Смолоскиповий хід

22 січня Україна відзначала День Соборності. Саме цього дня 87 років тому на Софійському майдані Києва було проголошено Акт Злуки двох республік ЗУНР та УНР і він назавжди залишився в історії українського народу як свято Соборності України. Це був один з найпрекрасніших моментів нашої історії, вершина досягнень українства тієї доби.

Саме цим подіям і був присвячений проведений молодіжною громадською організацією Української Народної Молоді в неділю 22 січня о 17.30 смолоскиповий хід. В заході взяла участь значна частина молодих патріотів м. Березне, які, незважаючи на тяжкі погодні умови, почали хід від пам’ятника генерал-хорунжому ОУН УПА Тарасу Бульбі-Боровцю до пам’ятника Тарасу Григоровичу Шевченку. Також зробили зупинку біля могили воїна УПА і вшанували пам’ять полеглих хвилиною мовчання. Хід закінчився Молитвою Українського Націоналіста, яку прочитав Володимир Пастушок перед пам’ятником Великому Тарасу. По закінченні молитви перед молоддю виступив голова Березнівської районної організації Української Народної Партії Андрій Шабатюк, який привітав молодь зі святом і закликав брати активну участь у громадському житті району.

Березнівська молодіжна громадська організація Української Народної Молоді, яка виступила організатором заходу вже протягом тривалого часу через ідею національної єдності, церкву, мову, культуру, спорт, туризм, активно займається залученням молоді до громадської діяльності для розбудови Соборної України.

 Віктор Гарбар,

голова Березнівської районної організації Української Народної Молоді  

Сумуємо разом з родиною

29 січня 2006 року на 91 році життя відійшов у вічність учасник національно-визвольної боротьби за волю України, політв’язень польських таборів Сергій Робітницький.

Він народився 10 жовтня 1915 року на невеликому хуторі Адамків, що неподалік Клеваня на Рівненщині. У батьків було восьмеро дітей: Павло, Іван, Ганна, Панас, Кузьма, Ольга, Володимир і Сергій.

Батько Микита все життя співав у церковному хорі, читав у церкві «Апостол». Він хотів, щоб усі його діти вчилися. Павло закінчив духовну семінарію в Житомирі, Панас та Кузьма навчалися у Крем’янецькій духовній семінарії, згодом - на богословському факультеті Варшавського університету.

Ольга, Володимир, Сергій навчалися в Рівненській українській гімназії. Панас, Кузьма, Павло стали священиками. Пізніше всі вони опинилися у вирі національно-визвольної боротьби, зазнали від окупантів багато переслідувань.

Вони не могли влаштовувати своє особисте життя в той час, коли нашим народом та багатством нашої землі керували для своєї вигоди окупанти. За ними і за такими, як вони, встановлювали потаємний, а потім і відкритий нагляд і переслідували.

Сергій у 1928 році вступив у Пласт. Коли навчалися в шостому класі гімназії, Сергій і Володимир були прийняті у лави УВО (Українська Військова Організація). Нечисленна організація УВО, яка складалася переважно з колишніх учасників бойових дій за Україну в 1918-1920 рр., перетворилася на численну й широко розгалужену ОУН. У 1919 році по всіх селах Волині, на всіх теренах Західної України діяли підпільні боївки ОУН.

Весною 1937 року польська влада арештувала Володимира і весною 1939 року засудила його на 12 років ув’язнення. У 1935 році Сергій був районовим провідником ОУН Клеванського району, пізніше, у 1941 році, коли прийшли німці, був районовим провідником Рівненського району. Володимир (псевдо «Левко») був Крайовим провідником всієї Волині.

На нараді членів ОУН, що відбулася в кінці вересня 1939 р. на хуторах біля села Трубиці Костопільського району, тогочасний провідник ОУН Волині Володимир Робітницький (з ним був і Сергій) подав присутнім орієнтаційні напрямки у зв’язку з новою політичною ситуацією: особливо треба зберегти нерозконспіроване членство організації, зберегти тих, що вийшли з польської тюрми. У період між змінами влади все необхідне треба було зберегти для подальшої боротьби: зброю, одяг, медикаменти, військові карти тощо.

