ЧАС ВИМАГАЄ НАУКОВИХ СТУДІЙ

Чорнобильська катастрофа - надзвичайна подія планетарного масштабу. Вона порушила життя багатьох мільйонів людей, позбавила життєдіяльності значні території, завдала незліченних збитків державі.

Рівненська область належить до найбільш постраждалих унаслідок Чорнобильської катастрофи - колективне дозове навантаження на населення, що проживає на радіоактивно забрудненій території, складає 531000 мЗв (мілізіверт), що складає 39% від усього по Україні. Шість районів загальною площею 11,2 тис.кв.м знаходяться радіоактивно забруднені. Понад 394 тисячі чоловік, у тому числі 127 тисяч дітей, проживають на ураженій території. Радіаційно забруднені сільськогосподарські угіддя та лісові масиви складають відповідно 31% та 82% їх загальної площі.

Враховуючи масштаби цієї катастрофи, з 1992 року в області на державному рівні ведуться координовані роботи з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи згідно з Національною програмою. У виконанні цієї програми область досягла певних результатів.

Проведено дозиметричну паспортизацію всіх населених пунктів постраждалих районів області, визначено щільність забруднення всіх сільськогосподарських угідь та лісів.

Завершується створення електронних карт радіоактивного забруднення області, баз даних постраждалого населення, його оздоровлення та переселення з радіоактивно забруднених територій.

З огляду на вимоги діючого законодавства та можливості фінансування, в області були визначені пріоритетні напрямки в реалізації завдань, передбачених програмою мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи. Першочергова увага зосереджувалась на соціальному захисті потерпілих громадян.

Одним з пріоритетних напрямків роботи на забруднених територіях є наукові студії з вивчення культурної спадщини на землях, які зазнають трансформації внаслідок зміни способу життя населення, його міграції. Проблема збереження самобутньої традиційної культури вимагає від нас вияву високої громадянської відповідальності, запровадження найсучасніших інноваційних технологій не тільки в Рівненській, а й у Волинській, Житомирській, Київській, Чернігівській та Сумській областях, яких торкнулася апокаліптична зірка Полин. Через загальне регіональне дослідження розширюватимуться загальнонаціональні риси культурної спадщини, реалістичніше викристалізовуватимуться обриси самобутності суверенної України.

За 20 літ на Рівненщині в цьому напрямку зроблено багато Рівненським державним гуманітарним університетом, обласним краєзнавчим музеєм, міським Палацом дітей та молоді, а також окремими ентузіастами. Переконливо це засвідчується польовими експедиційними колекціями, оригінальними науковими виданнями «Етнокультура Волинського Полісся і Чорнобильська трагедія», «Поліссєзнавство: наукові фольклорно-етнологічні та мистецтвознавчі студії», «Етнокультурна спадщина Полісся». Ці здобутки останніми роками підтримувалися й схвалювалися обласною держадміністрацією, її управлінням у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Але, за визначенням доктора філологічних наук, професора Романа Кирчіва, «на фольклористичній карті України маємо ще чимало так званих «білих плям», себто необстежених чи маловивчених і виражених у наявних збірниках фольклорних текстів місцевостей. І зовсім мало ще спеціальних дослідницьких розробок та студій, що присвячені науковому аналізу й осмисленню локальних фольклорних традицій». Це особливо стосується нашого Полісся. Тому сподіваюся, що подальші роки будуть позначені ґрунтовнішими дослідженнями проблем поліссєзнавства, з’явиться більше аналітичних монографій, бібліографічних довідників, публікацій у сучасних часописах та збірниках. Схвалюємо й нинішнє видання, яке об’єднує спільною проблемою науковців Києва, Львова, Житомира, Луцька і Рівного для утвердження самобутності Полісся.

 Василь ЧЕРВОНІЙ,

голова Рівненської обласної державної адміністрації

 Героїзм під грифом „таємно”

 За мужність та проявлений героїзм під час гасіння пожежі, що охопила кабельні тунелі між 3 та 4 блоками ЧАЕС, полковник внутрішньої служби Василь Ткаченко був нагороджений орденом «Знак пошани».

Про трагічну ніч з 25 на 26 квітня 1986 року знає весь світ. Та були в чорнобильській епопеї події, які довго замовчувалися, навіть у часи славнозвісної гласності про них згадували пошепки і лише у вузьких колах. І в тому була велика несправедливість – насамперед стосовно людей, які також вершили подвиг, ризикуючи власним життям, а проте залишилися в затінку. До таких подій передовсім належить пожежа на ЧАЕС, що спалахнула менше як через місяць після фатального вибуху і несла в собі загрозу, масштаби якої годі й уявити.

