Пам’яті Григорія Дем’янчука

У неділю, 22 січня, минає 5 років, як раптово пішов з життя Григорій Дем’янчук - письменник, журналіст, краєзнавець, просвітянин, людина енциклопедичних знань і широченного світогляду. Він помер за робочим столом, вичитуючи щойно закінчену статтю про Уласа Самчука, що йому замовила редакція нашого часопису. Того самого часопису «Волинь», до відродження якого Григорій Дем’янчук і сам у попередні роки доклав немало зусиль, очолюючи його редакцію.

Рівненська письменницька організація, обласне об’єднання ВУТ «Просвіта» ім.Т.Г.Шевченка та редакція часопису «Волинь» 22 січня о 14 годині проводять у просвітницькій читальні годину пам’яті Григорія Дем’янчука. До участі в заході запрошуються шанувальники таланту письменника.

 Трудився, як ціла академія

...24 серпня 1998 року, День Незалежності України. Місто Дубно, майдан Незалежності. Тисячі, десятки тисяч людей - і дубенчан, і гостей міста, і зблизька, і здалеку. Цвітуть, як сонце золотаве, сміються, як високі й пречисті небеса блакитні, священні стяги наші, українські. Воістину свято!

До слова запрошується відповідальний секретар Дубенської організації Національної спілки письменників України Любов Пшенична.

- Маю честь від літераторів славного краю не лише привітати всіх вас із сьогоднішнім великим святом, а й повідомити приємну новину. Кілька місяців тому наша письменницька організація заснувала Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Авеніра Коломийця, якою щороку відзначатимуться видатні діячі красного письменства, художники, композитори, видавці, журналісти з України, з близького й далекого зарубіжжя, які є вихідцями з Дубенщини, проживають на Дубенщині, мають чималі заслуги перед Дубенщиною. Рада сповістити, що першими лауреатами стали рівнянин Григорій Дем’янчук та варшав’янин Микола Сивіцький...

Стільки оплесків, які стосувалися б саме його, Григорій Семенович хтозна чи й чув колись у своєму житті. Здається, уже отримував колись якісь премії, але - не в такій дійсно урочистій обстановці. Коли ж попросили до мікрофона, був аж надто короткослівним:

- Дякую... Щиро дякую... Хоч і не можу зрозуміти, за що, за які заслуги ця почесна відзнака... Дубно любив здавна, люблю і любитиму вічно, бо його не можна не любити... Працював, працюю і працюватиму для нашої України, скільки вистачить сил...

Та все-таки, за що саме журі з-поміж багатьох кандидатів преміювало його? З усією відповідальністю можна сказати - багато за що. Проте найвагомішим критерієм для членів журі був вихід у світ того ж таки 1998 року в рівненському видавництві «Оріана» книжки «Воскреслі для життя. Літературні силуети».

Здавалося б, якихось усього-на-всього 120 сторінок. Тисячний тираж (о, Господи! ТАКЕ необхідно видавати НА ДЕРЖАВНОМУ рівні, як мінімум, стотисячно, бо це вкрай важливо не лише на Рівненщині, а й у Києві, Львові, Одесі, Донецьку, Бердичеві, Кривому Розі, у селах і містах, у школах і гімназіях, коледжах й інститутах, університетах й академіях, військових частинах і бібліотеках). Якби написати долю видання - і розповсюдження! - цієї книжки, то була б ще одна книжка. Своєрідний детектив. І читалася б вона не з меншою цікавістю, аніж «Воскреслі для життя».

Ця річ водночас і художня, і наукова, і публіцистична, і літературознавча. За неї можна присвоювати науковий ступінь - але навіщо був потрібен Григорієві Семеновичу якийсь там титул, коли він і без цього трудився і як кандидат, і як доктор, і як професор, і як ціла академія. Ця книжка варта не локально-дубенсько-міжнародної премії, а набагато престижнішої відзнаки. За цю книжку ще кільканадцять років тому тодішні можновладці могли б дати і мордовські табори, і психушку, і багато чого іншого, на що вони були здатні. Хоча, на мій погляд, видання геть не заідеологізоване, а є зразком чесної, вдумливої дослідницької роботи. Ні, не те слово! Не роботи - а творчої праці.

Особливо люблю читати, гортати знов і знов, перечитувати втретє, удесяте, порівнювати, зіставляти, навіть у чомусь не погоджуватися, заочно (й очно) дискутувати, коли переді мною саме ось такі книжки. Де, крім власне текстів, подаються коментарі, де наявна розлога бібліографія, додатки. Тоді нема різниці, звідки починати знайомство - з початку чи з кінця. Це схоже на гутірку з неординарною особистістю, з багатогранним енциклопедичним обдаруванням: про що б не зайшла мова, якої теми не торкнись - є про що порозмовляти. Бо є з ким! До речі, таким був у житті й він, Григорій Дем’янчук.

