УПА на Кубані

Кубанські козаки в боротьбі за волю найпершим союзником мали етнічних і духовних побратимів - українців

 Боротьба Козачої повстанської армії проходила у традиціях УПА з Великої України. І то не дивно, бо українці скрізь є однаковими, і саме в буремні роки війни двох імперій українська нація в єдиному пориві піднялася на боротьбу не за інтереси німецьких чи радянських нацистів. Піднялися українці від гір Карпатських аж до Кавказьких! Стали під червоно-чорними та жовто-блакитними прапорами до лав УПА - від Вісли і аж до Кубані.

Важко уявити, що найсхіднішими теренами, де точилися бої за участю українських повстанців, є Кубань! КОПА - або Козача повстанська армія - аналог УПА на Кубані. Її вояки боролися проти більшовицької влади і проти німецьких окупаційних сил. Бойова структура - як і в УПА, привітання - «Слава Кубані! - Слава героям!». Проте ані жінок, ані осіб російського походження в КОПА не брали. Не брали також осіб малограмотних (межа була - не менше семи класів). Тактика КОПА була суто партизанською, повстанці у сутичках з загонами НКВС або міліції боронили населення станиць та аулів від більшовицького свавілля. Вдячні кубанці давали харчі, одяг, іноді переховували в себе поранених.

Восени 1941 року, коли більшовики відступали на Схід, на Кубань прибули ройовики з Південної похідної групи ОУН. У серпні 1942 року з українського берега на Кубань перейшла група оунівців, операцією керував кубанець Петро Глек («дід Очерет»), мешканець станиці Довжанської. У жовтні 1942 року оформлюється Єйський окружний провід ОУН(Б) на чолі зі Спиридоном Ткаченком («Голубом»), який підтримував зв’язок із націоналістичним підпіллям у Маріуполі. У липні 1944 року, коли на Кубань повернулися комуністи, ОУН (Б) організувало десант на чолі з сотником «Шумом» (Василем Плетнем, родом зі станиці Батуринської). Також на кубанський берег висадилися старшини УПА «Зорян», «Беркут», «Десна», «Дніпро» (Дмитро Гречух), «Мить» (Дмитро Коваленко). Вони мали доправитися поїздом до Туапсе під виглядом солдат будівельної роти. Втім до Туапсе вони не дістались, а вийшли на станції Хандиженській, і там, в горах Кавказу, вже восени того ж року постали підрозділи сотенних «Шума» (85 бійців) і «Гомона» (125), декілька розвідувальних роїв: загалом близько 250 осіб.

КОПА підтримувала зв’язок з оунівським підпіллям на Великій Україні - через Гарячий Ключ - Канівську - Єйськ - Маріуполь - Одесу на Буковину, до члена проводу ОУН Миколи Арсенича-Березовського (псевдо - «Полковник»). Трималася КОПА аж до 1950 року. Тоді, не маючи ресурсів для продовження боротьби, саморозпустилася.

Друга всесвітня імперіалістична війна давала козацтву певні надії. На кінець 30-х років позиція козаків-націоналістів була вже остаточно вироблена: Росія, в тому числі й більшовицька, - смертельний ворог козацтва; козацтво назавжди відмежовується від загальноросійських державницьких позицій, мета козацтва - козацька держава «від Сяну до океану», у неї входять всі козацькі землі колишньої Російської імперії, в тому числі й Україна - споконвічно козацька земля. Козаки - окремий від «рускіх» етнос. Козакійці вели переговори із потенційними союзниками - Грузією, Меджлісом горців Кавказу, і особливо - Україною. Визначний діяч Кубані генерал Андрій Шкуро визнав потребу боротися за Українську самостійну соборну державу разом із Кубанню, бо кубанці - це українці, й вони готові боротися у лавах української армії за свою Батьківщину і лише на Українських етнічних землях. Про бажання стати під українські прапори Шкуро писав у листі до голови ОУН Андрія Мельника напередодні війни.

