ДАВНІ СВЯТИНІ НАД ГОРИННЮ

Читаєш аркуші пожовклі...

Княже містечко Тучин та сусіднє село Воскодави розташовані на правому березі річки Горинь і в середньовіччя належали до земель з міст, містечок і сіл, званих Погорина.

Тучин хоч і не згадується в наших уцілілих літописах, одначе земляні вали замковища над Горинню, археологічні знахідки засвідчують не тільки присутність людини в сиву давнину, а й розквіт поселення напередодні Батиєвої повені 1240 року. Очевидно, його доля в час монголо-татарського погрому нагадувала долю інших міст і сіл Погорини - пограбовані й помордовані наші далекі предки, згарища й руїни там, де буяло людське життя.

Згадується містечко вперше в історичних документах 1545 року в описах Луцького замку як власність Богдана Семашка. В акті від 28 лютого 1563 року викладено скаргу князя Андрія Масальського про порубку і спалення дерев у його Тучинській пущі євреєм Ізраїльцем, який виготовляв поташ у Синенській пущі господарського маршалка Петра Кирдея-Мильського.

Наступна згадка про містечко - 1569 рік. Того року польський король Сигізмунд Август у своєму універсалі з нагоди приєднання Волинської землі до польської корони погрожує конфіскацією маєтків й іншого добра тим українським шляхтичам, які не підпишуть акт приєднання. У ньому знаходимо ім’я князя Андрія Масальського з Тучина серед тих, хто зламалися перед погрозами польського короля.

За поборовим реєстром 1576 року Тучин - власність князя Олександра Семашка, брацлавського каштеляна, який платив з містечка від 10 димів ринкових, 10 півланів, 10 вуличних димів, 2 ремісників, 12 нужденних хат і 2 млинівських коліс.

Тучин як містечко згадується в давніх документах ще 1596 року. У реєстрі збитків, завданих йому, вказано імена кривдників: князя Вороницького, Олександра Гулевича, священика з Острога Даміана Наливайка.

Ми перелічили імена далеко не всіх власників Тучина, пов’язаних з історичною долею містечка, які відомі науковцям, котрі досліджують Волинь, але хочемо наголосити, що до кінця ХVІ ст. майже всі вони ще були носіями і захисниками віри наших предків, святого українського православ’я, будівничими, фундаторами Божих храмів у старому Тучині.

Найдавніші святині містечка постали разом з княжим замком. А там, де наші князі засновували міста, будували замки, фортеці для захисту від ворога, обов’язково для збереження християнської чистоти душ своїх, а також своїх рідних, близьких, підлеглих вибудували храми Божі.

Які ж були ці перші святині землі Волинської, а Тучина й Воскодавів зокрема. Насамперед були вони дерев’яні. Основним будівельним матеріалом в Україні-Русі, на Волині, було дерево. За своєю архітектурою первісні церкви складалися з трьох зрубів, так званих клітей, поставлених в ряд і завершених шатровими дахами-верхами.

Такі трьохзрубні церкви прикрашали й давнє місто Тучин. Навколо містечка знаходилися вікові праліси-пущі, і з їх вибраного дерева будували святині наші далекі предки.

Дерев’яні храми ставали легкою жертвою ворожих інвазій, природних стихій, часу. На їх місці поставали нові святині, оберігаючи святість місця, на якому стояли їх попередниці.

У Старому Тучині на місці першого храму, невідомо ким і коли побудованого, наші далекі предки возвели церкву Св.Параскеви-П’ятниці 1711 року, також трьохзрубну, з дерев’яною дзвіницею. Церква Св.Параскеви-П’ятниці впродовж своєї історії зазнала цілий ряд реконструкцій, проте зберегла й дотепер свою трьохзрубну основу.

Мала вона високої мистецької вартості іконостас, давні Богослужбові книги, хрести, чаші, інші церковні предмети, давні голосні дзвони, які кликали вірних до храму на служби Божі, сповіщали радісні й сумні новини в парафії.

Але всі ці мистецькі, духовні скарби загинули від рук польських, московських окупантів нашої землі, які у своїй ненажерливій жадобі й ненависті привласнювали, нищили наші святині, нашу духовну спадщину.

У Тучині, знаному як нове місто, побудовано ще одну дерев’яну церкву Преображення Господнього, 1730 року. Ім’я її будівничого не зберегла нам історія, але, найвірогідніше, ними були міщани, які хотіли мати свою святиню, щоб славити в ній ім’я Господа.

Храм також належить до трьохзрубних дерев’яних монументальних пам’яток місцевих зодчих, і хоч його неодноразово, зокрема, 1864 р. та 1879 р. реставровано, проте первісний вигляд святині лишився незайманим.

Церква Преображення Господнього була дуже багата на предмети сакрального мистецтва: ікони, чаші, Богослужбові книги, давні церковні дзвони, але з тієї багатої мистецької скарбниці, яку впродовж віків наповняли міщани Тучина, також майже нічого не вціліло.