Отож, зазирнемо на останні сторінки, де автор посилається на простудійовані ним першоджерела. Хоча, перепрошую, треба ж сказати - про що ця своєрідна монографія. Процитуємо анотацію: «Збірка літературно-критичних та літературно-краєзнавчих праць про письменників ХХ століття, чиє життя і творчість тісно пов’язані з нашим краєм і які донедавна були невідомі для читачів: Антона Нивинського, Галину Журбу, Олексу Стефановича, Олену Телігу, Уласа Самчука, Авеніра Коломийця, Антона Павлюка, Миколу Пивоварчука та інших». Дехто здивується, можливо: як? Та невже? Хіба це Дем’янчук уперше відкрив нам Стефановича чи Самчука, Олену Телігу чи Галину Журбу?.. Річ далеко не в тому, хто відкрив, а - як.

По-перше, гляньмо, бодай частково, які донедавна заховані за сімома замками видання він реанімував, воскресив: «Визвольний шлях» - Лондон; «Наше життя» - Нью-Йорк; «Слово» - Торонто; «Літературно-науковий вісник» - Львів; «Українське православне слово» - Бавнд-Брук; «Сучасність» - Мюнхен; «Літопис Волині» - Вінніпег. По-друге, чи не вперше оприлюднив маловідоме і зовсім незнане, почерпнуте у колись фактично недоступних фондах Центрального державного історичного архіву у Львові, Державних архівах Рівненської та Волинської областей.

Є в запропонованій бібліографії ниточки, які ведуть допитливого читача і небайдужого дослідника до творчої робітні Г.С.Дем’янчука, де можна простежити, як накопичувались, уточнювались, доповнювались ним самим у його ж публікаціях факти, дані, цифри, прізвища, назви, події. Найпарадоксальніше (хоча й цілком зрозуміле), що численні часописи, де він, так би мовити, апробував цю свою книжку, датуються роками 1993-1997. Тобто раніше - було зась! Хоча «досьє» потихеньку назбирував десятиліттями.

«Чарівне намисто Антона Нивинського» - пошукова розвідка Григорія Семеновича на шпальтах газети «Рівне» 7.08.1993 р. Білоплямне ім’я ще одного волинянина, який народився 1890 року в селі Тинне біля Рівного. Видав книжку «Віки пливуть над Києвом» у львівській «Батьківщині» (1938) і вдруге - у нью-йоркській «Нашій Батьківщині» (1954). Його дружина - відома письменниця, теж наша краянка, Галина Журба.

У часописі «Вільне слово» 18.02.1995 р. з’явилося цікаве, розлоге повідомлення Г.Дем’янчука «Улас Самчук: знаний і незнаний». У «Рівному» 15.10.1994 р. - «Олекса Стефанович: І так далеко до небес!». У «Вільному слові» 23.20.1993 р. - «Хотів стати українським поетом...» (про Миколу Пивоварчука, сліди якого після «золотого вересня» зникають у лабіринтах ГУЛАГу). У «Рівному» 4.09.1993 р. та у «Вістях Рівненщини» 20.09.1996 р. - статті «Тільки віра, тільки сила!» й «Про отамана, який писав вірші». У «Рівному» 25.09.1993 р. - «Однокласник Уласа Самчука. Вірші дерманського поета Антона Бориса»...

Григорій Семенович мріяв упорядкувати й видати окрему книжку чи брошуру про кожного з названих - а скільки ще не названих! - але особливо про Авеніра Коломийця, якого завдяки невтомності, наполегливості, цілеспрямованості дослідника багато хто з нас відкрив заново. Десь на межі 1980-1990 років потрапила мені до рук книжка А.Коломийця «Шевченкова ера», яка побачила світ у місті Дубно у видавництві «Лад» в... 1942! Спершу не повірилося. Адже німецько-фашистська окупація! Що ми, набагато молодші за Дем’янчука, знали про все це?

Де б він не був - він завжди і скрізь пам’ятав, сином якого народу він є. Якби таких людей, як Григорій Дем’янчук, було більше - країна Україна швидше звелася б з колін. «А на коліна можна стати хіба що у трьох випадках, - любив повторювати народну мудрість. - Щоб напитися води з джерела. Щоб поцілувати жінку. Щоб помолитися Богові за Україну...».

Микола ПШЕНИЧНИЙ.

с.Мирогоща Дубенського району.

Незабутній

Першого дня 2001 року з нагоди мого 77-річчя до мене завітали з поздоровленнями бажані гості. Серед них - і рівненські літератори Микола Кащук, Євген Шморгун, Володимир Грабоус і Григорій Дем’янчук - геть сивий, але життєрадісний, молодий душею.

 Ми давненько з ним не бачилися (на відміну від інших), хоча добре знайомі уже понад 40 літ - відколи Г.Дем’янчук став працювати в обласній газеті «Червоний прапор» (тепер «Вільне слово». А ще долі було бажано зробити так, щоб моя колишня учениця із села Золоте Дубровицького району Любов Миколаївна Богдан стала дружиною Григорія Дем’янчука).

