Гомер з Волині

Громадськість Рівненщини нещодавно відсвяткувала 100 річницю від дня народження видатного українського письменника Уласа Самчука. На жаль, ще й досі, на п’ятнадцятому році незалежності України, більшість українців або взагалі нічого не чули про волинського Гомера, або, керуючись настановами радянської пропаганди, вважають його прислужником фашистів.

А між тим Україна має пишатися, що Улас Самчук входить до еліти світового письменства, а його могутній роман «Волинь» був номінантом Нобелівської премії в галузі літератури. Він першим з усіх письменників світу розповів людям правду про голодомор 1932 - 1933 рр. у романі «Марія», прославив вояків УПА у творі «Чого не гоїть огонь». Не менш вагома й публіцистична спадщина Уласа Самчука, апогеєм якої стало його редакторство в газеті «Волинь», що почала виходити в Рівному в 1941 році.

Улас Самчук - один із небагатьох українських письменників, творчість якого всерйоз зацікавила західних критиків. Усі вони вважали за честь писати про його романи, повісті, драматургію, називаючи його високопрофесійним письменником і підкреслюючи поєднання в одній особі великого прозаїка та уславленого журналіста. По-іншому й бути не могло, адже Улас Самчук завжди перебував в епіцентрі громадсько-політичного життя України та Європи. Ось як він сам писав про себе, коли йому виповнилося 40 років: «Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни. Одинадцять років війни та революції, п’ятнадцять років вигнання, чотирнадцять миру. Польська, німецька, мадярська в’язниці. Тричі нелегальний перехід кордону. Свідок повстання України, Польщі, Чехословаччини, Карпатської України, Протекторату, Генерального Губернаторства, Райхскомісаріату України, Другого Райху, Третього Райху...»

І все ж першоджерелом натхненної думки та публіцистичної майстерності великого письменника завжди була рідна Волинь, задля якої він жив і творив і яку, зрештою, прославив на весь світ в однойменному романі. Старовинне містечко Дермань, де народився Улас Самчук у лютому 1905 року, було одним з осередків української культури протягом кількох століть. У Свято-Троїцькому монастирі діяла перша в Україні сільська друкарня (1603 - 1605 рр.), керована Доміаном Наливайком, училище. Тут зростали такі видатні українські діячі, як Іван Федорович, Іов Княгиницький, Антоній Грекович, Іов Борецький, Мелетій Смотрицький. Саме ця дерманська культурна аура, що сформувалася протягом віків, і створила ґрунт для формування світогляду та таланту Уласа Самчука, який казав, що «Дермань для мене - центр центрів на планеті...»

Таку віддану любов до своєї малої батьківщини письменник зумів перенести на всеохоплюючу та всепоглинаючу відданість Україні, яка чи не найбільше проявилася під час німецької окупації. Парадоксально, але якраз та частина життєдіяльності Самчука, яка давала підстави радянській пропаганді називати його «геббельсом», стала чи не найяскравішою сторінкою його творчості, виявом мужності та мудрості водночас. Саме в період 1941 - 1942 років, коли Самчук був редактором «Волині», він проявив послідовність і непохитність у відстоюванні українських інтересів. А «компроміс, - як пише дослідник життя та творчості Уласа Самчука Андрій Жив’юк, - пов’язаний із появою газети та висвітленням у ній позиції офіційних німецьких чинників (у чому й звинувачувала письменника радянська критика), був неминучий, і це треба ясно усвідомити». Натомість це був єдино правильний шлях вірного члена ОУН, який таким чином знайшов своє місце у складних умовах німецької окупації.

Завдяки редакторському та публіцистичному таланту Уласа Самчука та обласної плеяди авторів часопису, письменників О.Ольжича-Кандиби, О.Теліги, Є.Маланюка, Ю.Клена, Ф.Дудка «Волині» вдалося не лише досягти фантастичного на той час тиражу в 60 тисяч примірників, а й стати, по суті, дороговказом для багатьох волинян. Та й у створенні УПА далеко не остання роль належала Самчуковій газеті. І лише усвідомивши, яку величезну небезпеку таїть у собі геніальна задумка журналіста, гітлерівці навесні 1942 року запроторили головного редактора «Волині» до в’язниці.