Сталося це о 2 годині 11 хвилин уночі з 22 на 23 травня 1986 року. Отримавши повідомлення про пожежу на ЧАЕС, що охопила кабельні тунелі між 3 та 4 блоками, на місце пригоди виїхала оперативна група, до складу якої входив Василь Степанович Ткаченко – тодішній начальник штабу. Прибули на електростанцію о 2 годині 30 хвилин, піднялися до центрального щита управління. Черговий начальник зміни станції доповів, що начальник зміни реакторного цеху о 1 годині 40 хвилин на позначці +27 виявив густий дим з боку 4 блоку. Згодом було встановлено, що горять кабелі в тунелях 3 і 4 енергоблоків. Є загроза поширення вогню в машинний зал 3 блоку, а там - тонни масла! У зоні пожежі радіаційний фон складав 200 рентген. Отож, усім було зрозуміло, у яке пекло доведеться йти.

Василю Ткаченку було доручено забезпечити безперебійну подачу води для пожежогасіння, організувати дозиметричний контроль, комплектувати й доправляти бойові обслуги до місця пожежі.

Оскільки два гідранти в районі транспортного коридору були несправні, Василь Ткаченко прийняв рішення підвозити воду автоцистернами й одночасно прокладати магістральну лінію рукавами діаметром 150 мм від насосної станції, яка стояла на каналі за півтора кілометра. Враховуючи, що в районі пожежі та прилеглої території рівень радіації був надто високий, було вирішено комплектувати бойові обслуги обов’язково офіцером, дозиметристом, водієм і пожежником, а час роботи в зоні пожежі обмежити десятьма хвилинами. Також на прохання В.Ткаченка представником міністерства оборони було виділено бронетранспортери, на яких до місця пожежі й назад діставалася обслуга.

Особовий склад, перш ніж вирушити на гасіння пожежі, приймав ліки в медпункті, ретельно інструктувався з участю старшого, який уже повернувся з місця пожежі. Після виконання бойового завдання особовий склад знову направлявся до медпункту, проходив санітарну обробку, а потім автобусом від’їжджав до Чорнобиля на місце дислокації.

До 7 години ранку 23 травня пожежа практично була погашена. Тільки тліли кабелі в розвалених шахтах 4 блоку, гасити які було вирішено піною. О 8 годині 30 хвилин пожежа була ліквідована, але для організації дозору Василь Ткаченко залишався на станції ще до 17 години.

 Віктор КОЗАК,

помічник начальника ГУ МНС України в Рівненській області  

ПОПІЛ ЧОРНОБИЛЯ СТУКАЄ В СЕРЦЕ...

... Група старшого лейтенанта Головка рухалася в напрямі до АЕС. Позаду залишилося ще одне покинуте село, мертві хати з осліплими вікнами, запустіле подвір’я, глечики, забуті якоюсь господинею на плоті, хвірточка, що гойдалася на самотньому вітрі… Страх уже поселився тут: у кожному згорбленому дереві, яке, не одцвівши, обсипалось, у покинутих пташиних гніздах, у холодних димарях, які ще вчора випускали в небо тоненькі цівочки...

Головко зітхнув і перевів погляд за вікно. Небо було – синє-синє, як і тоді, у Чорнобилі. Тільки зараз там розливався спокій, а тоді - висіла смерть.

Не бачив молодий офіцер перед собою ворога, а смерть чатувала поруч – під гусеницями ІМР (інженерної машини розгородження), у повітрі, попереду – біля реактора, і навкруг – по всій тридцятикілометровій зоні.

- Дозвольте мені! – він зробив крок уперед. Військове начальство завагалось.

- Маю досвід! – сталевий голос Головка змусив полковника ковзнути очима по кітелю старшого лейтенанта: сірий прямокутник орденської планки – медаль «За бойові заслуги», нагрудний знак «За розмінування»...

- Дорогу до четвертого блоку прокладатиме екіпаж старшого лейтенанта Головка ,- коротко сказав полковник.

 Спогади накочувалися гарячою хвилею. Знову доводилося брати відповідальність на себе, допомагати і вчити юнаків. Так було і в Афганістані – був суворим і вимогливим, але по лезу ножа ходив сам, відчував, що мав право ризикувати лише своїм життям. І йшов з голими руками на міну, гукнувши своїм солдатам: «Прикрийте мене!». Та хіба могли ті хлопчаки прикрити командира в мить, коли кінчики його пальців ставали очима, а кожен рух (і він мусив бути точним, як у хірурга!) відбувався між двома ударами серця?

Хіба міг офіцер, який безстрашно щодня ходив на душманські «сюрпризи», знати, що скоро доведеться йти на ворога, якого не знайдеш міношукачем, який безшумно й нещадно проникає в кожну клітину організму? Радіацію лише усвідомлюєш розумом, і руки стискають дозиметр, а він невмолимо тріщить і випльовує на екран жахливі цифри...

- Товаришу старший лейтенант, а люди сюди повернуться? – махнув рукою солдатик у бік Прип’яті.

- Повернуться, неодмінно повернуться, - відповідав офіцер своєму підлеглому і не ховав очей, бо вірив тоді, що нема сили, з якою б не можна було впоратись. Після двох років Афгану, коли добряче надивився в очі смерті, він, як і все тодішнє покоління офіцерів, не роздумуючи, кинувся в нове полум’я. – І люди колись повернуться, і лелеки...