Але всі документи польської влади на тих, що сиділи в тюрмах, потрапили в НКВД, почалися арешти. Володимир і Сергій на початку 1940 року, щоб уникнути арешту, пішли в підпілля. Вийшли з підпілля, коли прийшли німці, відразу почали в містах і селах організовувати українську цивільну адміністрацію.

Сумуємо з родиною, друзями і близькими покійного. Пам’ять про Сергія Робітницького як про відданого патріота України і бойового побратима житиме в наших серцях вічно! Хай свята Українська земля буде йому пухом.

Олексій МАНУЙЛИК,

голова Рівненського обласного Братства вояків ОУН-УПА.

Газовий конфлікт у Бабині

Незважаючи на погрози Росії припинити поставки газу в Україну, нова влада продовжує підключати до газу нові населені пункти, а подекуди мешканці проявляють ініціативу і самотужки газифікують власні будівлі. Саме так і вчинили чотири роки тому жителі масиву «Робітничий», що в селі Бабин Гощанського району. Щоправда, віднедавна на їхню газорозподільну підстанцію несподівано почали зазіхати представники місцевого бізнесу…

Кошти на газифікацію мешканці «Робітничого» (здебільшого, люди похилого віку) зібрали ще у 2001 році. Тоді це «задоволення» обійшлося їм у «кругленькі» 66 тис.грн., зібраних з пенсій, що в ті часи виплачувалися в розмірі 40-50 грн. До магістралі, розрахованої на 100 будинків, нині підключено близько 80 користувачів. Свого часу кожен з них віддав на справу газифікації по 800 грн.

Минулого року поповнити список дворів, під’єднаних до ГРП, зажадала підприємець Людмила Турчинюк, яка побудувала неподалік «Робітничого» рибопереробний цех і, відповідно до проекту, зажадала його газифікувати. Запропонувавши власникам газопроводу 800 грн., вона планувала під’єднати до магістралі діаметром 32 кв.см. власну трубу значно більших розмірів і спокійнісінько перекачувати нею газ на підприємство, потреба якого перевищує потребу одного приватного будинку приблизно в десять разів. Таке вирішення проблеми видалося пані Турчинюк оптимальним з огляду на те, що за під’єднання до трубопроводу сусіднього села Рясники з неї запросили 12 тис. грн., а під’єднатися до магістралі місцевого цукрового заводу обійшлося б аж у 15 тис. грн.

Бабинська сільська рада проти під’єднання рибцеху до магістралі «Робітничого» не заперечувала і 25 травня 2005 року підтвердила це відповідним рішенням. Підписуючи його, сільський голова Ю.Ковальчук спирався на погодження з комітетом з газифікації селища, хоча самі представники комітету стверджують, що ніхто з ними нічого не погоджував. Так чи інакше, уже 11 листопада пані Турчинюк привезла до «Робітничого» бригаду спеціалістів з управління «Гощагазу», які мали під’єднати її підприємство до газової мережі. Робітники викопали рів, проклали трубу, однак підключитися до ГРП несподівано завадив гурт місцевих мешканців, який оточив місце врізки, не дозволяючи проводити будь-які роботи. Люди мотивували свої дії тим, що всі проектні розрахунки було зроблено лише для житлового масиву, і ні вмовляння сільського голови, ні навіть погрози відключити газ на них не вплинули. Зрештою, така рішучість таки подіяла на сільську раду, і 22 листопада вона офіційною довідкою повідомляє пані Турчинюк про відмову жителів мікрорайону підключити рибопереробний цех до їхнього вуличного газопроводу.

Однак підприємця це не зупинило. Тепер вона намагається довести право підключитися до ГРП «Робітничий» через суд, однак робить це якось не особливо активно: на перше слухання по справі, яке пройшло 13 січня, пані Турчинюк не з’явилася.

