Максима Бухала вбили енкаведисти

Це сталося весною 1992 року. Рівненський обласний краєзнавчий музей створював виставку - кімнату, присвячену діяльності Української Повстанчої Армії на Волині в 40-50 роки XX століття. Зрозуміло, матеріалів, потрібних для цієї цілі, було надзвичайно мало: тема ця в часи тоталітарного комуністичного режиму була під суворою забороною або розкривалась у свідомо фальсифікованому плані. Деяка надія була на архів обласного управління Служби безпеки України.

І ось я в кабінеті тодішнього в.о.начальника цієї організації полковника Г.Білоуса. На прохання музею про передачу йому необхідних документів, фотографій, речей, пов’язаних з ОУН-УПА, полковник відгукнувся доброзичливо. Подякувавши йому за розуміння, я вже направився до дверей кабінету, коли почув його запитання:

- Скажіть, а Максим Трифонович Бухало, часом, не ваш родич?

- Так, це мій рідний дядько. Пропав безвісти десь у середині 40 років на Рівненщині. Доля його нам не відома до цього часу.

- Якщо маєте бажання, послухайте. Документ вас повинен зацікавити.

Григорій Федорович став читати об’ємний звіт капітана Соловйова про його «візит» до завідуючого школою села Копитьків Здолбунівського району Максима Трифоновича Бухала.

Щоб читач зрозумів суть питання, мушу розкрити один з негідних прийомів, який застосовувало командування НКДБ по знищенню формувань УПА. Це - «повідомлення про організацію та результати роботи спеціальних груп для боротьби з оунівським бандитизмом у західних областях України», яке направив наркому внутрішніх справ СРСР Л.Берії 26.07.1945 року за № 156451 нарком внутрішніх справ НКВД УССР Рясний. Оригінал цього документа зберігається в Державному архіві Російської Федерації (колишньому Центральному державному архіві жовтневої революції, вищих органів державної влади і державного управління СРСР).

У документі говориться про те, що в західних областях України для боротьби з УПА були створені спецгрупи. Кожну таку групу «очолював влитий до її складу оперативний працівник НКВД». І далі цитую: «За своїм зовнішнім виглядом і озброєнням, знаннями місцевих побутових особливостей, мови і конспіративним способом дій особовий склад спеціальних груп нічим не відрізнявся від бандитів УПА, що вводило в оману апарат живого зв’язку та ватажків УПА й оунівського підпілля, давало можливість учасникам спецгруп вступати з ними в безпосередні контакти». Станом на 20 квітня 1945 року в семи західних областях України діяло таких 156 спецгруп ( 1784 чол.).

Особливу увагу в цей час органи НКВД звернули на Рівненську область. Це й зрозуміло: адже саме в цій області зародилася ще в 1941 році УПА «Поліська Січ» під командуванням Т.Боровця (Бульби), тут у 1942 році в Костопільському районі сформувалася УПА під командуванням Клима Савура (Дмитра Клячківського).

На одній із секретних нарад, яка проводилася в Рівному у 1944 році, заступник наркома внутрішніх справ України генерал Т.Строкач говорив: «Основні сили УПА знаходяться в Рівненській області». Не випадково тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов 14 січня 1945 року та 17 лютого цього ж, 1945 року проводив секретні наради із секретарями райкомів більшовицької партії з єдиного питання - посилення боротьби з «бандами ОУН-УПА». Саме на Рівненщині було сконцентровано найбільшу кількість згаданих спецгруп - 49 ( 905 чоловік).

І ось одна з таких спецгруп «вступила в безпосередній контакт» з Максимом Бухалом. Соловйов у своєму дуже докладному звіті доповідав про результати зустрічі.

Отже, група під його командуванням десь після півночі прибула до хати в с.Копитьків, де проживав на квартирі (ніби, у Рафаловських) завідуючий школою. Наказано було йому завісити ряднами вікна, і почалася мова. Почав Соловйов:

- Я сам з Дерманя, але ніколи не думав, що в нашому селі є такі негідники, як ти. Патріоти б’ють комуністів, а ти тут відсиджуєшся в теплі ...

Бухало:

- Я хворий, не можу йти в загін, але я виховую нашу молодь в націоналістичному дусі. Мої учні воюють в УПА...

Бесіда в такому плані продовжувалась до ранку - кілька годин.

Максим Трифонович був відкритий: він був упевнений, що перед ним група УПА - на шапках у хлопців тризуби, розмовляють чистою українською мовою, дехто з гостей навіть у вишиванках.

Отже, Максим Трифонович не витримав енкаведистського екзамену на його лояльність до радянської влади.

