СТЕПАНСЬКІ МОНАСТИРІ

Продовження.

Початок у числі 10, 14.

У церкві святого Миколи

Музика, пісні, танці.

Атеїсти зробили в ній клуб

І витанцьовують голодранці.

По стінах кругом атеїзм,

Замість ікон - портрети,

Ленін - де був Ісус,

Крупська - де Божа Мати.

У вівтарі - політбюро:

Брежнєв, Андропов, Щербицький...

Так культивують зло

У храмах святих атеїсти.

Тут чужомазі п’янички

Танцюють з повіями твісти.

Бог вам заплатить за все,

Товарищі-комуністи!

Теплий сонячний недільний ранок наповнює мою душу поетичними спогадами з минулих днів. А ось і Козацький муровник, до якого я часто приходив і годинами просиджував, перебираючи думки, перебуваючи в санаторії у 80-ті роки. Його також хотіли розбити, стерти з історичної карти Степаня, але цю капличку-пам’ятник на місці похованих козаків, які загинули тут у ХVІ ст., захищаючи Степань від татарського спустошення, намалював відомий степанський художник, мій щирий друг Степан Іванович Чуприна на одній зі своїх картин під такою назвою, і цей твір був широко відомий у нас і за кордоном, тому й став справжньою охоронною грамотою для святині.

Нині капличка-пам’ятник у риштованні, іде реставрація, дай Боже, щоб ця робота швидше скінчилась, а святиня продовжувала нагадувати перехожим про святість цього місця.

Вулицями Погулянки йду на пригоринські луки, оминаю ями, які залишило по собі старе русло Горині, і через годину я вже під Комарівкою.

Тут я був і раніше, але монастирище не змінилось, лише дерева на ньому подорослішали. Гряда, на якій стояла святиня, розмита водами Горині на два окремі острівці. Оглядаю місцевість, склад ґрунту, заміряю висоту, довжину, ширину, визначаю місце, де стояв храм, монастирські будівлі, які, судячи з історичних джерел, знаходилися саме там, де нині видніє неширока заглибина між двома острівцями, які утворила бурхлива течія річки, змиваючи на своєму шляху святиню.

Ще раз, оглядаючи склад ґрунту на острівцях, переконуюсь, що гряда була насипна з білого піску з малими додатками глини, тому й стала вона легкою жертвою водної стихії.

Від праці й роздумів відірвав мене крик гусей, які великими табунами випасалися на навколишніх луках.

Святе місце – монастирище - не має й хреста по давній великій святині цього регіону Волинського Полісся.

Матеріальні нестатки? Ні, збідніла людська душа: обікрали, обскубли її новітні лжепророки, тому й метається і б’ється вона чорним птахом серед розпачу й безнадії в павутинні їхньої лженауки про «світле майбутнє» без Бога, без храмів...

Стежками через луки Пригориння прямую до Білих Берегів. Кладкою переходжу через річечку Зульню, що поруч впадає в Горинь. Правий берег річки в цій місцевості високий і білий - з білого піску та глини. Спостерігаю, як безкінечним ключем вибивається чиста-чиста вода з джерелець, до яких у минулих моїх подорожах припадав я не раз спраглими устами у спекотну днину...

Оглядаю гору, на якій, за переказами, стояв жіночий монастир. На її вершині піднімаються кілька могутніх сосен, які, мов старі черниці, схилили голову в довгій молитві. Свята Монастирська гора навіює в душу особливі почуття. Важко нині судити, чи був тут монастир-скит, чи спільножитний, але віднайдені тут предмети церковної давнини дають нам підстави стверджувати про наявність цієї святині.

Через ліс іду до давнього кладовища села Грушівка. Воно також оточене лісом. А ось і дерев’яна церква-капличка на ньому. Сюди я приходив не один раз у минулому, бо саме в ній знайдено було давні ікони і фрагменти іконостасу монастирської церкви в Білих Берегах, які я мав можливість досліджувати, коли їх реставрував художник Степан Чуприна. То були предмети церковного мистецтва ХVІ-ХVІІ ст., дуже самобутні, народні за своїм змістом і їх творцем, - без сумніву, то був місцевий іконописець, на яких у давнину був багатий Степань, бо в містечку знаходився іконописний центр Полісся, який народив відомого художника-іконописця Семена Степанського.

Того дня моя довга дорога до Луцька принесла мені не тільки втому і біль душі, які мене ще довго тримали у своїх цупких обіймах, але й надію, що таємниці степанських монастирів, які ще не відкриті, обов’язково будуть розгадані та написані і прийдуть вони до читача, щоб розповісти про наше минуле, тимчасово заховане від нас часом і злою долею-мачухою нашого народу.

