РІК АНТИУКРАЇНСЬКОГО РЕВАНШУ

За час свого незалежного п’ятнадцятиріччя Україна переживала різне – період національного піднесення у 91-92 роках, період економічного спаду і зубожіння більшості українців під час правління Леоніда Кравчука, авторитарний режим Кучми, економічний прорив, коли Прем’єром був Ющенко, зміцнення кланово-олігархічної системи за «вмілого» керівництва Кучми, Медведчука, Януковича. Але такого розчарування, зневіри і навіть розпачу, як у 2006 році, наша молода держава ще не переживала. Навіть попередній рік, незважаючи на недолугість команди Прем’єр-міністра Тимошенко і міжпомаранчеві чвари, не був таким невдалим для українців.

Точка відліку загальноукраїнської недовіри політикам, як не дивно, - березневі вибори до Верховної Ради та місцевих органів самоврядування. Виявилося, що ні кандидати в депутати, ні виборці не були готовими до пропорційної, європейської системи виборів. Бо насправді відбулося змагання не партій з чітко визначеною ідеологією, а конкурентне жорстке взаємопоборювання бізнес-проектів, брендом яких були не ідеологія чи програми, а їх розкручені лідери. Списки і  БЮТу, і «Нашої України»,  і Партії регіонів, і навіть соціалістів нагадували українську версію журналу «Форбс», який визначає найбагатших людей.

Хіба за такої ситуації міг постати якісно новий, політично оновлений державотворчий український парламент? Значною мірою міг. Якби український виборець не орієнтувався на так званих харизматичних лідерів, не вірив їхнім солоденьким обіцянкам, заглянув у списки далі, аніж перша п’ятірка, не проігнорував би патріотичні партії і блоки – «Блок Костенка-Плюща», Свободу, Пору-ПРП, які чи не єдині готові були відновити ідеї Майдану.

Внаслідок маніпуляції свідомістю українських громадян в Україні вперше за 15 років Незалежності у Верховній Раді не представлена жодна націонал-демократична партія. За такої ситуації не варто було сподіватися на щось путнє, конструктивне, творче.

Так воно і вийшло. Помаранчеві мільйонери пересварилися між собою на смерть, так і не поділивши загальнодержавного пирога, а соціаліст Мороз своєю зрадою допоміг «регіоналам» і комуністам створити так звану антикризову, а насправді антиукраїнську коаліцію.

Вихід з цієї небезпечної для Української держави ситуації ще був – розпуск парламенту і перевибори, але, на жаль, Президент не виявив мужності піти на цей крок і після перемовин з антикризовиками та підписання Універсалу національної єдності (а насправді – зради) запропонував на посаду Прем’єр-міністра двічі судимого Януковича. Це був найстрашніший удар для тих мільйонів українців, які в листопаді-грудні 2004 року відстоювали на холодних майданах свободу і демократію та фактично зробили Віктора Ющенка Президентом України. Якщо додати до цього, що за два роки не було здійснено жодних ліберальних економічних реформ, реформи правоохоронних органів, судової системи, медицини, освіти, то стає зрозумілим, чому так низько впав рейтинг Президента і практично збанкрутувала його партія «Наша Україна».

А як бути українським патріотам, які все своє свідоме життя боролися за українську Україну і сподівалися на розвій української Церкви, мови, культури? Як пояснити їм нічим не вмотивовану відставку з посад голів обласних адміністрацій послідовних борців за національну ідею, членів Української Народної Партії Василя Червонія та Євгена Жовтяка і водночас багатомісячне намагання втримати на посадах неукраїнців бізнесменів Авакова і Червоненка? Невже не можна було відстояти посаду гуманітарного віце-прем’єра і не віддавати її українофобу Д.Табачнику, який саме існування України вважає історичною помилкою? Задля чого було посилати до Брюсселя Януковича – для того, щоб він виконав замовлення Кремля і від імені України відмовився вступати в НАТО? Чому до цього часу українцям чітко не пояснили, що НАТО Україні потрібне для того, щоб остаточно позбавитися від російської залежності і через це стати заможною державою? Як пояснити патріотам всесвітню ганьбу, коли воїни УПА до цього часу не визнані країною, за яку вони життя свого не жаліли? Чому з Універсалу було викреслено пункт про утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви?

Таких гострих, нагальних для українського суспільства питань накопичилося чимало. Відповіді на них ми наразі отримати не можемо. Очевидно, вони лежать у площині усвідомлення українських високопосадовців своєї відповідальності перед державою, нацією, її майбутнім. І допоки там, нагорі, власні амбіції, корисливі мотиви, обслуговування інтересів інших держав будуть переважати державотворче мислення, добра Україні чекати годі.

Такі досить сумні реалії сьогодення повинні підштовхнути все українське суспільство до єдиного виходу – зміни політичної еліти держави. І це станеться досить швидко, якщо ми навчимося відрізняти друзів від ворогів, державних мужів від популістів, партії від бізнес-проектів, українську Україну від інтернаціональної безликої космополітичної держави. 

А навчимось-таки!

 Сергій Степанишин