НЕЗЛАМНІСТЬ УКРАЇНСЬКОГО ДУХУ І НЕЗАПЕРЕЧНИЙ АВТОРИТЕТ ВЧЕНОГО МЕТОДИСТА

– таким назавжди залишився в пам’яті людей Борис Степанишин

Минає вже другий день народження, який ми будемо відзначати без нього, згадуючи Бориса Ільковича добрим словом і світлими думками. Бо по-іншому неможливо. Його авторитет був настільки незаперечним, а творчі здобутки такими вагомими, що навіть найлютіші вороги мусили це визнавати. А рідні, друзі і побратими пишалися тим, що мають унікальну можливість жити і працювати пліч- о- пліч з великим патріотом України. Недаремно Бориса Степанишина визнали одним із найвизначніших рівнян двадцятого століття, а його іменем названа одна із вулиць обласного центру.

Не забувають Бориса Степанишина і наші сусіди – мешканці Волинської області, де пройшли його дитячі та юнацькі роки. Не так давно у луцькій газеті «Сім’я і дім» була надрукована стаття, присвячена великому синові Землі Волинської.

«ЗА ЦЮ СВЯЩЕННУ ІДЕЮ БУВ ПРИНИЖЕНИЙ, ЗГАНЬБЛЕНИЙ»

«Скажу щиро й відверто, - зізнавався він, - тільки завдяки геніальному Тарасові я став переконаним українським патріотом-націоналістом… Цю ідеологію я передав своїм синам, онукам, а головне – кільком поколінням учнів та студентів».

Він, Борис Степанишин, назавше залишиться одним з найвизначніших методистів викладання рідної словесності. Двох людей мав за найщиріших приятелів – уже світлої пам‘яті Ростислава Братуня й невтомного Дмитра Павличка, Героя України. А ще – сотні, тисячі студентів колишнього Рівненського педінституту, нинішнього Рівненського гуманітарного університету. Надія Ткачук, одна з його вдячних вихованок, випускниця 1976 року, згадує: «Стрункий, завжди підтягнутий, високочолий русявий учитель… Учителем був завжди й скрізь. Навчав, виховував своєю пунктуальністю, працездатністю, глибокою любов’ю до рідного слова, відданістю обраній справі, душевним болем за рідну Україну… Він пришвидшував процес оновлення української нації. За цю священну ідею був принижений, зганьблений, але залишався кришталево чистим, нескореним борцем за правду».

Згадувані колишньою студенткою фактори й стали головною причиною страшного цькування визначного вченого.

«СОВІСТЬ У БАГАТЬОХ І ДО СЬОГОДНІ НЕ ЗАГОВОРИЛА»

З діалогу з Сергієм Степанишиним, сином Бориса Ільковича, продовжувачем справи Уласа Самчука, який 1941 року видав перше число часопису «Волинь» (нині співрозмовник – головний редактор цієї газети).

- Спогадів про мого татка вистачить на цілу книжку, - згадує пан Сергій. - А серед найсокровеннішого, що залишилося в дитячій пам’яті, - епізод, коли я вчився у восьмому класі. Ми тоді говорили про те, чому така велика Україна не має своєї держави, а змушена перебувати в СРСР. Тато вже тоді пробудив у мені почуття національної гідності.

- Як в інтелектуала й патріота, у Бориса Степанишина не бракувало ворогів…

- А дружив він з небагатьма. З львівським науковцем Петром Бондарем міг упродовж годин говорити на найрізноманітніші теми. А чи були такі в Рівному? Я не можу назвати. Приятелював з багатьма в Києві - листувався, телефонував. Загалом тато не мав часу на дружбу: коли до нас додому не зайдеш – він завше за робочим столом. Дуже бережливо ставився до часу.

- Зважаючи на це, він все-таки взяв на свої плечі важкий хрест, очоливши «Просвіту», ставши одним з ініціаторів створення Руху. З цього приводу колись каявся?

- Ніколи! Бачачи справді колосальні результати своєї праці, був дуже задоволений цією роботою. Рівненська «Просвіта» часів Степанишина – надзвичайно потужна структура. Рівне стало єдиним містом, обласним центром в Україні, де немає жодної російської школи!