Що ж так налякало керівництво Райхскомісаріату, що викликало його гнів? Безумовно, це проукраїнська, антиколаборантська спрямованість часопису та відважна позиція його авторів, серед яких блискучою, гострою публіцистикою виділявся Улас Самчук. Протягом лише півроку письменник опублікував 30 газетних передовиць. Серед них такі статті, як «Крути», «Шевченко», «Європа і ми», «Героїзм наших днів», «Нарід чи чернь», які не втратили своєї актуальності й сьогодні. А матеріал «Так було - так буде» настільки налякав окупаційну владу, що одразу після його виходу в березні 1942 року «Волинь» було закрито, а Уласа Самчука заарештовано. І хоча автор відзначався дипломатичним хистом та послуговувався езоповою мовою, змушуючи читачів читати «між рядками», свою незалежницьку та антифашистську позицію він так і не зміг приховати. «Історія вписує нову сторінку, - писав Улас Самчук. - На мапі Європи закреслюється новий простір із назвою Україна ...Песимісти (тобто німці) не переродять нас, а що найголовніше - не винищать тих мільйонів і мільйонів дуже цупких, по суті, духом людей, які, коли треба, влізуть і під землю (погроза окупантам і натяк на повстанські криївки), щоб тільки не бути зметеними з поверхні планети». Лише за ці слова Уласові Самчуку варто ставити пам’ятники по всій Україні, бо він один зумів у часи жорстокої фашистської окупації в легальній пресі відверто закликати українців до масового опору німецьким та будь-яким іншим зайдам.

А ще були прекрасні подорожево-репортерські нариси «Крізь бурю і сніг», «У світі приблизних вартостей», «Колеса мусять крутитися», у яких задокументовано найхарактерніші ознаки подій 1941 - 1943 років в Україні та винесено смертельний вирок радянській комуністичній системі та імперським намаганням німецької влади полонити українців.

Незважаючи на те, що Улас Самчук 40 повоєнних років перебував поза Батьківщиною, в еміграції, він ніколи не поривав з Україною духовно. І на чужині продовжував писати гострі публіцистичні статті, що мали відродити українську державницьку ідеологію. Врешті-решт життєздатність його ідейної платформи знайшла своє втілення у створенні Світового Конгресу Вільних Українців (12 - 19 листопада 1967 року, Нью-Йорк), який, по суті, поклав початок об’єднанню усіх українців на землі сущих і не втратив своєї актуальності до наших днів.

Таким чином, ми маємо унікальне явище у світовій літературі, коли видатний письменник протягом кількох років був хроністом життя українського народу в часи найтяжчих його випробувань, журналістом високого класу, літописцем Волині. Тому цілком закономірно, що його ім’я повертається з небуття. У Рівному з ініціативи Рівненської обласної організації Національної спілки письменників України, обласної організації Української Народної Партії рішенням Рівнеради споруджено пам’ятник Уласові Самчуку, що постав на Театральному майдані обласного центру у дні святкування 100-річчя від дня народження письменника як знак пошани вдячних земляків та акт вищої справедливості. Бо Улас стоїть на перехресті двох редакцій: своєї «Волині» та «Волині» теперішньої. Як символ зв’язку поколінь та вічної історичної пам’яті українців.

 Сергій СТЕПАНИШИН

У понеділок, 20 лютого, о 13 годині на Театральному майдані м.Рівне біля пам’ятника Уласові Самчуку відбудеться мітинг, присвячений 101 річниці з дня народження видатного співця Волині, за участю народних депутатів України Сергія Олексіюка та Юрія Ширка, голови Рівненської ОДА Василя Червонія. Запрошуємо патріотів України.

РОЗВІЯНИЙ МІФ

Створення міфів, наклеювання ярликів, накидання стереотипів-символів та фальсифікація історії - декілька суспільних аспектів, у яких комуністична влада Москви досягла неабияких успіхів.

До таких символів належить і дата 23 лютого, колишній день радянської армії, а нині, з волі колишнього «директора» нашої держави Л.Кучми - «день захисника вітчизни».

Напевно, більшість з нас не зможуть відповісти на запитання, а чому саме 23 лютого відзначається як день захисника Вітчизни взагалі і яка Вітчизна мається на увазі. Якась частина дасть відповідь, що 23 лютого 1918 року молода Червона армія вщент розбила німецькі війська під Нарвою і Псковом, відтак цей день став датою створення «несокрушимої і легендарної», а для мільйонів людей таким собі гендерним «народним святом» сильної половини людства. І лише дехто знає, що жодних перемог ніяка Червона армія в той час не здобувала, а справа виглядала зовсім навпаки. До таких належить і відомий дослідник, професор Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк.