Але чому він потрапив у поле зору цієї страшної організації? Цьому послужило цілий ряд причин: учитель був депортований з-за кордону, з Польщі, тож його треба перевірити, крім того, енкаведисти знали, що рідний брат його Євген, випускник університету, був інструктором УПА. Максим, уродженець і житель Дерманя, «бандерівської столиці». Адже, як справедливо пише уродженець цього села, відомий український письменник Улас Самчук, «після останньої війни це село за його національну свідомість і за опір чужинецькій окупації було тяжко розгромлено, спочатку німцями, а опісля москалями, які зі своїх дрібничково мстивих звичок перезвали його на «Устє друге»( треба Устенське Г.Б.). 3 бажання стерти з лиця землі все, що противиться волі загарбника».

І далі: серед документів польської поліції енкаведисти знайшли і прізвище Максима Бухала як патріота України. Усі ці фактори сприяли тому, що він потрапив у поле зору співробітників НКВД.

І наслідки не примусили себе довго чекати: через короткий час після цього візиту в Дермані за нез’ясованих обставин зникли дружина та двоє малолітніх дітей Максима Трифоновича.

І була ще одна, чи не головна причина, яка говорила про націоналізм Максима Бухала. Справа в тому, що він був у близьких відносинах з «ворогом народу» № 1 Уласом Самчуком, який уперше в літературі посмів розкрити страшну картину голодомору, що його розв’язала в Україні в 1932-1933 роках більшовицька партія на чолі зі Сталіним. З великою художньою силою він у своєму творі «Марія» змалював трагедію українського народу. Цим твором, який вийшов з друку у Львові в 1934 році, зачитувалися не лише жителі Західної України, а й Європи та Америки.

Так ось, Улас Самчук у 70 роки XX століття напише в документальному творі «На білому коні», уперше виданому в Мюнхені 1965 року: «...Поруч з гуцівською (тобто Самчуковою - Г.Б) садибою була багата, пишна, велика садиба Бухалів». І далі: «...Для мене ця родина з сусідніх була найближчою». Письменник, знаючи прекрасно родину сусідів, пише, що Максим, як і його брат Василь (батько автора цих рядків - Г.Б.) та дочка Федора (нині проживає у Здолбунові) закінчили середні школи.

Тут треба уточнити: Василь закінчив у 1932 році теологічний факультет Варшавського університету і отримав призначення на православну парафію на Холмщині в с.Збереже, що в якихось кілометрі-двох від західного берега річки Західний Буг. А 19-річний Максим у 1919 році був хористом у місцевій «Просвіті» та в цьому ж році в армії Української Народної Республіки боровся за незалежність України. Після 20 років, коли територія Західної України відійшла до складу Польщі, він міг, маючи педагогічну освіту, працювати вчителем, але лише після того, як прийме римо-католицьку віру. Звичайно, він, патріот України, не міг на це погодитись і вимушений був трудитися в сільському господарстві в рідному селі.

У Дермані в час окупації краю поляками хоч і під недремним оком поліції (тут був її постерунок, у якому працювало кілька поліцаїв), а все-таки вирувало українське життя.

Поліцаї пильно стежили за всіма проявами українського життя в селі, про що доповідали своєму керівництву. Так, у донесенні, адресованому з Дерманя у Здолбунівське староство у 1938 році, говорилося, що жителі Дерманя «панського» і Дерманя «урядового» в числі інших семи чоловік довірили Максиму Трифоновичу брати участь від їх імені у виборах посла до сенату. Цікаво, що у списку інших «мужів довіри» бачимо «селянина» Юзефа Дуніна-Карвицького, випускника Варшавського університету, автора ряду книг на краєзнавчу тематику Волині; Федора Мартинюка, випускника Женевського університету, згодом лікаря УПА, за що отримав 10 років радянських концтаборів, та інших.

Поліція слідкувала і за роботою «Просвіти», а по її забороні – «Просвітянської хати», яку за висновком поліції «повністю опанували члени ОУН», гуртка сільської молоді, гуртка сільських господинь, рільничого гуртка, пожежної охорони, кредитового товариства. Тут працювали аматорські гуртки, які, зрозуміло, лише з дозволу в кожному окремому випадку повітового старости, ставили п’єси, влаштовували концерти, вечори танців. У селі відзначалися вечори пам’яті героїв Крут, «академії», присвячені Тарасу Шевченку і т.д.

У фондах державного архіву Рівненської області серед інших документів - списки членів цих громадських об’єднань, характеристика їх роботи тощо.

Комендант постерунку польської поліції доповідав повітовому старості 16 січня 1938 року і про ставлення дерманців до поляків. Характерною у цьому випадку є інформація про концерт, який відбувся для учнів (було присутніх 110 осіб) в осередку господарської культури. Повітовий староста давав дозвіл на проведення концерту лише за умови, що в ньому буде виконано кілька польських пісень (як за радянських часів - пісні про «великого» Сталіна, про комуністичну партію). Поліцай доповідав, що на концерті було виконано 3 польські пісні і 12 українських.

А на концерті для дорослих того ж дня було виконано 3 колядки, З польські пісні, 15 українських і 4 танці. На цьому концерті (платному) були присутні понад 200 осіб і зібрано від 20 до З0 злотих - на той час досить солідна сума. Кошти було використано для бібліотеки «Просвітянської хати». Поліцай робив висновок: «Українські пісні присутні зустрічали бурхливими оплесками, а польські - лише рідкими оплесками нечисленних поляків. Організатора концерту Лиска Ф. викликав до себе для подання звіту комендант поліції.

