Для чого розігрують мовну карту

З наближенням виборів до Верховної Ради окремі політичні сили все частіше викладають так звану «мовну карту», котра від частого вживання перетворилася в засмальцьованого туза, який шулери від політики намагаються видати за козирний.

У політичній рекламі «Партії регіонів» постійно фігурує обіцянка здобуття для російської мови статусу другої державної (зверніть увагу, не офіційної, а державної). Згідно з текстом реклами необхідність введення другої державної мови обґрунтовується тим, що це полегшить діалог між Україною та Російською Федерацією, поліпшить міжнародні стосунки з тією ж РФ і т.п.

За відсутності офіційних коментарів партійних функціонерів ПР щодо введення російської мови як другої державної пропоную розглянути лист за підписом Юрія Анісімова, члена Національної спілки журналістів України з м.Херсон. Вказаний лист викладений на офіційному (до речі, російськомовному) сайті ПР в рубриці «Гражданская позиция» (http://partyofregіons.org.ua/contrprop/ resonance/43b0f23715444/).

Пропоную розглянути окремі цитати з листа. Цитати наводяться мовою оригіналу з тим, щоб уникнути можливих перекручень, пов’язаних з перекладом.

«Регионалы за предоставление русскому языку статуса второго государственного, так как умышленное, злонамеренное затягивание цивилизованного решения этой проблемы серьёзно противодействует сплочению всех граждан Украины в единое, сильное, процветающее европейское государство». Жодних коментарів. Хотілося б почути про державу, яка б стала більш консолідованою внаслідок введення другої офіційної (державної) мови!

«Сегодня тема двуязычия, как никогда, актуальна для миллионов людей, которые ежедневно испытывают массу неудобств.

Несколько примеров. Многие преподаватели юго-восточных вузов лишены права читать лекции по кораблестроению, механике, космонавтике и другим техническим дисциплинам на русском языке в русскоязычных аудиториях».

Частина перша ст. 28 Закону УРСР «Про мови в Українській РСР» чітко передбачає, що в Україні навчальна і виховна робота у професійно-технічних училищах, середніх спеціальних і вищих навчальних закладах ведеться українською мовою, а у випадках, передбачених частинами другою і третьою статті 3 цього Закону, поряд з українською - і національною мовою більшості населення. Таким чином, жодних перешкод для викладання наукових дисциплін російською мовою на законодавчому рівні немає.

«В стране отсутствуют бланки государственных документов на двух языках, как это было при советской власти. Судопроизводство ведётся только на украинском. Молодёжь Донецка, Симферополя, Одессы, Николаева, Херсона и ряда других населённых пунктов левобережья шокирует старшее поколение своей исключительной безграмотностью. Они, по сути, не знают ни украинского, ни русского, потому что в школе они слышат одну речь, а дома и на улице – совершенно другую».

Цитую ст. 10. Закону України «Про судоустрій України»: «Судочинство в Україні провадиться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом. Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі. У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою». Тож про яку «дискримінацію» йде мова?.

«В сложившейся ситуации почему-то забыли поучительный пример Ирландии. А напрасно. Отношения Ирландии и Великобритании очень похожи на российско-украинские XVІІІ-XІX веков: такое же противостояние при обоюдной зависимости».

Варто змістити акценти в наведеному прикладі. Заслуга Ірландії не в тому, що вона дотримала права людини, а в тому, що за семисотрічну англійську окупацію ірландці взагалі змогли зберегти національну мову. Можна уявити, що сталося б з нашою мовою, якби російське панування в Україні тривало не 337 років а усі 700!

«Проводимые в стране соцопросы убедительно показывают, что сегодня, несмотря на титанические усилия руководства государства при мощной поддержке большинства средств массовой информации, практически половина страны продолжает говорить на русском. При этом среди них – украинцев по происхождению, считающих русский родным языком, не менше, чем неукраинцев». Але ж, за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року, українську мову вважали рідною 67,5% населення України, що на 2,8 відсотка більше, ніж за даними перепису 1989 року. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення (у порівнянні з минулим переписом населення цей показник знизився на 3,2 відсотка). Так, що 29.6% населення - це далеко не більша частина країни, як стверджує автор.

«Образование независимой Украины в один миг поставило русский язык вне закона – случай в мировой истории уникальный, когда ведомый, при мощной государственной поддержке, украинский язык стал ведущим, а ведущий русский попал в опалу и подвергся серьёзной дискриминации».