 Володимир РОЖКО,

історик-архівіст.м.Луцьк

 Таємниці Волинської землі кличуть до пошуку

Волинська земля, її минувшина, привертала і привертає увагу дослідників різних галузей науки, краєзнавців, усіх тих, хто цікавиться історією краю, назва якого співзвучна зі словом Воля. Справді, на цій землі віддавна жили волелюбні й нескорені люди, які воліли бути вільними та незалежними, намагалися протистояти різноманітним ворогам.

Цей регіон був першопочатком історичних явищ, процесів, тут народжувалися непересічні особистості. Майже два століття точиться дискусія стосовно прабатьківщини слов’янства. За тими науковими теоріями, що існують сьогодні, саме Волинська земля має значні підстави для того, щоб розглядатись як територія, де проходив слов’янський етногенез. Доказом цього є археологічні знахідки, лінгвістичні та топонімічні дослідження. Є багато наукових праць, які порушують цю проблему, за допомогою гіпотез, теорій намагаються локалізувати регіон, де проходили процеси походження слов’янської спільноти. Останнім часом допомогти науковцям намагаються і любителі історії, які за допомогою власних методик пробують віднайти відповіді на питання історії давноминулих епох.

Саме так можна розглядати вихід у світ книги В.Дем’янова та О.Андрєєва «Велич Дулібії Рось. Суренж (таємниці Волинської землі)». Книга викликала неоднозначну реакцію та відгуки тих, кому не байдуже минуле Волинського краю. Як вказує в передмові історик Т.Бикова, яку автори по праву вважають своїм співавтором, «ця книга не претендує на науковість, тому що вона написана не на основі загальновизнаної наукової методології...». Тому справді нелегко оцінювати її з наукової точки зору. Авторська методика полягає у відтворенні того ментального, ідейного початку, яким репрезентована, на їхню думку, керівна верства тогочасного суспільства - волхви. Метод, який використовувався В.Дем’яновим та О.Андрєєвим, названий ними методом сканування інформаційного поля. Його суть полягає в біолокації, віднайдені за допомогою антени-рамки інформації не тільки про підземні об’єкти, але й про історичні події та їх учасників. Цей метод ґрунтується на ірраціональному розумінні суспільних процесів, використанні релігійного досвіду. Оригінальним є твердження авторів, що «істинними авторами книги є не вони, а ті вищі божественні сили, які відкрили їм цей метод...». Можливо, це пояснює відсутність чіткої структури роботи, певна непослідовність та сумбурність викладу матеріалу, досить легкі стрибки у вступній частині від одного тисячоліття до іншого.

За допомогою власного методу дослідження автори книги встановили назву древнього міста, територія якого зараз обіймає частково сучасне Рівне, яке з 120 до 832 р. від Р.X. було столицею слов’янської імперії. У пору розквіту тут проживало 120 тисяч мешканців. Місто занепало від епідемії чуми, - стверджують дослідники. Гіпотезу чи, скоріше, передбачення авторів про 120-тисячне населення Суренжа в період його розквіту в VІІ ст., м’яко кажучи, можна назвати перебільшенням. Населення найбільшого міста Східної Європи - Києва, щоправда, у період уже після загибелі Суренжа, дослідниками обчислювалось від десятків до 100 й більше тисяч чоловік. І лише використовуючи археологічні джерела, вчені дійшли до висновку, що в час свого найвищого розквіту у стольному граді проживало близько 50 тисяч. Друге місто києворуської держави, Новгород (у який гіпотетично переселились суренжці), у ХІІІ ст. мало 30 тисяч жителів. У столиці Англії Лондоні в XІ столітті населення складало 20, а в XІV - 35 тисяч мешканців. Великі міста Ганзейського союзу Гданськ та Гамбург нараховували близько 20 тисяч чоловік.

На жаль, автори не висвітлюють економічний розвиток такого потужного мегаполісу як Суренж, його контакти з навколишнім світом, той дисбаланс, який виник після загибелі сонячного міста. Також важко погодитися з твердженням, що Москва молодша майже на 400 років від офіційної дати її започаткування.

Автори за допомогою методу сканування інформаційного поля встановили імена 97 великих князів міста Суренжа, серед яких є Хориви, Щеки, Киї, Ізяслави, Святослави, Ярополки, Мезенмири та інші. У книзі детально представлена історія держави Дулібії Рось, столицею якою був Суренж, аналізується її державний устрій, описується функціонування армії, показано місцеву символіку. Дослідження містить чотири розділи додатків, які включають світлини, малюнки, схеми, карти, хронологічні таблиці, імена всіх князів, словник основних понять та бібліографію. Проте в самій книзі немає жодного посилання на вказану літературу, яка містить як наукові історичні видання, так і письмові джерела, а також літературні та популярні твори.

