Політичні судові процеси в Рівному

20-30 роки ХХ століття. Тоді наш край був захоплений Польщею. Тодішній польський уряд на західноукраїнських землях проводив жорстку політику колонізації, проти якої активно виступали українські патріоти, зокрема вояки армії Української Народної Республіки, які оселилися після 1920 року поближче до польсько-радянського кордону і працювали тут священиками, агрономами, учителями, кооператорами, лікарями, лісниками, дяками, пасічниками, редакторами, лісорубами, каменярами, купцями, інженерами тощо.

Належну культурно-освітню роботу, крім них, серед населення проводили члени підпільної організації «Українське національне відродження», яку взимку 1932-1933 рр. заснував уродженець с.Бистричі нині Березнівського району Тарас Боровець (Тарас Бульба), котрий у роки Другої світової війни був командиром УПА «Поліська Січ», будучи генерал-хорунжим.

Діяли на Волині в цей час й інші молодіжні об’єднання, гуртки, організації. Але чи не найбільшою, найактивнішою серед них була Українська Військова Організація, а в 1929-1933 роках - Організація Українських Націоналістів, яка у своїх лавах об’єднувала, в основному, юнаків та дівчат - патріотів України.

І це були дійсно патріоти. Йшли вони в підпільні українські організації за покликом душі, прекрасно усвідомлюючи, що за це їх чекали переслідування, приниження, обшуки, тортури, суди і навіть смерть. Так, від рук польської поліції загинули член УВО Ярослав Лубович (загинув 5.03.1929 р.), Гриць Пісецький (загинув у 1930 р.), крайовий командир УВО і крайовий провідник ОУН Юліан Головинський (загинув 30 вересня 1930 року), Павло Голояд та Володимир Пришляк (28.04.1932 р.), Ольга Басараб (12.12.1924 р.) - визначна громадсько-політична діячка в Галичині, Дмитро Данилишин та Василь Білас (повішені 23.12.1932 р.), рівнянин Грицько Горбачевський - активний діяч ОУН з колишньої Тучинської гміни та ін.

Сумлінно виконували члени ОУН свої партійні доручення - пропагували знання з історії України, вивчали військову справу: виступали проти руйнування поляками православних храмів, захищали українські школи від закриття їх польськими властями, відзначали українські національні свята, вшановували пам’ять героїв України, її визначних діячів, проводили акції непокори польським властям, диверсії, знешкоджували таємних поліцейських агентів.

Часто для виконання цих заходів члени ОУН вимушені були використовувати легальні українські організації та об’єднання («Просвітянські хати», «Союз українок», товариство «Сільський господар», «Основа», «Доброчинність», а також -«Укрінбанк», «Маслосоюз», «Селянську спілку», кооперативи, молочарні тощо.

А «нагороду» за таку громадську працю роздавала польська поліція, польська прокуратура, слідчі. Про це свідчать численні документи: слідчі в’язниці на Волині були в той час переповнені українськими політичними в’язнями, яких під тортурами поліції і ще більше - рафінованої польської військовою контррозвідки готували до чергового судового процесу.

З 1929 по 1933 рік було засуджено 1024 українці на загальну кількість 2020,5 років в’язниці, 4 смерті і 16 пожиттєво за приналежність до Пласту, ОУН, а також священиків за писання метрик українською, за антидержавні вислови, виконання українських пісень.

Але наведені вище цифри неповні, бо з 1934 року українські патріотичні видання («Сурма» - підпільний журнал, орган УВО; «Розбудова нації» - ідеологічний орган Проводу Українських Націоналістів; «Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН та ЗУЗ» - ідеологічно-політичний і програмовий офіціоз ОУН), які висвітлювали судові процеси над українцями, з тих чи інших причин припинили свій вихід у світ.