З приводу постановки російської мови поза законом хотів би навести історичну довідку:

-1720 р. Петро І заборонив книгодрукування українською мовою;

-1729 р. Петро ІІІ звелів переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження;

- 1763 р. З’явився указ Катерини ІІ про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії;

-1769 р. Синод розпорядився вилучити українські букварі з усіх шкіл.

- 1775 р. Було закрито українські школи при полкових козацьких канцеляріях;

-1862 р. Закрито недільні й безплатні українські школи для дорослих;

-1863 р. Видано Валуєвський циркуляр про заборону друкування книг українською мовою та українського театру у Східній Україні;

-1876 р. Видано Омський указ Олександра ІІ про заборону ввезення українських книг з-за кордону і підтекстування нот українською мовою;

-1888 р. Олександр ІІІ заборонив вживати українську мову в офіційних установах і давати українські імена під час хрещення.

-1895 р. Видано розпорядження про заборону друкувати українські книги для дітей;

-1908 р. Указом Сенату національну культурну і просвітню діяльність в Україні визнано шкідливою.

-1938 р. Видано постанову РНК і ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей».

-1958 р. Стаття 20 Основ Законодавства Союзу РСР і союзних республік про народну освіту закріплює положення про вільний «вибір мови» навчання, вивчення за бажанням учнів і батьків. Вивчення російської залишається обов’язковим.

-1970 р. Видано наказ про захист дисертацій тільки російською мовою з неодмінним затвердженням у Москві.

-1983 р. Постанова ЦК КПРС про посилене вивчення російської мови, поділ класів в українських школах на 2 групи та підвищення зарплати вчителям російської мови.

Можна тільки уявити реакцію проросійських політичних сил на спробу українського уряду заборонити книгодрукування та постановку п’єс російською мовою, ввезення книг, написаних російською мовою, вживання російської мови в офіційному спілкуванні. Так що про дискримінацію російської мови говорити не варто - її просто не існує.

Найцікавіше розпочинається, коли наводять приклади існування кількох офіційних мов в інших країнах. Якщо брати до уваги Європу, то кілька офіційних мов мають такі країни: Бельгія (французька та фламандська), Люксембург (французька та німецька) Андорра (французька та італійська), Швейцарія (німецька, французька, італійська та ретороманська), Фінляндія (фінська та шведська), Ірландія (ірландська та англійська), Мальта (мальтійська та англійська), Іспанія (кастильська, баскська та каталонська мови). Пропоную розглянути передумови виникнення офіційної багатомовності.

Таке явище має місце в державах, утворених на межі територій історичного компактного проживання декількох націй (Бельгія, Люксембург, Андорра, Швейцарія). Ніхто з цих етносів не є в цих країнах зайшлим, тим, хто наїхав з країн інших. Ще й тому там вчинили цивілізовано, що жодна з офіційних мов не тисне на іншу, не прагне її витіснити. У німецькомовній частині Швейцарії вас не приймуть на роботу, якщо ви не знаєте німецької, у франкомовній - якщо не знаєте французької, в італомовній - італійської. Іспанія надала офіційного статусу мовам каталонців та басків, оскільки має місце історичне компактне проживання представників цих етносів на території Іспанії, і вони складають близько 30% населення країни.

Інший шлях - коли друга офіційна мова залишається в країні на згадку про її окупацію іншою країною, або на згадку про її входження до складу іншої держави. Так, уже згадувалося про 700-річну окупацію Ірландії Англією, за аналогічних обставин з’явилася англійська мова на Мальті, Фінляндія ще у XVІІІ ст. була провінцією Швеції.

Приклад Канади взагалі недоречний для України. По-перше, тому, що державу там створили емігранти, тобто всі - приїжджі, а по-друге, тому, що узаконення двох офіційних мов (переважаюча англійська та французька - головним чином, у провінції Квебек) обернулося для державної цілісності Канади великою небезпекою: за результатами референдуму 1997 року, ледь-ледь не вистачило голосів, щоб Квебек вийшов зі складу цієї країни, причому загроза її поділу дедалі наростає.

Також слід звернути увагу на те, що офіційні мови у вищезгаданих країнах належать до різних мовних груп. А ось у Нідерландах, де живе 11% фламандців, їхня мова державною не проголошена. Чому? Тому, що вона близька до тієї, що є державною (нідерландської, або голландської). Окрім того, фламандська мова має статус державної в сусідній Бельгії, де й проживає основна маса фламандців. Світовий досвід підтверджує, що ситуація, за якої статус державних у тій або іншій країні мали б споріднені мови, як-от у випадку з українською та російською, що обидві належать до східнослов‘янських, є небажаною. Це - реальний запобіжний засіб проти витіснення однієї мови іншою, проти їхнього протистояння.

