ДЕРМАНСЬКИЙ «ЮВІЛЕЙ»

У минулому числі «Волині» був надрукований матеріал «Дерманській учительській семінарії – 100 років», у якому висловлена точка зору вчителя історії Федора Єфімчука та учениці Ольги Вітрук на роль семінарії та доводиться її прогресивне значення, чим і було  обґрунтовано необхідність святкування ювілею. Зовсім іншої точки зору дотримується кандидат історичних наук Гурій Бухало. 

Що, здавалося б, може бути спільного між архітектурним комплексом на острові Журавлиха на Козацьких могилах нині Радивилівського району, та віддаленим на 70 - 80 кілометрів від цього місця величним будинком, який був споруджений у 1912-1913 роках у старовинному селі Дермань?

Виявляється, спільне між ними є.

Для підтвердження цієї тези повернімося подумки до початку XX століття. Пригадаймо, що тоді Російську імперію струснули події першої російської революції 1905 року. Царизм тоді жорстоко придушив революційні виступи робітників та селян.

Крім того, у Європі в цей час уже почало заноситися на війну, у якій, можливо, братиме участь і царська Росія. Отже, виникла потреба виховувати в населення, особливо в молоді, почуття патріотизму, любові до «отечества и царя-батюшки», які з відомих причин дуже похитнулися. Особливу увагу царські чиновники звернули на окраїни імперії, у цьому випадку на Волинську губернію, яка межувала з Австро-Угорщиною. Згадали про українських козаків - вони ж воювали за православну віру, за «отечество» (звичайно, треба промовчати, що за Україну!), ну, і само собою зрозуміло, що за царя-батюшку. І цар не поскупився - виділив на будівництво архітектурного ансамблю на колишньому острові Журавлиха 35 тисяч карбованців народних грошей. І кожного року в річницю битви там збирались десятки тисяч паломників з багатьох куточків Волині, щоб вшанувати світлу пам’ять козаків і повстанців. Тут промосковськи налаштовані численні священики, монахи так часто згадували доброго царя, який виділив такі великі кошти для увічнення пам’яті козаків.

А от з Дерманем трохи інша справа. Царські чиновники добре знали таємний циркуляр, який розробив граф, міністр внутрішніх справ Валуєв 20 липня 1863 року проти українського слова, знали вони і Емський указ 1876 року, який конкретизував і доповнював згадуваний вище циркуляр.

І місцева влада, яка кинулася виконувати ці настанови, почала справжній похід проти українства на місцях, особливо на Волині: закривали «Просвіти», українські клуби та бібліотеки, недільні школи. Було заборонено продавати українські книжки, навіть Євангеліє українською мовою, що її видав Синод, та граматики. Не дозволялись українські концерти, афіші, вивіски і т.д. Взамін створювались махрові чорносотенні організації, насаджувалась де тільки можна російська мова. Тут активно працювала ціла армія русифікаторів - чиновників. На допомогу їм прийшла, як завжди, російська православна церква, насамперед ченці Почаївської лаври, центру чорносотенного махрового «Союза русского народа». У результаті було розгорнуто цілу мережу навчальних закладів, головна мета яких  полягала не так дати   молоді освіту, як виховати її в дусі відданості російському царизму.

Русифікатори прекрасно знали, що, наприклад,   в Острозі ця справа була поставлена, на їх думку, на належному рівні - тут на початку XX століття працювали двокласне міське, чотири початкові училища,   класична чоловіча гімназія, жіноче училище. У Дубні функціонувало два училища, приватне жіноче училище, чоловіча гімназія. Зрозуміло, що навчання в усіх цих навчальних закладах велося виключно російською мовою; вивчали історію, географію, зрозуміло, Російської імперії.  Допомагали вчителям ті священики, які викладали Закон Божий, ясна річ, лише російською мовою. Одне слово, русифікаторська машина діяла без перебоїв. Ні про яку Україну не могло бути й мови!