У часи широкомасштабного наступу польської шляхти та єзуїтів на нашу землю у ХVІІІ ст. місцеві римо-католики побудували 1799 року в Тучині мурований костел. Але українське населення містечка, яке чисельністю було друге після євреїв, упродовж віків берегло, як найбільший скарб своєї душі, віру батьків, святе українське православ’я, і для наших предків зрада віри означала зраду рідної матері. Для них храми чужинців були лише символами чужої віри, до якої вони ставилися толерантно, доки чужинці не забували, що вони не господарі цієї землі, а лише її непрошені гості. І як показав час, їхні храми, як і вони самі, були лише тимчасовими на нашій землі, тому одні зникли з історичної карти, інші стоять у руйнівних обіймах часу і природних стихій.

Село Воскодави у своїй багатовіковій історії мало дві назви. Первісна – Вовкодави, яка походила від великої кількості вовків, які давили людей, худобу. Навколишнє Пригориння було багате на дрімучі вікові ліси, у яких і водилися ці хижаки. У часі, коли ліси поступово вирубувалися, зникли й самі хижаки, хоча назва села залишалася незмінною до кінця ХVІ ст., а по тому село отримало назву від нового роду занять місцевих мешканців - розводити бджіл та давити з вощини віск для потреб монастирів у Дорогобужі й Пересопниці, навколишніх храмів. Писемну згадку про село Воскодави знаходимо в документах поборового реєстру Луцького повіту за 1580 рік. Тоді воно належало Івану Кердею Мнишинському, а по тому Івану Кердею Мульському, які платили від 8 димів, 2 город.

Духовним осередком села з ХVІ ст. був дерев’яний храм Покрови Богородиці, побудований у волинському архітектурному трьохзрубному стилі. Можемо припустити, що його фундаторами були власники, імена яких ми згадували вище. Як правило, усі тогочасні святині будувалися коштом багатих людей, бо селяни були бідні, щоб будувати своїм коштом, тому, найімовірніше, брати Кердеї й були фундаторами церкви Покрови Богородиці у Воскодавах.

Дехто з дослідників історії храму виводив дату його побудови ХVІІІ ст. через наявність у святині давнього Євангелія із зазначенням «1772 рік». Одначе Євангеліє було подароване не будівничими святині, а кимось з її доброчинців, які й залишили на її полях цей запис. Таким благодійником міг бути власник села Немировичі, який 1773 року відписав до храму певну кількість своїх земель. Як і в сусідньому Тучині, церкву будували з відбірного пущанського дерева, і його добре видно, коли оглядаєш неошальований бабинець, піднімаючись сходами до дзвонів.

Давня святиня в с.Воскодави належить до оригінальних взірців дерев’яного монументального зодчества Пригоринського регіону історичної Волині, котра перенесла криваві вікові буревії, що пролетіли над нашою багатостраждальною землею, і вистояла, щоб дивувати нашого сучасника досконалістю мистецьких форм і величчю та красою душ будівничих, які вклали в неї свої знання і розум.

У ХІХ ст. церква Покрови Богородиці була вже не самостійною парафією, а приписною до храму Св.Параскеви-П’ятниці.

Читаючи пожовклі аркуші історичних джерел в наших архівах, знаходимо і згадки про давні святині в м.Тучин та в с.Воскодави, які в літописну добу були складовою частиною Погорини, бачимо велику віру наших далеких предків, їх досконалий розум і красу душі.

Верба б’є, не я б’ю...

Цьогорічну Вербну неділю зустрічав я разом з парафіянами наших храмів у Тучині та Воскодавах, сповідався й причащався з ними, оглядав ці давні церкви, знайомився з їх настоятелями о.Ігорем Левишиним, випускником Рівненської духовної семінарії, який нині працює в Божому винограднику в Тучині, та о.Ігорем Мацюком, випускником Волинської духовної семінарії, який вірою і правдою служить Богові та Україні в с.Воскодави.

Душу мою того весняного теплого ранку тішили не лише чарівні краєвиди Погориння, а висока національна свідомість мешканців навколишніх сіл, адже майже в кожному з них храми належать до УПЦ КП, а в селі Шубків, яке проїжджаю, наших церков аж дві.

У 20-30 роках минулого століття в усіх цих пригоринськиї селах активно діяла «Просвіта», хати-читальні, аматорські гуртки, у храмах служби Божі велися рідною мовою. Цей регіон Пригориння мав багато мучеників, борців за волю рідної землі, яку нищив польський, московський, більшовицький, нацистський, потому знову московський кат, але Господь за ці злочини проти нашого народу карав не раз його катів, а наші діди, батьки вкотре загоювали власні рани та біль своєї землі, такої прекрасної в цю весняну ранкову годину.