І чи не єдиним замінником цих видань, який, правда, не завжди мав змогу на своїх шпальтах друкувати повідомлення, був український католицький часопис «Америка» - орган Союзу українців-католиків «Провидіння», що в 1918-1950 роках виходив у Філадельфії (США). Але, незважаючи на переслідування, члени ОУН продовжували боротьбу. Про це свідчать масові політичні судові процеси. Ось приклади найхарактерніших процесів, які здійснював Рівненський окружний суд.

Так, 5-18.09.1932 року перед польським судом у Рівному постали 42 українці, яких польська прокуратура звинуватила у приналежності до УВО та в саботажній акції. Підсудні були заарештовані ще в 1930 році. На цей процес цивільну публіку не допустили.

Суд засудив Євгена Потапова на 8 років ув’язнення, Миколу Шафранського, Никона Корабчука, Василя Богана, Петра Мельника, Степана Мислицького до 6 років тюрми кожного, Степана Семенюка зі Шпанова - на 3 роки, рівнян Ганну Язвинську та Костя Либака - на 1,5 роки. Цей процес рівняни назвали «процесом Семенюка та товаришів».

А 1 грудня 1933 року на виїзній сесії в Дубні Рівненський окружний суд покарав Леонтія Борща на 3 роки ув’язнення, Лук’яна Киричука на 1 рік в’язниці за розповсюдження ними на Козацьких Могилах листівок ОУН 16.06.1933 року.

12 січня 1937 року відбувся процес проти селян Костопільського повіту. Підсудних звинуватили в тому, що вони вели діяльність ОУН на території повіту та підпалили кілька будинків у Костополі та Деражному.

15 січня 1937 року було оголошено наступний вирок - Петро Левчук був засуджений до 7 років в’язниці, Михайло Середа - на 5,5 років, Павло Середа та Олекса Кондратюк отримали по 5 років тюрми. 10 підсудних засуджено загалом на 40,5 років. Правда, прокурор вніс протест проти «названого виміру кари». 19 січня він звернувся з листом до прокурора Рівненського окружного суду з протестом на «м’який» вирок суду. Крім того, як пише віце-прокурор В.Поплавський, «...суд визнав невинними Семена Назаровича, Миколу Степановича та Івана Мельника, хоч перший був секретарем, а згодом заступником голови «Просвітянської хати» в Костополі і був небезпечним діячем ОУН». Суд цілковито обійшов, на думку польського юриста, питання «Просвітянської хати» та «Союзу Українок».

Очевидно, що в цьому процесі велику позитивну роль відіграв адвокат Степан Шухевич, галицький громадський і військовий діяч, комендант куреня УСС у 1919 році, після війни - адвокат у Львові, захисник членів УВО та ОУН на багатьох процесах.

У грудні 1937 року відбувся ще один процес над костопільчанами. Перед судом постало цього разу 55 осіб. Цей процес був продовженням попереднього суду. На ньому судили селян з 15 сіл, підсудним «відміряли» тюремного ув’язнення на загальну суму 292 роки.

Підсудних звинуватили у приналежності до ОУН, до організації, яку заснував Гриць Рибак. У районній організації виявилась така велика кількість членів ОУН, що районному проводу було складно керувати. Тому район було поділено на чотири групи, якими, за обвинувальним актом, керували Петро Левчук, Іван Кублей, Петро Петрина-Петринчук і Пилип Мартинчук.

Як відзначала львівська газета «Діло», 13 січня 1938 року підсудні були жителями сіл Головин, Деражне, Ставок, Злазне, Бичаль та ін. Вони були незаможними селянами, працювали в державних копальнях в Івановій Долині. Між ними не було жодної людини з вищою освітою, мали освіту по кілька класів початкової школи. Свою освіту підвищували самотужки, але засновували по своїх селах бібліотеки, читальні, готували реферати, з якими виступали перед селянами та робітниками, влаштовували концерти й аматорські вистави, навіть заснували оркестр струнних інструментів.

Польські власті, зрозуміло, неприхильно ставилися до такої активності юнаків та дівчат. І далеко не завжди повітовий староста, за дозволом до якого кожного разу вимушені були звертатися організатори масових заходів, ішов їм назустріч.

