський Зименському монастирю 1583 року».

Орнаментальний фриз складається з ритмічно повторюваних мотивів у вигляді овалів з пружної дуги та людських маскаронів. Ці мотиви засвідчують про добре знання майстра-людвісара ренесансної орнаментики, проте одночасно ці нові елементи подано в дусі орнаментальної традиції княжої Волині. Рельєф орнаменту, як і всіх інших зображень на дзвоні, дуже виразний і барвистий, але стриманий. На дзвоні є ще ряд зображень перед написом на малому круглому медальйоні - Агнець Божий, а на поверхні дзвону - зображення Пресвятої Богородиці у променистому сяйві та Воскреслого Ісуса Христа.

Останній рельєф звертає на себе увагу спокійною композицією, чіткими формами зображених правильною з анатомічної сторони фігурами, виразністю та лаконізмом арки епохи Ренесансу.

Дзвін 1572 року з монастирського храму Преображення Господнього в м.Дубно за часом і орнаментикою близький до Зименського, але менший розміром. Його нижній діаметр 74 см. Орнаментика дзвону бідніша, а головною його прикрасою є кириличний напис. За своїм графічним характером напис відмінний від Зименського, у ньому зустрічаються своєрідні лігатури-літери, виведені гнучкою, рівномірною лінією, близькою до півуставу та скоропису, суто декоративного характеру. Нижче напису є вузьке пасмо, яке оперізує шию дзвона. На площі дзвона в гербовому щитку вміщено монограму «ТМ», очевидно, знак майстра-людвісара, а по боках щитка - літери «Г» та «В».

Ще один так званий Молодівський дзвін 1583 року, пам’ятка церковного людвісарського мистецтва історичної Волині, відлитий для храму с.Молодове Іванівського району Берестейської області майстром М.Гофманом у Кавнасі. Дзвін цей відлитий з міді, висота 62 см, багатий декоративними прикрасами: крилаті коні, леви, олені, текст з подякою українським православним шляхтичам Войнам. Нині цей дзвін знаходиться в музеї Мінська.

Безперечно, що в ті часи на історичній Волині вже кожен храм Божий мав певної мистецької вартості дзвони, які використовувалися під час богослужінь, одначе вони майже всі загинули під час руйнівної повені польських, московських окупантів, німецьких нацистів, а їх залишки зникли в ненаситнім череві атеїстичного червоного московського монстра в роки войовничого атеїзму 20-70 років минулого століття, особливо на східній Волині, де вони масово були знищені.

Центрами людвісарського мистецтва історичної Волині в ХVІІ-ХVІІІ ст., судячи по збережених дзвонах, залишились м.Дубно і м.Броди, які в той час були у складі Волинської єпархії, лише за першим поділом Польщі 1772 року відійшли до Галичини у складі Австрійської імперії.

З майстерні людвісарства в м.Дубно походить дзвін з ХVІІІ ст., який нині зберігається у Дубенському музеї-заповіднику і належить до особливо цінних взірців церковних дзвонів. Його поверхня декорована рослинним орнаментом, зображеннями святих, зберігає вишуканість графіки. Дуже високої людвісарської роботи є дзвони 1643 року з м.Сокаль та 1654 року з храму села Осекрів на Володимирщині. Обидва мистецьки декоровані і належать до виразних взірців волинського людвісарства.

У музеї міста Переяслав зберігається дзвін, який, відповідно до напису на ньому, був відлитий у 1649 році з дозволу гетьмана Богдана Хмельницького Андрієм Савичем на замовлення церковного братства Різдва Пресвятої Богородиці для храму м.Чуднів на східній Волині. Можна по декораціях судити, що це робота високопрофесійного майстра.

У Свято-Благовіщенському храмі м.Ковель зберігався дзвін 1643 року роботи львівського відливника Андрія Франка (Франковича). Нижній діаметр дзвону - 62 см. На шиї його напис латинською мовою, а на плащі - герб.

З ХVІІІ ст. збережено дзвони у храмах св.Параскеви с.Чаруків (Волинь), св.Миколая в с.Лідихів, св.Андрія в с.Старий Олексинець на Крем’янеччині, Різдва Пресвятої Богородиці в с.Мишківці, Преображення Господнього в с.Решнівка, св.Тройці в с.Чернихівці на Збаражчині, Покрови Пресвятої Богородиці в с.Тайкури на Рівненщині та інші.

У ХІХ - на початку ХХ ст. спостерігаємо масовий занепад волинського людвісарства, лише на Дубенщині збережено один дзвін 1806 року місцевого виробництва. У верхній частині він гарно декорований рослинним орнаментом з написом кирилицею та зображенням святих.

Привозилися дзвони і з Московщини: у Почаїв, на Козацькі могили під Берестечком і навіть у віддалені поліські села, як-от у храмі с.Морочне на Зарічнянщині.

Церковні дзвони в церковних храмах історичної Волині в усі часи були невід’ємним предметом, їх мелодії прикрашали богослужіння. Вони належать до важливих пам’яток сакрального мистецтва нашої землі.

Володимир РОЖКО,

історик-архівіст. м.Луцьк