- Борис Ількович не завше міг знайти спільну мову з галичанами…

- Тато завжди був волиняком. Його характер формувався в Горохівському районі, який вважав рідним. Вступив до юнацької сітки ОУН, дружив з Ростиславом Братунем. У село Мирків у пошуках долі переїхала сім‘я із Холмщини. Він ніколи не міг стати галичанином. Тому й місцем життя та праці обрав Рівне.

- Йому велося нелегко. Що допомагало залишитися собою, не зламатися?

- Його ж таки кредо – жити й працювати для України. Це підтвердить кожен, хто знав тата. Сповідував істину, висловлену Іваном Франком: «Працювать, працювать – і в праці сконать».

- Але не прощав…

- …Зради.

- І залишався оптимістом…

- …Хоч як його цькували… Було дуже важко з кількох причин. Звільнили з педінституту. 1982 року не вдавалося влаштуватися бодай на якусь роботу. Навіть сторожем. Сидіти вдома й писати в шухляду, знаючи, що нічого, ніколи й ніде не публікуватимуть, - це надзвичайно важко. Тим паче, людину, яка не уявляла себе без інституту, відлучили від викладацької діяльності. Серед тих, хто допоміг вижити, – Евеліна Степанишина – його дружина, а моя мама. Вона була поряд з татом і на тому страшному засіданні парткому, коли його розпинали й пришивали таке, на що навіть хвора уява не здатна. На жаль, мене поруч не було – я служив в армії. А Віталій, молодший син Бориса й Евеліни Степанишиних, перебував у Києві. Поряд з татом у цій важкій ситуації була тільки мама. Уже пізніше йому милостиво дозволили стати завскладом на одному з підприємств Рівного. А в інституті поновили батька тільки 1991 року. З відповідним запрошенням приїхав сам ректор. Після здобуття незалежності тато ожив.

- А до того в буквальному розумінні його життю загрожували, чинили психологічний тиск...

- Тато виходив на прогулянку Набережною. Тоді до нього через день, а то й щодня підходили люди в цивільному й запитували: «А ти ще не повісився? Ти ще живий?»

- Ті, хто був знаряддям режиму і цькував Бориса Степанишина, потім покаялися, попросили у нього вибачення?

- Ні. Хіба що ті працівники педінституту, які не були безпосередньо причетні до розправи, але й тоді не мали мужності стати на захист. Вони рятувалися мовчанкою. Але це стосується меншості. Були й такі, що топтали душу батькові, а потім намагалися примазатися до його публікацій. Совість у багатьох і до сьогодні не заговорила.

ЩЕ ВСТИГ ВТІШИТИСЯ ЗВІСТКОЮ

Борис Ількович не зустрів свого вісімдесятиліття. Мучила хвороба Паркінсона, брав до серця всі негаразди, що випали на долю України. Наче передчуваючи, що земний шлях завершується, закликав: «Захистити нам треба рідну землю, густо политу потом і кров‘ю наших предків, автохтонних українців, їхню віру й обряди, мову й культуру, шкільництво й мораль, честь і гідність, оскільки все це колонізатори спаплюжили, знівечили. Кров холоне в жилах від того, що вони, правителі-зайди, накоїли на нашій священній землі».

Ще встиг втішитися звісткою, що вийшов у світ сигнальний примірник «Думи про школу» – найсокровеннішого, фактичної заповіді нині й завтра сущим. У день, коли зупинилося серце, уже тривожно-багряно палахкотіла його улюблена горобина.

«Підтримуючи справедливу оцінку вчителів та освітян щодо унікального вкладу Бориса Степанишина в скарбницю української педагогічної науки та його незаперечного авторитету методиста-україніста номер один та знаючи Бориса Ільковича не один рік, дозволю собі стверджувати, що визначальною, стрижневою лінією усього його життя є безмежна любов до України». Під цим зізнанням Василя Червонія, нинішнього голови Рівненської облдержадміністрації, може поставити підпис кожен, хто мав нагоду спілкуватися з великим Українцем, славетним Волинянином.

 Віктор ВЕРБИЧ.