Козачі воєнні формування (у складі вермахту) почали створювати отамани Кононов, Науменко, Доманов. Очолив козацький рух колишній донський отаман генерал-лейтенант Петро Краснов. Але козакам, як і українцям, німці не дозволили створити власну державу. Козацька армія підпорядковувалася командуванню вермахту, яке направило козацькі частини, зокрема стан генерала Доманова, воювати на Балкани - подалі від рідної землі. Багато козаків полишали лави німецької армії, хтось йшов до «совєтов», хтось повертавсь додому, але чимало було таких, які боролися за козацьку ідею в лавах УПА.

Козачий визвольний рух, як і український, був зламаний грубою силою. Більшовизм винищив усе свідоме козацтво. Радянська влада депортувала з австрійських таборів Лієнц та Пегец до СРСР понад 50 тисяч козаків, більшість яких не були навіть громадянами СРСР. Козаки, звинувачені в пособництві нацистам, були вивезені в Росію, де майже всі загинули в таборах Мордовії, на Колимі, на будівництві автодоріг, залізниць, в каменоломнях і шахтах. Врятуватись вдалося тільки одиницям. У січні 1947 року більшовики стратили козацьких ватажків Петра і Семена Краснових, Андрія Шкуро, Тимофія Доманова, Султана- Келеч Гірея (адигеєць за національністю) та командира козачого корпусу німецького генерала Гельмута фон Панвіца.

Уже після закінчення війни у складі новоствореного Антибільшовицького блоку народів (АБН) діяла ціла козача секція, яка представляла невизнану козацьку державу Козакію. Козакія виявилася єдиною державою-учасницею АБН, яка так і не здобула незалежність. Росія досі замовчує факт національного козачого руху. А нове покоління козаків, одурене московською пропагандою, і далі мусить гинути - в Чечні, Південній Осетії, Абхазії чи Нагірному Карабасі, виконуючи накази чергового кремлівського «царя».

 Професор Володимир Сергійчук дослідив, що з кубанських козаків в УПА було створено кілька відділів. Наприклад, з тих кубанців, котрих воїни УПА визволили з таборів військовополонених, на терені Волині було створено окрему сотню на чолі з «Березою». В УПА були козачі курені, в основному з кубанців і донців. В окрузі «Богун» (Південна Рівненщина) було з десяток вихідців з Кубані й Дону, які називали себе козаками за національністю. І вже самі козаки виготовляли листівки із закликами до одноплеменців перейти на бік УПА. Кубанські козаки любили неньку Україну набагато сильніше, аніж «мачуху Росію».

 МОВОЮ ДОКУМЕНТІВ

 Донцы!

 Украинские повстанцы - бандеровцы бьют Гитлера и Сталина! Украинские революционеры - Ваши друзья по оружию!

 Не стреляйте украинских повстанцев, которые подняли борьбу против гитлеровских и сталинских извергов человечества!

 Долой гитлеровско-сталинский терор!

 Да здравствует мир и дружба народов!

 1945 г.

 Украинские повстанцы.

Листівка УПА до донських козаків.

 Сергій БАГРЯНИЙ,

Світлана МАКОВИЦЬКА.

„Україна  молода”

 Дорогою зради і провокацій

Історики добре знають, що поширюваний радянською пропагандистською машиною образ червоного партизана, а насправді агента НКВД, в реальному житті разюче відрізнявся від створеного про нього міфу.

 І не лише тому, що їх військова звитяга була значно перебільшена, а через те, що їхнім завданням був не збройний спротив німцям, а боротьба з мирними жителями та українськими націоналістами. Знаючи про силу УПА, зростаючий авторитет її бійців серед місцевого населення, НКВД заполонило українські ліси диверсійними групами - так званими партизанськими загонами, для яких провокації, ліквідація видатних діячів ОУН і УПА, знущання над мирним населенням стали звичною справою. Моральне виродження московських зайд підтверджується численними фактами зради і вбивств своїх же – чи через симпатії тих до українців, чи через банальне прагнення врятувати власне життя.

Так, з невідомо яких причин був невчасно висланий літак до пораненого бійцем УПА генерала Ватутіна, який через це помер від гангрени. Від рук чекістки Ані Туркіної, радистки загону Ковпака, загинув комісар Семен Руднєв, який побачив в УПА союзника в боротьбі з німцями.