 Але відчувалася нестача педагогічних кадрів. І ось тут чиновники від освіти звернули увагу на колишній центр української культури ХVІ-ХVІІ ст. - старовинне українське село Дермань. Тут і тоді діяв монастир, у якому офіційною мовою була російська. Вирішено було саме сюди перевести в жовтні 1906 року з Житомира церковно-учительську школу, яка готовила б кадри для початкових класів. Проте школі, якою керував тоді ігумен монастиря, стало тіснувато в мурах монастиря. І уряд виділяє солідні народні кошти для побудови спеціального приміщення для майбутньої семінарії.

А далі дамо слово відомому українському письменнику, уродженцю Дерманя, який прекрасно знав історію свого рідного села, Уласу Самчуку:

«Для цієї школи 1912 року був побудований дуже модерний на той час просторий, двоповерховий будинок з водогоном, модерними меблями, великою бібліотекою, фізичним, природничим і музичним кабінетами, вигідним інтернатом, дуже гарним експериментальним садом, городом і пасікою, як також чудовими квітниками та спортивними грищами.

При семінарії була підготовна двоклясова школа, як також так звана зразкова народна школа для вправи вихованців семінарії».

У.Самчук продовжує далі: «3а царського часу це була одна з найкращих шкільних будов цілої Волині, привілейована школа учителів під окремою опікою відомого в той час архієпископа Антонія Храповицького - всемогутнього члена Святішого Синоду Православної Церкви - найвпливовішої інституції Російської Імперії. Дерманська семінарія була особливо фаворизована, бо завданням її було спеціально вишколювати учителів для русифікації «западно-русского края», тобто Волині і Холмщини, як також «привіслянського краю», тобто Польщі».

Думаємо, що читач зрозумів з вищенаведеного, що царські чиновники при побудові будинку семінарії, а згодом і під час її роботи найменше думали про місцевих жителів-українців, про їх освіту. Завдання семінарія мала далеко більш «глобальне» - готовити таких вчителів, які б виховували патріотів Російської імперії, виховували б у любові до царя.

І якось не сприймалося повідомлення, недавно опубліковане в одній з

рівненських газет, про те, що Дерманську семінарію «...закінчили кілька сотень

молодих вчителів, які несли для населення Волині розумне, добре, вічне». Так, несли

«добре», а точніше засівали зерна русифікації, які проростають вже ось ціле століття.

Розповсюджували  таке  «розумне,  вічне»,  яке  примушує забувати  свою національність, рідну, справді українську Церкву, рідну материнську мову, багатющу вікову культуру, самобутні народні звичаї.

Адже «розумне, добре, вічне» продовжують сіяти жительки установи, що розмістилася буквально через дорогу від будинку семінарії, спорудженого в 1912-1913 роках. Так, монастиря московської церкви, яка прикривається назвою Української православної церкви.

До речі, «сіяли добре, розумне» і випускники ще одного навчального закладу, який було царським урядом споруджено якраз саме в цей час у колишній столиці Галицько-Волинського князівства - українському місті Холм. Ще й зараз прикрасою міста є споруда, зведена рішенням царського уряду. У неї ціль була та ж, що і в Дерманській семінарії, з тією лише різницею, що в Холмі готували священиків для русифікації краю.

У тоді модерному чотириповерховому великому будинку, спорудженому в прекрасному парку, що поруч із Святою Даниловою горою, були створені найкращі умови для підготовки священиків-русифікаторів, а також для проживання там викладачів.

У 30 роки XX століття в цьому будинку розташовувалась польська гімназія імені С.Чарнецького, а в 40-ві, в часи окупації міста фашистами, там короткий час працювала українська гімназія.

Отже, бачимо, що царський уряд не шкодував коштів (народних!) для зміцнення свого становища саме на окраїнах імперії, використовуючи мужність та відвагу українських козаків та повстанців ( Козацькі могили), а також створюючи найкращі умови для підготовки кадрів, які мали одну важливу ціль – служити русифікації краю (Дермань, Холм).

А тепер задумаймося, чи нам, українцям, слід відзначати 100-річчя появи на нашій священній українській землі ще одного центру русифікації нашого краю так, як це запланували здійснити організатори майбутніх торжеств у Дермані?

Якщо ж такі заходи мають обов’язково бути проведеними, то слід розкрити ту реакційну роль, яку відігравали випускники цих та інших промосковських закладів не лише на землях України, а й Польщі.             

  Гурій БУХАЛО,

член товариства «Дермань».