ПРИЧАЩАЙМОСЯ, ЩОБ МАТИ ДОСТОЙНІ ПЛОДИ

Увійшовши в період Великого Посту, ми традиційно приступаємо до таїнства сповіді і причастя. У ці дні храми переповнені, люди хочуть посповідати свої гріхи та прийняти Пречисте Тіло і Кров Христову. Так ми з’єднуємося з Христом та у Христі один з одним, аби Господь преобразив нас духовно, дав сили жити в Дусі Святому, бути справжньою євангельською общиною. Добре, що багато наших людей шукає шлях до Бога, але погано, що ми, зазвичай, згадуємо про причастя Святих Дарів лише на Великий Піст, коли храми переповнені, а священики фізично не мають можливості приділити більше уваги сповідникам.

Якщо християнин протягом року двічі або тричі відвідує храм, то згідно з апостольськими правилами він взагалі не може допускатися до причастя, аж поки не покається й не змінить свого ставлення до таїнств і богослужіння. Але сучасна Церква розуміє, що після багатьох десятиліть переслідування християн наш народ втратив християнську традицію й віру, тому допускає тих, хто приходить причащатися, але регулярно не сповідається і не приймає Святих Дарів, аби віруюча людина преобразилася, отримуючи благодатну підтримку від Бога і наверталася до віри, ставала частиною Церкви – зібрання вірних у Христі. Та разом з тим, кожен з нас повинен розуміти: якщо людина дотримується такої практики рік у рік, вона не преображається в Господі та їсть і п’є Тіло й Кров Христову в суд і в осуд.

Узагалі, варто пам’ятати, що давні християни причащалися за кожною Літургією. Сам текст сучасної Літургії каже нам про це. У багатьох місцях там знайдемо слова, що трактують усіх присутніх у храмі як одне, як нероздільну цілість, як Тіло Христове, що зібралось, аби прийняти Його Тіло і Кров: «Пийте з неї всі, це є кров моя Нового Завіту, що за вас і за многих проливається на відпущення гріхів». А у відповідь: «Тебе оспівуємо, Тебе благословимо, Тебе благодаримо, Господи, і молимося Тобі, Боже наш». Явний наголос на церковний збір, а не на окрему людину.

Сьогодні ж Причастя надто часто приймається як особисте освячення, те, що допомагає віруючому осягнути якийсь «вищий рівень духовності», відірватися від грішного світу, а отже, і від того загалу, яким стає сама ж таки церковна громада. А це є великим непорозумінням. Бо служба Божа, у центрі якої стоїть Свята Євхаристія (Безкровна Жертва; перетворення хліба і вина в Тіло і Кров Господню) є актом спільноти, у якій ця громада стає Тілом Христовим.

Церква живиться Тілом і Кров’ю Ісуса Христа, і саме цим вона реалізує себе у Христі. Сьогодні церковні громади часто виглядають непослідовними. І якщо людина присутня на Літургії вірних, але приступати до Святого Причастя не має наміру й це триває місяцями, то вона сама себе ставить у категорію, може, і не оглашенних (тих, хто готуються до хрещення і не можуть причащатися), а каянників, яким Церква забороняє причащатися. Очевидно, що така практика є однією з головних причин духовної кризи, яку переживає український народ. Мабуть, тому в церквах увага часто зосереджується лише на зовнішньому обрядово-богослужбовому благочесті.

І ми ділимось та ворогуємо, або б’ємо поклони та не бачимо, що інші люди волають: «Ми не маємо відповіді на питання життя і смерті, соціальна боротьба і ненависть отруїли нас, ми спустошені й покинуті – Ісусе, спаси нас!» Нікого це не обходить. Ми охороняємо благолєпіє храму, а між Церквою і життям залишається велика прірва, ми не живемо православ’ям, ми тільки називаємось православними. І тоді з’являються псевдохристи і псевдопророки, сектантські проповідники, які підносять голодним людям якісь елементарно препаровані істини, сурогат релігійного життя, пропонують контактувати з «інформаційним полем» і створюють неязичницькі культи. Багато хто відгукується на це – відгукується на просту людську увагу, і не зразу розуміє, що замість справжньої віри його годують сумнівною сумішшю неграмотності й шарлатанства.

Ми забуваємо про найголовніше для людини – бути відданими Христу. Не можна примиритися з православ’ям, основною функцією якого було б зовнішнє збереження традиції й обряду. Треба жити з Христом, відкривши Йому своє серце, як вчить Свята Церква.  

Диякон

Віталій ПОРОВЧУК