Автори книги стверджують, що вони намагаються підштовхнути до відповідних досліджень професійних науковців, можуть вказати місця для археологічних досліджень. «Ми маємо знайти, - вказують вони наприкінці своєї книги, - зібрати, дослідити залишені нам святині і раритети і збудувати в Рівному, оновленому Суренжі, музейний комплекс пам’яті нашим великим предкам, їх величі та їх духовним звершенням».

Це прямий заклик для науковців, найперше археологів, які мають довести або спростувати існування стародавнього Суренжу. Лише віднайдення матеріальних пам’яток дасть змогу не припускати, а стверджувати про існування давньої імперії, столиця якої знаходилася на місці сучасного Рівного. Питань поставлено дуже багато, тому слушною є думка рецензента книги професора Михайла Кучинка, який переконаний, що «відповіддю на дану книгу була б організація широких пошукових робіт. Результати таких початкових пошуків дали б відповідь на питання, чи заслуговує уваги розроблена В.Дем’яновим та О.Андрєєвим концепція».

 Олександр БУЛИГА,

директор Рівненського краєзнавчого музею

СКІЛЬКИ МОЖНА?..

Нещодавно потрапила до рук книга, яка викликала щирий подив. Йдеться про збірку нарисів, інтерв’ю та спогадів Георгія Сербіна, якого рівняни старшого віку знають як редактора «Червоного прапора». Якісно, на хорошому папері видрукуване об’ємне видання в солідній палітурці. Мало б бути щось цікаве та потрібне. Та, гортаючи сторінки книги, все більше переконуєшся, що вихід цієї книги сьогодні – це якесь непорозуміння. Адже більшість текстів – це передруковані, починаючи з 60 років, газетні статті у стилі комуністичних агіток, з традиційною символікою та фразеологією, яка сьогодні виглядає явним анахронізмом.

Незрозуміло, як автор без жодного коментаря (чи без жодного сумніву у своїй правоті і без жодного докору сумління?) зібрав докупи писані на замовлення комуністичної пропагандистської машини статті, у яких події недавньої історії Волині та Полісся поставали у спотвореному вигляді, допомагаючи створювати безлику й бездумну масу під назвою «совєтскій народ».

Чого варті перли на кшталт «священний вогонь революції», «червонозорі брати», «світла доля трудящих», «слова Леніна, які піднімають дух, допомагають у боротьбі»...

А хіба не викликає посмішку натхненна ода колгоспам, соцзмаганням, керівній ролі партії тощо? Добре ж знаємо, як «щасливо» жилося в Країні Рад, де «хочешь - жни, а хочешь – куй...»

Але поблажлива посмішка зникає, коли натрапляєш на інші рядки. У статтях, що торкаються подій 30-50 років, пов’язаних з національно-визвольною боротьбою українців за волю своєї Батьківщини, Г.Сербін знову ж таки, без жодного коментаря, повторює те, чим годувала впродовж довгих років радянська ідеологія, називаючи людей, які на своїй землі боролися проти загарбників усіх кольорів, бандитами. Хіба можна без обурення (але водночас і з усмішкою, яку викликають віднайдені автором «художні образи») читати рядки: «Як поганки в лісі, висунули з нір голови фашистські лакеї – націоналісти. Чинили криваву розправу». І далі – повний набір: оскаженілі бандерівці, кривава трагедія нашого краю, до якої спричинили націоналісти (стилістику оригіналу збережено – ред.) і таке інше, що не вартує цитування. Варто нагадати автору те, що принесли «червоні визволителі» в Україну, - від фізичного винищення цвіту нації до ідеологічного зомбування, яке й досі видихати не можемо.

Але таки відбулися зрушення у свідомості людей, бо уже не стільки з ностальгією, скільки з іронією згадують вони радянський спосіб життя, де керманичі боролися з жувачками та джинсами, пересічні громадяни переймалися, як до свят дістати майонезу та зеленого горошку, великим дефіцитом був туалетний папір, а журнали «Юность», «Іностранная литература» можна було передплатити тільки «в нагрузку» з «Правдою» та тим же «Червоним прапором», котрі, як пошепки жартували в ті часи, варто було б випускати без тексту і в рулонах.

Так що навряд чи доцільним був цей передрук шедеврів комуністичного лубка, до того ж не позбавленого русизмів, коли на друк хорошої української літератури не вистачає ні паперу, ні грошей, а плани рівненського видавництва «Азалія» так і лишаються планами. Набагато більше було б користі за кошти, витрачені на цю мало кому потрібну писанину, видати хоча б збірку Ростислава Солоневського, котра, упевнені, не залежалася б у книжкових крамницях.

Олександр КАЗИМИРСЬКИЙ