Активісти - члени ОУН, які діяли під прикриттям легальних організацій, були на обліку поліції, і в певний час їх арештовували та судили за обвинуваченням у «спричиненні небезпеки пожеж у повіті». Адже поліція була поінформована про те, що в липні 1936 року відбулися збори обвинувачених у приналежності до ОУН, на яких було вирішено, що «євреї шкідливі для української нації», і тому треба їх позбутися шляхом підпалів їхніх домів та крамниць. Виконання цього рішення було вирішено здійснити під «шабас» - єврейське свято 24 липня 1937 року. Проте операцію не було повністю виконано, і її було повторено 1 серпня 1937 року, коли в с.Ставки було спалено будинок одного єврея та одного селянина, якого підозрювали у співробітництві з поліцією. Ця акція була неузгодженою з керівництвом ОУН і виявилася політичною помилкою.

23 грудня 1937 року 52 підсудних було засуджено в загальній кількості на 292 роки в’язниці з позбавленням громадянських прав по 10 років. Серед засуджених - Григорій Рибак (12 років ув’язнення), Іван Кублей (12 років), три інших підсудних - по 10 років, четверо - по 9 років.

Ще не встигло розсіятись дуже тяжке враження від Костопільського політичного процесу, як польські силові органи організували наступну судову справу. Цього разу на лаву підсудних було посаджено 75 представників студентської молоді з багатьох куточків Волині - з Володимирського, Дубенського, Горохівського, Ковельського, Крем’янецького, Рівненського та інших повітів. Але чи не найбільше ув’язнених студентів було з Рівненського повіту та міста Рівне. Це - Панько Либак, Василь Булавський, Яків Бусел, Сергій Іллюк, Федір Бортник, Левко Горбачевський, його брат Григорій Горбачевський, якого смертельно поранив польський поліцай у Рівненській в’язниці, у результаті чого той помер 31 жовтня 1937 року.

З інших повітів, територія яких нині входить до складу Рівненської області, були віддані до суду такі відомі діячі ОУН, як Ростислав Волошин, Гриць Оборський, Володимир з Дубенського повіту, Юрій Шекерський, Євген Церкевич-Яковлів зі Здолбунівського повіту та інші. І цих підсудних чекали великі терміни ув’язнення - адже їх обвинувачували у приналежності до ОУН і в намаганні відірвати Волинь від Польщі.

Своєрідним апогеєм судових процесів, організованих польськими каральними органами, був політичний процес у Рівному 22-26 травня 1939 року.

Польська поліція довго та ретельно готувалася до нього: адже мали судити не рядових членів ОУН - селян або студентів, як це було на попередніх процесах, а перед судом мали постати, в основному, керівники організації на західноукраїнській землі.

Так, ще 10 серпня 1937 року було арештовано Миколу Коса (народився 16.12.1912 р.) в Мізуні «на підставі довірочної інформації», організаційного референта Крайової Екзекутиви ОУН. А 9 жовтня цього ж року було арештовано в Моршині ще одного члена Крайової Екзекутиви - Ярослава Старуха (народився 17.11.1910 р.), де він перебував на лікуванні. Співробітники польських каральних органів були прекрасно поінформовані про політичну діяльність цих активістів, про той авторитет, яким користувалися ці молоді люди не лише серед членів ОУН, а й серед жителів Галичини та Волині. І щоб не викликати громадського обурення у зв’язку з цим арештом, вирішено було не повідомляти про цей факт населення, не розкривати навіть місця перебування арештованих.

М.Коса та Я.Старуха таємно вивезли подалі від Львова - у Рівне, де їх вміщено в місцеву в’язницю. Тут до арештованих слідчі застосували середньовічні методи катування, вимагаючи від них видання потрібної поліції інформації. Проте арештовані гідно трималися на страшних допитах.

Тим часом родичі ув’язнених наполегливо зверталися до поліції з вимогою розкрити місце їх перебування, підстави арешту. Але на всі запитання не лише поліція, а й вища адміністративна влада відповідала, що їй «нічого невідомо» про арештованих.

