Він щиро любив свій народ і Україну

Цими днями минуло два роки, як перестало битися серце українського патріота, відомого науковця і громадського діяча, щирого друга газети «Волинь» Йосипа Михайловича Пацули

На превеликий жаль, серце його зупинилось якраз у пік творчості, коли був зібраний багатющий матеріал з історії Волині. Але не тільки Волинь була в колі його інтересів - збирав матеріали, що були пов’язані з долею всієї України та українців.

Особливо не давали йому спокою злочини комунізму проти українського народу. Використовуючи архівні вітчизняні та зарубіжні матеріали, мав можливість донести правду про ті злочини до широких верств наших співвітчизників. Був організатором і основним доповідачем на Громадських історико-правових слуханнях в м.Рівне про злочини більшовизму на цій землі в 1939-1941 рр.

«Аbout myself» (про себе) - під таким заголовком на 9-й день після смерті мого чоловіка знайшовся матеріал, що був утаємничений від сім’ї. На папку із заголовком англійською (він же викладав англійську мову) я не звернула уваги, тож не знала про роботу, яка писалася не один день. І з відомої причини не була завершена.

Це не просто автобіографія людини, яка жила на цьому світі. Я би сказала, це узагальнений образ українця, який щиро любить свій народ і Україну. На прикладі його життєвого шляху можна вивчати історію багатостраждального українського народу. Тих поневірянь, що зазнав українець-переселенець, важко тепер навіть уявити.

Понад 10 років Йосип Михайлович друкувався в газетах Рівненщини «Сім днів», «Вільне слово», але найбільше в газеті «Волинь».

У нашій пам’яті Йосип Пацула залишиться назавжди людиною високого інтелектуального рівня, активної життєвої позиції, гострого розуму, широких інтересів і поглядів, надзвичайно порядною людиною, про яку можна сказати словами В.Симоненка:

Не шукав я до тебе

Ні стежки, ні броду,

Бо від тебе узбіччям

Ніколи не брів.

Я для тебе горів, Український народе,

Тільки, мабуть,

Не дуже яскраво горів.

Народився Йосип Михайлович Пацула в древньому українському місті Перемишль, що розкинулось по обидва боки р.Сян. Був другою дитиною у сім’ї Михайла Пацули та Анни Балух.

Тато Йосипа Михайло походив з карпатського села Липа. Мати Анна народилася в досить бідній селянській родині українського села Батичі, що за 12 км від Перемишля. Після одруження батьки найняли скромну кімнату в будинку поляка-інженера по вул. Баштовій, що навпроти греко-католицького кафедрального собору. Там Йосипа хрестили, давши два імені - Йосип і Богдан. Не маючи цільної освіти, мама не мала постійної роботи, примножуючи сімейний бюджет тим, що прала людям білизну та допомагала чоловікові. Була глибоко віруючою жінкою і щирою українкою. Щороку разом із сотнями прочан міста Йосип з мамою вирушали то в Гошів, то на Кальварію, у Пикуличі, на могилу січових стрільців. Тож уже з дитинства він знав, що означає жовто-синє знамено, тризуб, умів співати «Ще не вмерла Україна», бо часто бував на українських сходинках, концертах та церковно-патріотичних акціях. Своєю працею батьки багатства не нажили, але й не пасли задніх. Згодом вони відкрили власний невеликий магазин з продуктами і товарами першої необхідності.

Другу світову війну Йосип зустрів 5-річним хлопчиком. День початку війни він запам’ятав тим, що по вулицях йшов заточувальник ножів і вигукував: «Война, людзе, война!». На заміну польській владі до Перемишля прийшли німці, а зі сходу більшовики. Сян розділив Перемишль на дві частини - німецьку і совєцьку.

У вересні 1941 р. малий Йосип пішов до першого класу народної школи Василіан. Це була єдина в Засянні українська школа. Вчительками були законниці, тобто монахині. Це був неординарний навчальний заклад, про який збереглися чи не найкращі спогади. Тут він полюбив книжку, дитячий журнал «Малі друзі», був сформований живий інтерес і потяг до всього українського. Щороку кращі учні школи їздили до Львова, щоб особисто привітати свого митрополита А.Шептицького з днем його ангела.