А ось ще одна інформація, у якій читаємо про те, що «20 березня 1938 року в Дермані відбулися збори членів овочевої кооперативи «Поступ». У справі річного балансу виступив член кооперативи Федір Шмань, який зажадав пояснень щодо виниклих у 1937 році витрат, на що Максим Бухало забрав голос і пояснив, що «витрати виникли в результаті недбальства керівництва і легковажного ведення господарки». Продовжуючи висновок М.Бухала і Ф.Шманя, Павло Шафранський солідаризувався з ними».

Але після того, як Рівненщина у вересні 1939 року відійшла до складу СРСР, десятки тисяч інших українських патріотів, і серед них Максим Трифонович, вимушені були, рятуючись від переслідувань енкаведистів, покидати рідні домівки, нелегально переходити радянсько-німецький кордон і проживати на Холмщині, Підляшші, інших українських етнічних землях, які опинилися у так званому німецькому генерал-губернаторстві.

Дядько досить тривалий час жив у нашій родині. Зрозуміло, що і батько, і дядько не вважали за потрібне розповідати мені, 8-річному хлопчаку, взимку 1940 року, чому це в нашій хаті під час окупації Холмщини фашистами (а ми жили тоді в с. Косинь, що розкинулося буквально в кількох кілометрах від німецько-радянського кордону) був ніби «пересильний пункт». Десятки людей знаходили притулок в нашій хаті - спали просто на підлозі у просторій, але холодній кімнаті. Дехто, нелегально перейшовши кордон, побувавши тут кілька днів, знову ризикуючи життям, переходив назад, у СРСР. І дядько, пригадую, кілька разів переходив кордон, очевидно, виконуючи завдання якоїсь невідомої мені організації. Потім став працювати вчителем в сусідньому селі Стульно, що також майже на самому кордоні.

Пригадую, разом з ним ми рятувалися в липні 1944 року в кущах подалі від села під час кількаденних боїв червоної армії з німцями: адже лінію колишнього кордону вздовж Західного Бугу гітлерівське командування укріпило окопами, дзотами та дотами, намагаючись стримати наступ червоної армії.

У 20 числах липня 1944 року на нашу територію прийшла червона армія. Через кілька днів після цього ( а Максим Трифонович у цей час перебував у нас, в Косині) радянський офіцер з кількома озброєними молодиками з біло-червоними пов’язками на рукавах арештували дядька.

Потім його відпустили. І разом з нашою родиною він 27 грудня 1944 року як депортований у, зрозуміло, неопалюваному товарному вагоні лютої зими виїхав на батьківщину - у Здолбунів. Пригадую, ми на станцію прибули в новорічну ніч 1945 року.

У Здолбунові він і отримав призначення на посаду завідуючого школою в с. Копитьків. Працюючи в селі, він у шкільних справах часто бував у райцентрі, ночував у нас. Я запам’ятав його як доброзичливу, ласкаву, життєрадісну людину.

...Надійшов день 9 лютого 1947 року - день виборів до Верховної Ради УРСР. Завідуючий школою Максим Бухало, який був членом виборчої комісії, вранці пішов на виборчу дільницю і ... пропав назавжди.

Зрозуміло, що в часи сталінщини, а потім взагалі радянського тоталітарного режиму, родичі його не могли розпочати офіційного з’ясування обставин зникнення дядька. І ми, тобто родина Максима Трифоновича, зав’язали контакти з тодішнім головою Копитьківської сільської ради Софією Сидорук, яка сконтактувала нас з жителем села Петром Самолюком. Тож рідна сестра Максима Трифоновича Дора Трифонівна Бухало (Левіна), тодішній голова Рівненської обласної «Просвіти» дерманець Петро Кульчинський, автор цих рядків та інші зустрілись одного вечора в селі з Петром Яковичем.

Він докладно розповів про останні дні життя свого вчителя. Виявляється, що в день виборів його вбили енкаведисти, покинули труп у саду, потім вивезли його за село, на безлюддя. А обвинуватили у цьому злочині хлопця, 16-річного Петра Самолюка, арештували його. Він витримав страшні допити, а п’ятихвилинний «суд» відміряв йому 15 років ув’язнення.

Довелося Петру роками пережити поневіряння, приниження, нелюдські умови перебування в тюремних камерах, сталінських Гулагах.

Адже ж де таки похований Максим Трифонович? — запитуємо голову сільради та Павла Яковича. І дізналися, що труп його вивезли та скинули просто в кучугуру снігу на безлюдді по дорозі з Копитькова до Здолбунова в очеретах...

Петра Самолюка звільнили з ув’язнення в 1955 році. Реабілітували за «відсутністю злочину»...

А справжні вбивці невинної людини лишилися непокараними...

Гурій Бухало