Буваючи (а в молодих літах частенько бував) у господі Дем’янчуків, я завжди почував себе, як дома. Думаю, що так само почував себе Григорій Семенович і в мене, бо ж у минулі роки також побував не раз, у тому числі й на моїх «круглих датах». До речі, оці рядки я пишу ручкою, на якій вигравіювано: «П.Красюку від сім’ї Дем’янчуків з нагоди 60-річчя» (бережу цей подарунок уже чимало літ).

За столом багато згадували, багато жартували. А згадувати було що: починаючи з моєї другої збірки «Яке коріння, таке й насіння», Григорій Дем’янчук стежив за моєю творчістю, підтримував уже з першої своєї рецензії на мене - «Сатирична сила байки» («Червоний прапор», 15 листопада 1963 р.).

А до мого 75-річчя в третьому випуску науково-краєзнавчого альманаху «Волинські дзвони» він опублікував теплу статтю «Волинський патріарх української байки».

- Мені говорили, - сказав Григорій Семенович, - ніби ти образився, що я тебе патріархом назвав.

- Неправду тобі говорили, я горджуся, але не розумію, як ти міг присвоїти мені високе звання патріарха, коли я ще й благочинним не був, - відповів я жартома.

Отак і жартували, і серйозні розмови вели.

- До дня святих апостолів Петра і Павла, - пообіцяв Григорій Дем’янчук, - видамо, Петре, твій літературний портрет.

Присутні при цій розмові керівники села й району схвально сприйняли цю обіцянку й запевнили, що виступлять спонсорами видання.

Коротше: усе було так гарно, так надійно, прощання було святковим, веселим, з побажанням ще не раз зустрітися...

А через три тижні з Рівного від Миколи Кащука дзвінок, як грім з ясного неба:

- Помер Григорій Дем’янчук.

На душі стало раптово важко і гірко: я втратив прекрасного, чуйного друга. Нехай же земля йому буде пухом, а в серці моєму він залишиться жити назавжди.

Петро КРАСЮК,

село Висоцьк Дубровицького району.  

ЙОГО НЕЗДІЙСНЕНІ КНИГИ

Він, можливо, був би поетом-сатириком. Бо таки мав і чіпкий погляд, і критичний розум, і вправне перо. Я й досі пам’ятаю його оду на честь з’яви у львівських продуктових магазинах у вільному продажу коров’ячого масла:

В Львові - масло!

В Львові - масло!

Всі радіють, як один.

Всюди заклики і гасла:

«Йдем до сонячних вершин!»

Як заходжу я в столову -

Чую радісну розмову:

«Є кефір, перлова каша -

Гей, живе країна наша!»

І, насьорбавшись кефіру,

Я свою настрою ліру

На один пісенний лад:

Хай живе країна рад!

Але на такі твори в тодішніх видавництвах попиту не було. Отож, про Дем’янчукову поетичну збірку й заїкатися було нічого.

Готував він збірку літературних фейлетонів. Основу її мали скласти речі, опубліковані в «Літературній Україні» (у 60 роки вони публікувалися там часто). Але «хрущовська відлига» змінилася «брежнєвськими морозами». Дехто з письменників навіть помандрував у краї віддалені. У тому числі й окремі з Дем’янчукових друзів. Збірка таки виявилася не на часі. І Дем’янчук-критик замовк.

Єдина віддушина - тема краєзнавства - виявилася затісною для його таланту. Задумалася повість у новелах для дітей під назвою «Медаль для Калинівки» (роки війни і повоєнні). Вона вже й писалася. Але її засмоктала журналістська текучка.

Вигулькнула тема історична - про гайдамацького бандуриста-співця Бандурка. Григорій перелопатив гори матеріалу з ХVІІІ століття, писав розділи книги. Я вже знав її сюжет. На жаль, так вона й залишилася недописаною.

На тривалий час (більше як на два десятиліття) увагу Григорія Дем’янчука прикувала тема Острога ХVІ століття. Він збирав матеріали, він досліджував документи. Хотів написати повісті про Дем’яна Наливайка та про батька й сина Смотрицьких. Майбутні розділи тих повістей я чув з його вуст. Навіть своєрідною підготовкою до повісті про Смотрицьких стала його краєзнавча книжка «Високі береги Смотрича» (1985), яка забезпечувала майбутньому творові пейзажний антураж. І знову ж таки поточні справи, пов’язані з необхідністю здобуття хліба насущного, а ще невміння відмовитися від виконання численних доручень начальства та прохань знайомих і друзів призвели до затихання амплітуди колись такого могутнього імпульсу.

В останні роки він мав намір написати документальну книжку про Дермань. Збирав архівні матеріали, цікавився тамтешніми подіями часів минулої війни, усе зважувався поїхати в це село тижнів на два-три і добре попрацювати, але йому на це так і не вистачило часу.

А ще залишилося незавершеним його дослідження про творців славнозвісного «Пересопницького Євангелія», зокрема, про родину художника Михайла Василевича.

Я щиро шкодую за кожною з цих нездійснених книг Григорія Дем’янчука.

 Євген ШМОРГУН,

м.Рівне.