Згодом малий Йосип став допомагати о.Юстину правити літургію в міському шпиталі. Тих, хто за станом здоров’я не міг ходити на службу, відвідували в палатах, де о.Юстин сповідав та причащав, а малий Йосип виконував обов’язки дячка.

У вересні сорок четвертого Йосип пішов до першого класу перемишльської гімназії, що відповідало четвертому класу загальної школи. Уже влітку сорок четвертого до Перемишля наблизилось Польське військо. Замість німецької мови гімназисти стали вивчати польську. Продовжували студіювати латину. Дітям показали малюнок - хлопчика, що тримав під пахвою книжку. Це був Ленін. З осені 44-го настали важкі часи. На будинках появилися лозунги: «Україньци, забєрайте сєу до України!», дітям стало небезпечно ходити до школи, батьки супроводжували їх.

Про наступне переселення до УРСР перемишльські українці почули вже в кінці вересня сорок четвертого. Почалась організована різанина українських сіл. Родина Пацулів залишила Перемишль 2 травня 1945 р. під натиском поліції і змушена була покинути помешкання, магазин, ділянку під забудову. Отже, вони опинились в с.Ляцко Дрогобицької області. Але через складні та небезпечні обставини через півтора року довелось шукати нового місця проживання. Таким місцем стало м.Городок Львівської області. Тут родина викупила «шевченківську» хату, але в мальовничому місці.

У цьому місті пройшли дитинство та юність Йосипа Пацули. Незабутніми стали студентські роки, проведені у Львівському університеті, куди на факультет іноземних мов 1951 року вступив Йосип. Серед педагогів університету були такі відомі науковці, як професор М.Рудницький, Т.Франко, Чечерін, І.Крип’якевич, Задорожний.

Роки навчання в університеті час від часу затьмарювалися активними гоніннями влади на так званих українських націоналістів.

Я познайомилась зі своїм майбутнім чоловіком, навчаючись на одному факультеті. Прожили з ним не таке просте, але дуже щасливе майже півстолітнє життя. І скільки його пам’ятаю – завжди багато працював. Спочатку в сільській школі, куди був направлений після інституту, потім на комсомольській роботі, в товаристві «Знання», де зустрівся з багатьма цікавими людьми, а згодом завідуючим кафедри іноземних мов Хмельницького інституту побутового обслуговування, активно впроваджуючи новаторські методи вивчення іноземних мов, технічні методи навчання, нарщуючи науковий потенціал.

Через його активну життєву позицію, принциповість та «війну» з цілим обкомом партії був звільнений з викладацької роботи в інституті. І тільки після кількох років невизначеності і копіткої роботи над дисертацією Йосип Михайлович влаштовується на роботу в Український інститут інженерів водного господарства на посаду завідуючого кафедри іноземних мов, де працює з 1979 по 1994 рр. Це були роки потужної і плідної роботи. Завідування найбільшою кафедрою в інституті додавало йому сил та енергії, кафедра стала однією з найавторитетніших. Надзвичайно вимогливий у першу чергу до самого себе, він викував в собі вченого високого ґатунку, хоч про це ніде не говорив, а просто робив свою справу.

Для викладачів своєї кафедри створював максимум сприятливих умов для плідної роботи і особливо наукового росту, підготував собі достойну заміну: за роки його завідування кафедрою більше як 10 викладачів захистили кандидатські дисертації. Тож не дивно було бачити викладачів кафедри зі слізьми на очах, що прощалися зі своїм завідувачем, який переходив на іншу посаду.

Він у всьому мав міру, це була коректна, інтелігентна людина. Усе своє свідоме життя ця людина вболівала за долю України, за багатостраждальний український народ. Ще зі студентських часів постійно досліджував багатство вітчизняних, зарубіжних бібліотек, архівів. Тому в його голові була не та історія України, що написана в радянські часи, а інша історія. Це історія - болюча рана свого народу. Я вдячна моєму чоловікові за те, що, маючи глибоке сільське коріння, не залишилась «гомо совєтікусом».