До вашої уваги два документальні свідчення, які красномовно показують справжнє обличчя совєтської партизанки:

«Широко застосовувалися більшовицькими партизанами й інші провокативні прийоми, про один з яких залишив свідчення Герой Радянського Союзу І. Грабчак: «Диверсією і спеціально випущеною листівкою від імені бульбівців, - радирував до УШПР він, - я обманув німців, і 14 серпня німці глушили бульбівців, а я відійшов на Курчицю без перешкод» (ЦДАГОУ: Ф. 62. - Оп. 1. - Спр. 1338. - Арк. 194).

Про методи організації таких акцій для боротьби з націоналістичним підпіллям розповідають документи щодо створення більшовицькими партизанами спеціального підрайону ОУН «Пекло» (там само. - Спр. 253. - Арк. 12, 13). Окремої згадки потребує і провокативна діяльність на Волині групи диверсантів під командуванням Дмитра Медведєва, яка прикривала радянського розвідника-терориста Миколу Кузнєцова. Останній, здійснюючи замахи на високопоставлених гітлерівських урядовців, залишав на місці вбивства списки українських націоналістів (їх по тому гестапо заарештовувало й розстрілювало) або вигукував «Слава Україні!».

Коли М.Кузнєцов був захоплений польовою жандармерією УПА і намагався врятувати своє життя, він видав усі таємниці розвідувально-диверсійної групи на чолі з лейтенантом Крутіковим, що діяла під виглядом українських повстанців. Як зазначав відомий дослідник Лев Шанковський, зізнання Кузнєцова, що зберігаються за кордоном, дозволили звернути увагу на гурт більшовицьких партизанів, котрі під проводом колишнього «бульбівця» Бориса Крутікова марширували Волинню у шапках з тризубами, ревли націоналістичних пісень, вдаючи з себе рейдуючу повстанську групу. Вони користувалися кличками УПА, походження яких невідоме і які й стали причиною їх згуби. Вони допомогли польовій жандармерії УПА затримати зраджену Кузнєцовим «рейдуючу групу» у Вербському районі і розбити її в тій самій місцевості, де упівці спіймали і його самого (Вісник Організації Оборони чотирьох Свобід України - ООЧСУ (Нью-Йорк). - 1968. - Ч. 4.- С. 14).

РАДІОГРАМА «ЗАГОРСЬКОГО»

ЦК КП(б)У І УШПР

10 вересня 1943 р.

СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО Вх.№ 8325 от 10.09.1943 г.

т. Хрущеву, Строкач

Повторяю телеграмму № 206.

По данным бойца Глуховского партизанского отряда стало известно, что комиссар части Семен Васильевич Руднев 5 августа во время боя у города Делятин был ранен в ногу и руку. При нем находился комендант, сестры и 4 бойца.

Посланная мной группа бойцов второго батальона для выезда к части, на месте ранения не нашли ни Руднева, ни бойцов и принятые меры розыска до сих пор положительных результатов не дали.

Ковпак не принимал мер потому, что поругался с ним и желал его гибели.

20 августа командир минеров Терехов сообщил, что Ковпак о Рудневе сказал: «Одним крохобором меньше».

«Загорский» 27.08.43 г. № 206

ЦЦАГО Укртни, ф. 62, on. 1, спр. 1358, арк. 51.

 з книги професора В.Сергійчука «Український здвиг. Волинь».

«Задушив слідчого з допомогою мотузки»

За даними колишнього управління КДБ у Рівненській області, зафіксованими в довідці від 11 серпня 1960 р., у 1937-1940 рр. на території Демидівського району в селах Боремель, Новосілки, Лисин, Малево, Лопавше існувала націоналістична організація Українське вільне козацтво, яка ставила своїм завданням створення самостійної Української держави. Очолював організацію Кримусь Денис Матвійович з с.Новосілки, учасник визвольних змагань 1917-1921 рр. у складі армії УНР (за одними свідченнями – розстріляний німцями у 1943 р. в м.Горохов, за іншими – тоді ж убитий німцями та поляками по дорозі з Боремеля до Новосілок). Організація підпорядковувалась окружному центрові в Луцьку, яким керував на той час Ананій Закуштуй, у свою чергу ділячись на «кущі» на чолі з «кущовими». У с.Новосілки «кущовим» був Сич Петро Михайлович.