«Власть не пожелала признать, что на юго-востоке русскоязычное население – не какая-нибудь малая этническая группа, а её основная часть, которая уже не просит, а требует от центральной власти уважительного отношения к себе....

Осознавая это, мы, простые люди, живущие в спокойной, мирной стране, не имеем права допустить, чтобы у нас, пусть даже в очень далёкой перспективе, появились донецкий Ольстер на востоке или крымская Корсика на юге.

Только понимать это мало. Надо всеми силами и средствами бороться с сепаратизмом, не признающим никаких компромиссов в любых вопросах, будь то языковые, территориальные или религиозные.

«Никому не ведомо, сколько крови мирных людей ещё может пролиться на нашей планете по вине сепаратистов, допускающих такие ужасные вещи, как терроризм. Сепаратизму, повязанному с шовинизмом и национализмом, нельзя давать никаких шансов, ибо это прямая дорога к средневековью и гражданским войнам» .

Велика спокуса залишити цей фрагмент на совісті автора або його надмірно розбурханої фантазії. Таке враження, що це не представники південно-східних регіонів у Сєвєродонецьку наприкінці 2004 року намагалися створити ПІСУАР, а представники західно-центральних регіонів зібралися десь у Галичі, щоб створити своє федеративне утворення. Не треба лякати нас Ольстером в Україні (до речі - Ірландська революційна армія вже дійшла до компромісу з британським урядом і припинила терористичні атаки) та сепаратистами-терористами - мовне питання ніколи не було підставою для тероризму в жодній країні, а тим більше в Україні. Перші кроки до сепаратизму зробили саме представники малоросійського «юго-востока», і не їм прикриватися загрозою сепаратизму в Україні.

Окремого розгляду потребує питання визначення державної та офіційної мови. Коли російську мову пропонують ввести як другу офіційну, це не так гостро сприймається суспільством, як надання їй статусу другої державної, чим користуються окремі політичні сили. Але нагадаємо, що рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 року по справі №1-6/99 чітко встановлено, що ці поняття є тотожними. Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Конституцією України статус державної мови надано українській мові (частина перша статті 10). Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, що зазначено в преамбулі Конституції України, - нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі.

На завершення можна лише процитувати уривок зі статті Анатолія Погрібного «Раз ми є, то де? Мова державна? Мова офіційна?», розміщеній на Інтернет-сайті НДІ Українознавства: «Тому, хто ще не до кінця зрозумів причин дивовижної наполегливості, що її виявляють імпер-шовіністи в боротьбі за офіційний статус російської мови в Україні, варто роз’яснити це, змоделювавши наслідки, якби вони цього домоглися. Найперше, звичайно, це катастрофічно-різко позначилося б на і без того нині украй загрозливому становищі української мови, що практично відразу ж опинилася б у тій ситуації, у якій перебуває сьогодні в Білорусі - ще раз наведу цей приклад - білоруська мова. Пригадаймо: як тільки з приходом до влади Лукашенка російській мові в цій країні було надано статус також державної (другої державної), білоруська мова, що наприкінці 80-х - на початку 90-х років почала було відроджуватися, враз відійшла на марґінеси, і то настільки, що вже невдовзі у столиці Білорусі не стало жодної школи з білоруською мовою навчання, що масово виводиться у наш час і в білоруському селі. Тобто дійсно сталося б те, що російська мова виявилася б не «поряд» з українською, а «замість» неї, чого, як мовиться, і домагаються «єдінонєдєлімщікі».

А по-друге, вже й увесь світ сприймав би Україну як державу, де офіційна мова - російська. Ще раз нагадаю, що офіційна мова у розумінні світу - то «основна мова країни...». Уриваю повторювати те, що вже цитувалось, та - риторично - запитаю: то якою буде основна, головна мова України і насправді, й в уявленні світу у разі, якщо російській мові був би в нас наданий статус офіційної? І хто, власне, тоді й цікавився б, що то означає ще й статус якоїсь державної для неофіційної (за цією логікою), отже, не основної, - мови української? Якщо і має якийсь сенс подібне запитання, то хіба що для особливо допитливих».

Олександр Скарбарчук