«...А який історичний сенс свято 23 лютого має для нас, українців? Невже нам треба щорічно відзначати неіснуючі перемоги неіснуючої Червоної армії під столицею іноземної держави? Все-таки в лютому 1918 року ми мали свою незалежну державу, яку визнали в Європі. А збройні більшовицькі загони, на основі яких згодом сформувалася Червона армія, саме в ті дні намагалася знищити нашу незалежність», - на ці питання автор дає вичерпні відповіді в науковому дослідженні «23 лютого: чи святкувати цей день» (Львів, 2004 р.).

Ретельно дослідивши радянські джерела та сучасні дослідження про історичну основу святкування 23 лютого, автор на сторінках своєї книги розповідає читачеві правду про те, як і з ким воювали більшовики наприкінці лютого 1918 року, коли і хто створив Червону армію, простежує становлення і сенс міфу про день Червоної армії.

Отже, після того, як 9 лютого 1918 року більшовикам не вдалося підписати мирний договір з державами Четвірного союзу, німецьке командування 18 лютого розпочало наступ. Утім, реального опору вони не зустріли. Невеличкі загони кількістю 100-200 чоловік без особливих зусиль взяли Венден, Двінськ та інші населені пункти. «Псков зайняв незначний загін, який приїхав на мотоциклах. У Режиці німецький загін був настільки мізерний, що навіть не зміг зайняти телеграф, який не працював цілу добу», - констатує автор, стверджуючи, що не може бути ніякого сумніву в тому, що жодного повномасштабного наступу німецької армії в той час не було. З іншого боку, революційне «воїнство» на чолі з головою Центробалта Дибенком покинуло бойові позиції.

«Німецький наступ у лютому 1918 року на Петроград був вигідний більшовикам саме для вирішення їхніх специфічних пропагандистських завдань. Їм треба було показати, що вони «змушені» були підписати мир з державами Четвірного союзу», - констатує Петро Кралюк. У цьому контексті стають зрозумілими й панічні чутки про наступ величезних сил німців, і дезертирство Дибенка з компанією, і сенс виступів, публікацій та дій Леніна і Троцького... Вони хотіли насамперед прикритися хоч якимось «аргументом» проти абсолютно обґрунтованих звинувачень щодо фінансування німцями їхньої партії та жовтневого перевороту (у цьому сьогодні не сумнівається жоден об’єктивний дослідник), а також під загрозою втрати великодержавності змобілізувати до захисту «социалистического отечества» рештки здеморалізованої та занархізованої армії. Автор зазначає: «Фактично з наступом німців у Росії розпочався період (поки що неофіційного) червоного терору», публічно оголошеного троцькістсько-ленінським декретом «Социалическое отечество в опасності!».

Щодо дати 23 лютого, то саме в цей день, як підкреслює професор Кралюк, «більшовицький ЦК після непростої дискусії ухвалив дуже «героїчне рішення» підписати врешті-решт мирний договір з державами Четвірного союзу. Так що можемо вважати 23 лютого днем капітуляції більшовиків перед колишніми противниками Російської держави в період першої світової війни».

А початок створення Червоної армії було покладено значно пізніше - саме 10 липня 1918 року постановою V Всеросійського з’їзду Рад. 2 вересня постановою Центрального виконкому створено «Реввоєнсовєт» як керівний орган червоних збройних сил, який, за пропозицією Свердлова, очолив Лев Троцький, якого і треба вважати творцем Червоної армії.

Лише через 20 років, коли фактично вся «стара гвардія» була фізично винищена сталінськими репресіями (у тому числі й П.Дибенко), суспільство залякане й затероризоване, Троцький і компанія затавровані, 25 лютого 1938 року й було вперше проведено святкування створення Червоної армії, яке стало «традицією». Йшлося про підготовку до нової війни...

Сьогодні в Україні мусимо остаточно визначитися з нашим минулим і на державному, і на суспільному рівні. Адже «мертві хапають за руки живих». На мою думку, вершиною цинізму є вшановувати пам’ять полеглих під Крутами українських юнаків (саме їх чин і є символом захисника рідної Вітчизни), а менш ніж через місяць - святкувати міфічне створення тієї потуги, яка під проводом московських комісарів залила кров’ю Україну. Гріхом є покладати квіти до пам’ятника президентові УНР Михайлові Грушевському і водночас вітати тих, ідейні й політичні попередники яких знищили нашу державність. Блюзнірством є класти руку на серце при виконанні Державного Гімну і не визнавати національно-визвольної боротьби рідного народу, не визнавати воїнів Армії УНР, козаків-повстанців, стрільців УПА борцями за волю України...

Не визволимося політично, поки не визволимося духовно».

Час розвіювати імперські міфи. Час говорити правду. Час дивитися на минуле з українського погляду.

Віктор РОГ,

«Шлях перемоги», № 8, 23.02.2005 р.