Храм Параскеви-П’ятниці в м.Тучин зустрічає мене вже відчиненими дверима. Його настоятель і вірні роблять останні приготування до урочистої літургії та посвячення верби. Отець Ігор Левишин знаходить час, щоб разом зі мною ще раз оглянути та сфотографувати святиню, її дзвони. З ним і його маленький синочок. Оглядаємо образи, церковні речі, дзвони.

Коли 1960 року місцеві атеїсти-комуністи зачинили храм, піддали його вандалізму - зірвали куполи, вивезли церковні речі до храму Покрови Богородиці, яка нині належить до Московського патріархату, майже три десятиліття стояла давня святиня містечка беззахисна, покривджена, покалічена. Але на все воля Божа. Завдяки вірним в кінці 1989 року вона знову широко відчинила свої двері для них, а 1 листопада 1992 року ввійшла під омофор УПЦ КП. Її настоятелем був тоді відомий патріот о.Іван Пилипчук. Нині парафія нараховує кілька сотень національно свідомих вірних, серед яких керівник церковного хору, викладачка Тучинської музичної школи Уляна Дем’янюк, староста храму Микола Дем’янюк, 80-річна Тетяна Трофімчук, рідні якої переховали давній церковний дзвін, який нині голосно кличе вірних на служби Божі, і багато інших.

- До нашої святині, - каже о.Ігор Левишин, - належить уся національно свідома частина жителів Тучина, серед яких є багато інтелігенції, молоді.

Зі свого досвіду наукових досліджень знаю, що так в усіх наших храмах, а в церквах, тимчасово окупованих слугами московського церковного імперіалізму, як правило, усі керівні посади - старости, касири, братчики і сестрички - вчорашні комуністи, атеїсти, які «покаялися» за свої злочини перед церквою і народом, щоб нині знову «розкаяними» сіяти зло і ворожнечу.

Від храму Св.Параскеви-П’ятниці дальша моя дорога простелилась до церкви Покрови Богородиці, настоятелем якої є о.Володимир. По дорозі оглянув я ще римо-католицький костел, який своїми виламаними дверима, вибитими вікнами нагадує сивоволосого сліпого старця.

Незабаром я в с.Воскодави. Біля давнього храму Покрови Богородиці вірних як макового цвіту: старші люди, молодь, діти. Церква по вінця заповнена вірними.

Отець Ігор Мацюк сповідає вірних. Останнім у тій черзі стою я, щоб у цій давній дерев’яній церковиці очиститися духовно, прийнявши сповідь і святе причастя.

Службу Божу прикрашає духовними піснеспівами чималий мішаний хор. Керує хором учителька місцевої школи Світлана Остапчук. Після закінчення Божественної літургії о.Ігор виголошує глибокозмістовну проповідь, освячує вербу, а під час єлеєпомазання вручає кожному гілочку освяченої верби.

Після закінчення служби разом з настоятелем, старостою Віктором Власюком оглядаємо святиню, церковні предмети, серед яких давні Богослужбові книги, ікони, а 77-річний дзвонар Іван Хаїмець веде мене на дзвіницю та радує голосним співом дзвонів.

Від вірних дізнаюся, що святиню 1960 року зачинили й осквернили місцеві комуністи, 7 років не допускали служіння в ній. Парафіяни з великою любов’ю і вдячністю розповідали про свого земляка-благодійника, який допоміг відбудувати святиню, генерального директора фірми «Стріла» в м.Бровари Анатолія Ющука, про попередніх священиків, патріотів о.Юрія, о.Петра, про їх служіння Богові та рідному народу.

На одноголосне бажання вірних 1996 року парафія перейшла до УПЦ КП, нині має молодого та здібного настоятеля о.Ігоря Мацюка родом із Збаражчини, випускника нашої семінарії.

Після закінчення урочистої служби Божої та освячення верби вірні ще довго не залишали своєї святині, вітали один одного зі святом, за давнім звичаєм били посвяченю вербою, приказуючи: «Верба б’є, не я б’ю, Великдень за тиждень...».

Оглянув я того дня шкільний музей в селі Воскодави, у якому зберігаються багато цінних експонатів - від кам’яних знарядь праці, знайдених навколо села, до предметів народного побуту та етнографії. Тут учителі пильно бережуть пам’ять про своє минуле, передають духовні скарби своїм вихованцям, учать берегти рідну духовну спадщину.

Залишаю Воскодави з вірою в серці і великою любов’ю в душі до цієї святої землі, її давніх вікових храмів, у яких у цей святковий день мої брати й сестри у Христі славили ім’я Боже, спільно молилися за рідну церкву, Святішого Патріарха нашого Філарета, наших владик, духовенство та вірних напередодні великого світлого Воскресіння Христового - празника празників.

Володимир РОЖКО,

історик-архівіст, м.Луцьк