Борис Ількович СТЕПАНИШИН народився 3 квітня 1925 року на Холмщині. Згодом родина переїхала в село Мирків, що в нинішньому Горохівському районі Львівщини. Там минули дитинство і юність. Упродовж 1944 – 1945 років – воїн-фронтовик. Вищу освіту здобув у Львівському університеті імені Івана Франка. Учителював на Рівненщині, Тернопіллі, Львівщині. Викладав у Рівненському педінституті, згодом гуманітарному університеті. Педагог, літературознавець. Автор 50 книг та близько тисячі публікацій. Багаторічний голова рівненської «Просвіти», один з ініціаторів створення НРУ за перебудову, член Української Народної Партії. Професор. Лауреат Державної премії України в галузі науки за підручник з української літератури для 9 класу загальноосвітньої школи. Помер 8 серпня 2004 року.

НАШІ СЕРЕД ПЕРЕМОЖЦІВ

У Києві підбито підсумки заключного етапу Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості «Об’єднаймося ж, брати мої», присвяченого Шевченківським дням.

Серед переможців у номінації «Література» наші землячки - Анна Кононець зі Шпаківської ЗОШ Рівненського району, яка представила добірку поезії, та Анастасія Червоній з Рівненської гуманітарної гімназії (поезія і проза). У номінації «Історія України і державотворення» з науково-дослідницькою роботою перемогла Аліна Ковальчук з Рівненського природничо-математичного ліцею «Гуманітар».

Вшанування переможців Всеукраїнського конкурсу «Об’єднаймося ж, брати мої» відбудеться 22 травня в Каневі на Чернечій горі.

 член правління обласного об’єднання «Просвіта» ім.Тараса Шевченка, голова журі обласного етапу конкурсу.

Наталія САВЧУК,

Джерело чистоти душі

Пам’ять... Ось те джерело, що не дає замулитися людській душі, живить уяву, навіює роздуми. Пам’ять незримими нитками з’єднує нас з тими, кого вже немає поруч. І саме пам’ять (через спогади) допомагає вистояти і не зламатися серед складних життєвих реалій.

Людина почуває себе захищеною, коли її оточують однодумці, людина називає себе щасливою, коли в її житті був справжній Учитель - отой неповторний, під опікою якого почуваєшся надійно навіть тоді, коли його вже немає.

Звичайно, багато залежить від першої вчительки, але вічна вдячність тому, хто допоміг тобі стати людиною. Хто навчив бачити прекрасне у звичайному, зорі - у калюжі, а сонце - у пітьмі.

У моєму житті була така людина - це Борис Ількович Степанишин. Пам’ятаю, коли він уперше зайшов до аудиторії, як з молитви розпочав заняття, як переконав, що є на світі творчість, яка у злетах своїх не знає меж, є відданість, яка не боїться нічого, і є віра, яка попри все, навіть коли розум не бачить перспективи, допомагає сподіватися серцю.

Уже перші враження - світла, відкрита усмішка, м’який, мелодійний голос, внутрішня гідність і особлива, притаманна талановитим людям щирість. Переді мною постала харизматична особистість, людина, яка за умов нестабільності, краху усталених ідеалів та орієнтирів, ідеологічного та політичного манкуртства духовно й фізично належала до тонкого й малозахищеного соціального прошарку - еліти.

Пан Борис допоміг мені зрозуміти, що людське в людині те, що веде нас до вічного.

Шкода, що не судилося Борису Ільковичу дожити до сьогоднішнього дня. Але його життя продовжується, його продовжують учні.

Ви уже відійшли, відлетіли,

Перетнули межу на краєчку життя.

Залишилися ті, для кого Ви горіли,

Для кого підняли Ви завісу буття.

І від того горіння ставало тепліше,

Подобрішав на краплю жорстокий цей світ.

Ми взяли те тепло і з ним подалися -

У далекі світи, до незнаних орбіт.

Це тепло зігріває в найлютіші морози, а незрима присутність допомагає вистояти в ситуаціях, коли зустрічаються відвертість і хамелеонство, порядність і кар’єризм, доброта серця і жорстокість. Борис Ількович ніколи не піде на сторінки забутих книг, бо його книги, його настанови житимуть доти, доки існуватиме професія вчителя.

Олена НЕСТЕРЧУК,

учитель української мови та літератури Висоцької ЗОШ

І-ІІІ ступенів Дубровицького району.