Проте матір Старуха Анна звернулася із запитом до канцелярії тодішнього президента Польщі, за дозволом якого відбулася зустріч у в’язниці матері із сином, який і розповів їй про ті знущання й катування, яких у Рівненській в’язниці зазнавали політв’язні, у їх числі й він. А 27 листопада про цей факт розповіла читачам українська газета «Америка».

Але це не пом’якшило судового вироку. І М.Кос, і Я.Старух були засуджені на тривалі строки тюремного ув’язнення. Так, перший був засуджений на 10 років, другий - на 13 років. Інші підсудні - житель Клеваня Яків Бусел, провідник ОУН у Дубенському повіті Степан Пшеничний, уродженець Рівного, провідник у Кременецькому повіті Ігор Щубський, а також Василь Ривак, Михайло Коржан - на 12 років, провідник ОУН у Луцькому повіті Микола Скоп’юк - на 10 років, провідник ОУН у Рівненському та Костопільському повітах, клеванець Володимир Робітницький – на 10 років, його заступник Дмитро Єпік - на 7 років, інші підсудні були покарані на 6-3 роки тюремного ув’язнення.

Про жорсткість польських законів говорить той факт, що наших земляків судили навіть за виконання пісень. Так, Рівненський суд у серпні 1935 року засудив за співання «підбурюючих пісень» на весіллі Л.Нечипорука, Г.Цвика та О.Ковальчука на 10 місяців в’язниці. Цей же суд засудив 24 січня 1936 року до двох років тюремного ув’язнення жителів села Рачин гміни Дубно Микиту Волинського, Андрія Харчука та Івана Кирильчука.

Але Рівненський окружний суд, як і інші польські суди, що у 20-30 роки діяли в Західній Україні, виносили вироки, які передбачали ув’язнення не лише в тюрмах. 5 липня 1934 року в порожніх будинках казарм у невеликому селищі Береза Картузька, що в 92 кілометрах на північний схід від Бреста, при залізниці Брест-Барановичі, було відкрито «місце відокремлення», а простіше сказати, концтабір, у якому навіть офіційно було дозволено бити в’язнів «за найменший прояв непослуху». Табір лякав людей своєю винятковою жорстокістю.

Але питання про направлення людей у концтабір вирішували не лише суди, але й «чинники загальної адміністрації», тобто керівники поліції, старости та інші чиновники. Висилали в Березу людей, проти яких не було прямих доказів, а були лише підозри в тому, що вони «є загрозою для держави».

Через Березу пройшли сотні наших земляків. Це пасічник з Дерманя Гордій Бас, Тарас Боровець (Тарас Бульба), клеванець Олександр Бусел, житель Озерни на Дубенщині Ростислав Волошин, студент з Острога Гнат Кисіль, фельдшер з Межиріч Юрій Кудря, кооператор Олександр Кудря, селянин Євген Серветник та інші.

Лише в 1934 році, у перший рік своєї роботи, через табір пройшло 200 в’язнів, у т.ч. 120 членів ОУН. А напередодні Другої світової війни в Березі побувало близько 8 тисяч українців.

Отже, судові політичні процеси у 20-30 роки ХХ ст., тобто в час панування на західноукраїнських землях Польщі, носили масовий характер. Лише Рівненський окружний суд провів їх десятки, у результаті вироків було засуджено сотні українських патріотів на тривалі строки покарання. Проте ці жорстокі заходи польських окупантів не давали їм бажаних результатів. Навпаки - чим жорстокіші були каральні заходи, тим гостріший спротив вони викликали. Приклад цьому - Костопільський повіт. Чим більше українських патріотів судили з цього повіту, тим більше ставало їх у ряди борців за Незалежну Україну. І знаменно, що саме на Костопільщині зародилася Українська Повстанча Армія, яка вкрила себе невмирущою славою.

Гурій БУХАЛО,

кандидат історичних наук