Тільки затяглось те «колись» ох як надовго...

Головко гірко всміхнувся, згадавши, як розповідав дружині Тані, куди їде: «Там все нормально, все під контролем! Не хвилюйся, я ж у тебе – козак!» Намагався тоді сміятися, жартувати, підкидав сина до стелі... Тільки в очі їй дивитися не міг. А потім, у дорозі, згадував ті сповнені тривоги очі, напружену постать і сам себе заспокоював: «Усе нормально, вона все розуміє, вона ж у мене - боєць». Згадалося, як ще раніше, в Афгані, щеміло серце – Тетянка подарувала йому первістка, а він був знайомий з ним лише по маленькому фото...

А ще один «боєць» – мама, яка в останню мить довідувалась про все, – в іншому місті тремтячими губами шепотіла молитви і благала Пречисту зберегти її сина. Чи знала вона тоді, в далекому 1986-му, що для її сина робота біля реактора стане небезпечнішою, ніж там, «на війні»?

Завдання, поставлене саперам-прикарпатцям, звучало сухо й буденно: замірювати рівень радіоактивного зараження, з’ясовувати обстановку на об’єкті, розчищати підступи до зруйнованого блоку. А поміж рядками наказу – трагедія цілої країни, біль і горе сотень тисяч співгромадян, страждання землі, яку поїдала іржа радіації, роблячи її безплідною.

... Дорога на Чорнобиль пролягала якраз по місцях тяжких боїв, де громили фашистів бійці 13, 38, 60 армій, а серед них – кулеметник Василь Головко, нагороджений медаллю «За бойові заслуги». А тепер його син, нагороджений такою ж медаллю сорок років потому, рухається за кілька десятків кілометрів від цих місць на битву, де не почуєш гарматної стрільби супротивника, не роздивишся його в бінокль.

На відміну від батька, кадрового офіцера-танкіста, Головко-молодший обрав професію куди більше ризиковану – інженер-сапер. У цій справі Головка приваблювало все – і необхідність миттєвого рішення, і важливість холодного розрахунку, і ризик – постійний, з вибухами адреналіну в кожній жилочці... А головне – він здобув можливість покласти своє життя на вівтар спасіння людей.

Хтось скаже – несамовитий юнацький максималізм. Ні, це – здоровий потяг справжнього чоловіка до захисту, справедливого бою, те, що передалося якимось лише Богу відомим геном від предків. І не раз син схилить голову з вдячністю на батьковій могилі...

У 1998 році він очолив аварійно-рятувальний загін Міністерства з надзвичайних ситуацій. Сім років перебував на цьому посту, в наймирнішому війську. Спитаєте: може, відпочивав від воєн? Від битв з душманами, мінами, радіацією? А як тоді назвати приборкання стихії – повеней, зсувів, смерчів? А знищення виявлених боєприпасів, які періодично вивергає земля? Чи це не битва? Тут і став у пригоді досвід Головка-сапера: пройшовши Афган командиром взводу розмінування, тепер (уже командиром частини) учив молодих спеціалістів-піротехніків складному мистецтву, у якому помилка може коштувати життя.

...Колона повільно підходила до реактора, поглинута муром АЕС. Сергій уважно вдивлявся в показники приладів спостереження. Станція ніби вимерла, але він знав, що там, у лабіринтах приміщень, продовжують працювати енергетики, вони в небезпеці і їм неодмінно треба допомогти!

Далі вперед пішла тільки інженерна машина розгородження Головка. В ефірі сплелися докупи сотні радіохвильових тайфунів – гул, свист, тріск, завивання... Це кипів за бронею машини безжалісний ворог – радіація. І тільки прилади та радіостанції відчували її подих.

Командир групи щохвилини доповідав про зміну рівня небезпеки, яка, мов снігова куля, що летить з гори на величезній швидкості, щосекунди неймовірно зростала - тільки стрілки приладів відхилялися правіше й правіше. Пройдено першу сотню метрів. Шматки бетону, залізяччя, понівечені сходи, нерухомі пожежні машини та автоцистерни... Головко впевнено, крок за кроком пробиває відвалом своєї машини шлях на рештках того, що колись було четвертим блоком.

Це потім будуть чорнобильські будні, і він навіть звикне до цієї важкої роботи, до замірів радіації, до щоденного знищення захисного костюму, до оглядів лікарів, це потім засяє орден «Червоної Зірки» на кітелі капітана, це потім народиться ще один синочок...

А поки що був холодний розрахунок і страх – не за себе, а за цих ось хлопців, які їхали поруч в ІМР, за техніку, яка могла підвести в будь-який момент через непередбачуваність радіації, за людей, які нескінченним потоком однаковісіньких автобусів їхали в напрямку, протилежному колоні військових…

У круговерті дня перемішалося все: і минуле, і теперішнє. Сонце хилилося до горизонту, а полковник Головко все не міг зупинити спогадів...

Тереза ДЯКІВА,

 інспектор з кадрів АРЗ СП ГУ МНС в Рівненській області