 Максим КОЛОМИС  

Власна хата не моя

Тяганина з приватизації приватного будинку, у якому я мешкаю з 1986 року, розпочалася ще в 1998 році. Мені житло надав Острозький ДЛГ за адресою: смт Мізоч, вул.Дерманська, 93, оскільки мене призначили лісничим Мізоцького лісництва.

Після прийняття Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» всі державні будинки по Острозькому ДЛГ були приватизовані. Приватизував собі будинок і директор цього лісгоспу Олександр Верцеха. Мені у приватизації будинку відмовлено. Причина: будинок вважається кордоном, який за законом не приватизується. Ну і Бог з вами! Але ж як за житловий будинок, а не кордон, я сплачував квартплату! То, очевидно, основна причина у відмові та, що не було коштів для обдарування начальства, бо мої колеги по роботі в усіх лісництвах приватизували свої помешкання, незважаючи на те, чим вони вважаються.

Лісництво кожного року подавало в лісгосп інвентаризаційні відомості на об’єкт, і там чорним по білому бухгалтер записувала «житловий будинок», а не кордон.

Зненацька Мізоцьке лісництво у грудні 2005 року приєднують до Мостівського, і шматок землі державного лісового фонду 5,3 га з будівлями приватизує чи бере в оренду з усіма будівлями якийсь таємничий чиновник високого рангу. Поки що це таємниця за сімома замками.

У грудні 2005 року я знову звернувся до пана Верцехи з проханням приватизувати будинок. І знову відмова з тієї ж причини. І знову мені не надали документи в оригіналі на мій будинок і не допустили до архіву. Просто сказали, що ніяких документів на будинок немає.

Мене пан Верцеха намагається загнати у глухий кут, бо йому забезпечити кланові інтереси - справа «честі». Його ніхто не покарає за фальсифікацію, за моральне приниження 72-річного ветерана праці, який у 60-70 роки був першопрохідцем у розширенні закладки ягідників, садів тощо в лісництвах області. У соцзмаганні лісництво займало призові місця, а в 1970 році очолюване мною лісництво зайняло перше місце серед лісництв СРСР.

У грудні 2005 року мене «понесло» шукати правду в Рівненському управлінні лісового господарства, де начальником є Володимир Грицайчук. Він повівся зі мною, як і пан Варцеха. Грицайчук направив мою заяву Верцеху, а той через місяць дав ту ж відповідь: будинок вважається кордоном, приватизації не підлягає. А начальник теж заявив, що в нього ніяких документів на цей будинок немає, усі документи в пана Верцехи. Але кривив душею начальник! Я особисто бачив у відділі капітального будівництва інвентаризаційну відомість на об’єкти Острозького ДЛГ, де було написано по Мізоцькому лісництву: «житловий будинок». А ту відомість підписував пан Верцеха.

Тож коли в січні 2006 року зібралася комісія на чолі з головним лісничим Сергієм Івашинютою підвести підсумки, то вже не було у пана Верцехи інвентаризаційної відомості. Видно, підлеглим дана команда заховати її подалі від моїх очей. Але мене заспокоїли, що відомість вони відправили Верцеху на «доопрацювання», бо там закралися помилки. А закінчилося тим, що всі мої «добродії» співчувають мені і пропонують звернутися до суду. А що я там загубив? Честь і гідність свою я не втрачав, усе життя на державу працював. На майдані в перших рядах стояв, а що з того вийшло? Чиновники ті ж самі. Але кара Господня не мине нікого, хто береться за виконання неправомірних дій «замовників».

У моєму випадку виходить, що начальник Грицайчук - раб перед високим посадовцем, а пан Верцеха і йому подібні з членів комісії - раби перед своїм начальником Грицайчуком. То чого ж ми чекаємо від такої свідомості суспільства? Не думав, що на старість потраплю в таку халепу. Мене ж дурять мої сини й дочки. Моя хата сьогодні не горить - ну й добре! Але завтра може загорітись і твоя хата. Хто буде її гасити?

Іван САНЖАРЕВСЬКИЙ,

с. Мізоч Здолбунівського району.