Вийшовши на пенсію, Йосип Пацула присвятив себе глибокому вивченню історії, і зокрема, історії Рівненського повстанчого краю. 1998-2002 роки - робота в Рівненському інституті слов’янознавства Київського слов’янського університету на кафедрі англійської мови, теорії та практики перекладу, пізніше на посаді в.о.професора кафедри романо-германської філології. Працюючи в Інституті слов’янознавства, Йосип Михайлович зосередився на підвищені наукового рівня кафедри, інституту, вів школу передового досвіду молодого викладача, навчав студентів написанню книг. Ця методика дала свої результати. З 1 вересня 2002 р. по 24 грудня 2004 р. працював доцентом кафедри іноземних мов Рівненського державного гуманітарного університету.

Його педагогічний стаж - 48 років, у тому числі 38 років у вищій школі. Автор 227 наукових праць і публікацій в галузях іноземної філології, педагогіки, історії та релігієзнавства. Мав 3 монографії, 32 окремі видання. За його редакцією видано 2 збірники наукових праць викладачів та колективна наукова праця студентів РІС. Учасник 47 міжнародних, національних, регіональних та вузівських наукових конференцій. Тричі був опонентом на захисті кандидатських дисертацій.

Протягом 25 років керував кафедрами іноземних мов та українознавства, де працювало понад 40 викладачів (м. Хмельницький, м. Рівне), 12 з них без відриву від виробництва захистили дисертації, п’ятеро після того самі очолили кафедри в інших вузах. Обсяг організаторської, методичної та громадської роботи не залишав часу на докторське дослідження.

Підсумовуючи доробок його творчого життєвого шляху, можна вирізнити такі напрямки роботи: навчальна, науково-методична, наукова та громадська.

Останніх 10 років займався дослідженням історії Волині часів Другої світової війни, брав участь і виступав на 16 наукових форумах із цих питань, мав 77 наукових публікацій, у т.ч. 6 окремих видань, присвячених цій проблемі.

Завершив і здав до друку монографію «Волинь і волиняки у Другій світовій війні», але монографія не була надрукована за життя через відмову у фінансуванні її тодішньою адміністрацією. Лише до сорока днів з дня смерті науковця коштом Рівненської обласної організації Української Народної Партії за сприянням народного депутата України Василя Червонія було видано книгу «Волинь - мій біль, моя надія»(штрихи до історії) у видавництві «Азалія» під редакцією Євгена Шморгуна.

Йосип Михайлович протягом усього свідомого життя займав активну життєву позицію. Один із засновників Конгресу Української Інтелігенції, був членом його центральної ради та першим головою Рівненської обласної громади КУІн. Проводив глибоке дослідження розстрілів та поховань громадян Рівненщини в роки Другої світової війни. І дійшов висновку, що цвіт української нації винищувався як німецькими окупантами, так і енкаведистами. Працював над оприлюдненням цих списків, щоб хоч сьогодні рідні, знайомі, сусіди взнали про долю своїх близьких.

А чого варте дослідження про 49 рівненських підлітків, ув’язнених і засуджених до великих термінів позбавлення волі за участь у національно-визвольному русі! Це було вболівання небайдужої людини. Можна видати книгу про його титанічну працю. І метою мого вдовиного життя є виконати його заповітне бажання – донести до людей правдиву історію краю і українського народу. Щоб його душі було спокійніше.

Дружина

Лариса Пацула

 Вшанували Миколая Чудотворця

Учні недільних шкіл Свято-Покровського собору та церкви Софії, Віри, Надії та Любові міста Рівне взяли участь у святкуванні дня пам’яті Святителя Миколая Чудотворця у Київському міжнародному Центрі культури та мистецтв.

Цей захід пройшов з благословення Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета і Синодального управління УПЦ Київського Патріархату у справах молоді.

Під час святкування діти дізналися не тільки про життя святого Миколая, але й стали учасниками казково-феєричного дійства, познайомилися зі своїми ровесниками з інших регіонів України, отримали подарунки. Окрім того, юні рівняни відвідали Володимирський патріарший кафедральний собор та Свято-Михайлівський монастир міста Київ.

Згодом учні недільної школи Свято-Покровського собору гарно вшанували пам’ять про Миколая і в Рівному.

М. Хомицька,

Н.Рубанчик, О.Косік,

вчителі недільної школи.