Зауважимо, що Українське вільне козацтво, суспільна і військово-виховна організація, заснована Іваном Полтавцем-Остряницею 1923 р. в Мюнхені за зразком Вільного козацтва 1917-1918 рр. З 1932 р. УВК очолював Іван Бірчак-Волошин, житель м.Луцьк, колишній офіцер армії УНР. Метою організації стала підготовка збройного повстання проти польської влади і створення на західноукраїнських землях самостійної Української держави. Відтак організація перейшла в підпілля, звідки продовжувала діяти після встановлення на Волині у 1939 р. радянської влади.

За твердженням співробітників КДБ, яким закінчується згадана довідка, у період німецької окупації більшість учасників Вільного козацтва приєдналися до Організації українських націоналістів. Частина з них згодом була заарештована й засуджена чи ліквідована більшовиками.

Як можна судити з інших документів, у селах Демидівського району взаємопроникнення УВК і ОУН відбувалося вже у 1939-1941 рр. Часто цьому сприяли родинні обставини, коли під впливом молоді представники старшого покоління українських діячів стали на бік ОУН. Її нелегальну мережу на Демидівщині очолював Михайло Цибульський («Чорний») з Новосілок, випускник Луцької гімназії, за фахом учитель.

У кінці 1940 – на початку 1941 рр. органи НКВС здійснили численні арешти серед членів ОУН на Волині, у тому числі в Демидівському районі. Михайло Цибульський разом з односельцем Сичем Дмитром Петровичем загинули в лісі поблизу с. Боремель у бою з підрозділом НКВС. Інші члени ОУН, заарештовані на Демидівщині (всього 24 чоловіки), перебували під слідством у в’язниці №1 НКВС м. Рівне. 13-14 червня 1941 р. на закритому судовому процесі в Рівному їм було винесено вироки.

Однак не всі заарештовані дожили до суду. Інакшою, зокрема, виявилась доля Сича Петра Михайловича (псевдо «Джигун») з Новосілок, колишнього «кущового» УВК, батька Сича Дмитра. У 10 томі «Книги Пам’яті і Слави Волині» висловлене припущення, що Сич Петро «загинув у боротьбі з московськими окупантами, жорстоко закатований в селі Свищів (тепер Вишневе) Демидівського району у 1941 році». Насправді Сич П.М. загинув інакше.

Про обставини його смерті сухо, але виразно промовляє оглядова довідка, підготовлена 13 липня 1960 р. старшим слідчим особливого відділу КДБ Прикарпатського військового округу капітаном Ільїним, по архівно-слідчій справі 9973 на Сича Петра Михайловича, 1894 року народження, с.Новосілки, безпартійного, освіта початкова, українця, одруженого. Сич П.М. був заарештований 26 грудня 1940 р. другим відділом УДБ УНКВС Рівненської області за підозрою в тому, «що є активним учасником ОУН, надавав квартиру для зібрань оунівців-нелегалів».

У справі знаходиться рапорт начальника слідчої частини УНКВС Рівненської області від 28 грудня 1940 р. про те, що на черговому допиті в оперуповноваженого Зарицького Сич П.М. «задушив його з допомогою мотузки, забрав пістолет і намагався втекти». Помічений охороною, хотів скористатися пістолетом, але не зміг вистрелити. Під час затримання поранений, впав з другого поверху, пошкодивши ноги і хребет. 1 січня 1941 р. помер у тюремній лікарні.

Приховати те, що сталося в стінах в’язниці НКВС, каральна спецслужба не змогла, і чутки про цю подію поширилися в краї впродовж 1940-х рр. Житель с. Новосілки Піддубний І.П. на допиті 24 червня 1952 р. сказав, що Сич Петро Михайлович був заарештований і, як чув Піддубний, «в м. Рівному при спробі втечі з-під варти вбитий». Інший житель Новосілок, Пилип’юк В.В., чув, що Сич П.М. «напав на слідчого».

Доля Петра Михайловича Сича є яскравим прикладом жертовності учасників національно-визвольного руху, доказом того, що вони не припиняли боротьби у безвихідних, здавалося б, умовах, сповняючи Декалог українського націоналіста: «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї». 

Андрій Жив’юк,

керівник науково-редакційної групи

«Реабілітовані історією.

Рівненська область»