У ЧОМУ НАЙБІЛЬШЕ ЩАСТЯ?

Про православне поминання усопших

 З апостольських часів урочисте святкування християнської Пасхи, подібно вітхозавітній, продовжується цілий тиждень, який називається Світлою седмицею.

Згадуючи про великі благодіяння, що їх подав людству Ісус Христос своїм воскресінням, давні християни у свято допомагали бідним, хворим, покинутим.

У порівняно недавні часи, у першій половині ХХ століття, до приходу на Волинь більшовиків, церковні парафії, монастирі та родини віруючих роздавали освячені великодні страви, влаштовували благодійні обіди, допомагали грошима потребуючим, аби вони світле Христове свято зустріли не самотніми й скорботними, а в радості, і щоб вони молилися за упокій наших усопших братів і сестер.

Зараз ця традиція відроджується, але, на жаль, дуже кволо, бо благодіяння, яке притаманне християнам, і є однією із сутностей віри, багатьма забуте.

Традиційно в суботу й неділю православні поминають усіх усопших рідних і друзів.

Власне, згідно з церковними правилами, такі молитви мають здійснюватися у вівторок, тобто наступного тижня після Світлої седмиці, але оскільки це робочий день, а більшість людей хочуть відвідати храми й побувати на могилах, то проводи переносять на вихідні.

Підставою для поминання усопших у ці дні є згадування про зішестя Ісуса Христа в пекло та визволення людей, що там перебували.

Така традиція мала місце і в перших християн, про що, наприклад, свідчать твори святого Амвросія Медіоланського (ІV ст. від Р.Х.). Навіщо ж молитися за померлих? Про це, до речі, часто запитують протестанти, які за усопших не моляться. Що ж з цього приводу каже Свята Православна Церква?

Коли людина помирає й душа розлучається з тілом, то прах, за словами Священного Писання, повертається в землю, чим він і був, а дух повертається до Бога, Який дав його (Екк. 12.7). Після розлучення з тілом наші душі перш за все підуть на суд Божий. «Усім нам, - говорить апостол Павло, - потрібно явитися перед судом Христовим, щоб кожному отримати відповідно до того, що він робив, живучи в тілі, добре чи погане». (2 Кор. 5.10). Суд для душі кожної людини настає відразу після її смерті. «Людина колись вмирає, а потім суд» (Євр. 9.27).

Цей суд відрізняється від майбутнього остаточного суду Божого після другого пришестя Спасителя. Виправдані на цьому суді святі, котрі отримали блаженство, будуть разом з Господом судити на Страшному суді весь світ (1 Кор. 6.2). Але доля грішних душ, які не знайдуть виправдання на цьому першому суді Божому, ще до Страшного суду буде тяжкою. За Словом Божим, такі душі віддаляються від Світлого лиця Божого (Мф. 7.23) і перебувають у темниці духів (1 Пст. 3.18). Хоча вони мають можливість бути виправданими на Останньому суді завдяки нашим молитвам і добрим справам. Адже якщо для них уже немає особистої можливості спасіння, то залишається все ще милосердя Боже і наша любов до них. Християнин не може залишатися байдужим до такого страшного стану усопших душ за гробом. У них може бути і віра, і покаяння, але в них немає можливості засвідчити й виправдати свої віру і покаяння добрими справами.

Ось чому ми повинні просити за них Бога, повинні засвідчити свою віру і свої добрі справи і просити Господа про милосердя для всіх. Адже християнська любов «ніколи не перестає» (1 Кор. 13.8), вона повинна не переставати й до тих, що за гробом. На справи любові немає закону, немає заборони, каже апостол Павло (Гал. 5.23), отже, ніщо не повинно нас зупиняти в наших молитвах за померлих.

Святі апостоли заповідають нам молитися один за одного (Яков, 5, 16), молитися за всіх людей (1 Тим. 2,1) у всякий час (Еф. 6, 18-19). Таким чином, ми повинні молитися за ближніх і тоді, коли вони з нами живуть на землі, і тоді, коли через смерть переселяються в інший світ, бо чи живемо ми, чи вмираємо, завжди Господні (Рим. 14.8) і усопші, так само, бо в Бога всі живі (Лк. 20.38).

Померлі знають про те, що діється після них на землі, а отже, і чують наші молитви за них, як це видно з історії померлого багача, що знав про потреби своїх братів, котрі залишилися після його смерті на землі (Лк. 16.22-31), і зі слів апостола Петра, що обіцяв віруючим і після його смерті піклуватися про них (2 Пет. 1, 12-15).

Врешті, Слово Боже вчить, що не тільки у Старому завіті існував звичай молитися за померлих і приносити за них жертви Богу (Ієр. 16.6-7; Тов. 4, 17; Сир. 3.30; 2 Мак. 12, 39-45), але що і в часи апостолів був звичай поминати померлих і молитися за них (Євр. 13.7; Яков. 5, 11).

Для душ християнських немає вічної смерті. Смерть і життя за гробом є лиш тимчасове розлучення душі й тіла до майбутнього воскресіння. Пам’ятаймо про це, молімося, вивчаймо і досліджуймо Біблію. Достойно, по-християнськи вшановуймо пам’ять своїх усопших, а не як язичники, з горілкою та неусвідомленими релігійними переживаннями. Така поведінка не допомагає нашим усопшим отцям і матерям, братам і сестрам, духовно шкодить нам і спокушає ближніх, які щиро шукають шлях до Бога, але, дивлячись на наші неподобства та гріхи, переходять у секти, а там, досліджуючи Біблію, не бачать очевидного, вбирають, як губка, єресі й інтелектуальний вінегрет, якими їх годують.

Не забуваймо про Бога, будьмо справжніми християнами, бо тільки в цьому справжнє щастя.