Якою ціною здобута Перемога

22 червня 1941 року смертоносним вихором прокотилася війна по нашій благословенній Богом землі. Як стверджують історики, жодна нація у світі не мала стільки жертв, як українська. Кожен третій не повернувся з поля битви. Мільйони жінок стали вдовами, а діти сиротами. На долю ветеранів фронту й тилу випало неймовірно важке випробування. І чим далі відділяє нас час від грізних років Другої світової війни, тим вагомішим постає в очах нинішніх поколінь подвиг народу, який при неймовірних труднощах все ж таки розгромив фашизм. Тому необхідно знати всю правду про цю жорстоку війну.

У Москві опубліковано збірник «1941 рік. Документи», одним з упорядників якого є ветеран війни, історик Лев Безіменський. Він оприлюднив сенсаційні документи, які збереглися в секретних архівах з грифом «Цілком таємно». Найбільший інтерес викликали ті, що мали позначку «Особлива папка». Ознайомившись з матеріалами, упорядники збірника дійшли висновку, що більше ніж за рік Сталін знав про всі плани Гітлера. Тож його слова про несподіваний напад були брехнею, у яку свято вірили солдати.

У червні 1940 року Гітлер ухвалив рішення про напад на СРСР, а в грудні підписав директиву про операцію «Барбаросса». 29 грудня Головне розвідуправління отримало повідомлення від свого резидента «Альти» Ільзе Штебе про те, що Гітлер віддав наказ про підготовку до війни.

Ігнорування цими даними призвело до значних втрат. Найбільші втрати понесла Україна, по території якої двічі прокотився страшний смерч війни, - понад 16 мільйонів громадян. Одна з причин втрат - винищення командного складу в період 1937-1938 років. Стосовно втрат: Сталін назвав 7 млн., Хрущов - 20 млн., а Горбачов - 28 млн. Дослідники ж називають число 46 млн., з них 22 млн. солдат. Київська оборонна операція забрала життя в 1 млн., у московській битві з 30 вересня 1941 р. по квітень 1942 р. загинуло 1 млн. 900 тис. чоловік. У битві за Кавказ втрати склали 1 млн. 600 тис. чоловік. За період з 22 червня 1941 р. по 18 листопада 1942 р. загинуло 2 млн. чоловік. У битві за Сталінград загинуло близько 2 млн. Колосальних втрат зазнали при визволенні України - з січня 1943 р. по жовтень 44-го загинуло 3 млн. 192 тис. чоловік.

У боях за Польщу втрачено 1 млн., і це, в основному, українські вояки. В Угорщині загинуло 140 тис., стільки ж і в Чехословаччині. У ході Берлінської операції 1 та 2 Білоруські і 1 Український фронти, якими командували відповідно Г.Жуков, К.Рокосовський та І.Конєв, втратили 300 тис. чоловік.

Чому були такі великі втрати? Багато полководців воювали, як сказано у відомій пісні: «Ми за ценой не постоім», і не в усіх було батьківське ставлення до солдатів. Особливо чуйні були до підлеглих О.Горбатов, І.Черняховський, Й.Рибалко, Ф.Костенко та інші, але, на жаль, таких було обмаль. Крім того, був низький рівень підготовки кадрів.

Символом Перемоги став прапор над Рейхстагом - це й досі тема для імперської пропаганди. 30 квітня 1945 року над Рейхстагом було піднято понад 30 прапорів Перемоги. Але сталінська пропаганда героями оголосила лише двох розвідників 756 стрілецького полку - Михайла Єгорова та Мелетона Кантарію, які підняли прапор 31 квітня.

Однополчанин «героїв» 82-річний Павло Савич з Рівненщини, мешканець с.Нобель Зарічненського району, згадує, що Єгоров і Кантарія почали війну лише в Польщі. Гинути наприкінці війни не хотілося, отож їх довго вмовляли. Повів їх з прапором українець Олексій Берест, замполіт із Сумщини, якого ніде навіть не згадали. Коли прапороносці прикріпляли прапор, то спину їм підставив Берест, але його «забули», а коли він почав вимагати визнання - був ув’язнений на 5 років за хуліганство. Отака гірка правда.

Сподіваюся, що нація, яка піднімається з колін, на чолі з Президентом В.Ющенком не дозволить прищепити собі комплекс меншовартості.

Отож, Перемога нам дісталася ціною великої жертовності, неймовірних зусиль та хоробрості наших воїнів. Отже, весь тягар війни винесли на своїх плечах солдати, сержанти та офіцери, серед яких найбільше загинуло українців. Патріоти, як не прикро, ще близько 10 років після Перемоги продовжували гинути, виборюючи незалежність України.

Честь їм і шана та вічна слава загиблим, чиї імена золотими літерами вписані на скрижалях історії. Вони здобули безсмертну славу в жорстокому двобої. Низький уклін вам, живим, за ратні і трудові подвиги, за той героїчний внесок, який ви зробили для Перемоги та здобуття незалежної України.

Андрій ЦІПАК,

ветеран війни, голова Рівненської районної організації Всеукраїнського об’єднання ветеранів

Гурбенський бій 24 квітня 1944 року

24 квітня 1944 року о 4 годині ранку по всьому периметру Гурбенського повстанського фронту енкаведисти розпочали гарматно-мінометний обстріл. Строчили кулемети, гули двигуни танків, з повітря літаки корегували постріли, кидали бомби. На голови вояків УПА впало більше тонни заліза. Щільність вогню була така велика, що здавалося, через неї не пролетить птах, після неї не залишиться нічого живого. Коні з підводами і люди втікали вглиб лісу. Червона армія останнім часом застосовувала такі методи й обстріли на фронті. Гинуло все живе, а будівлі горіли, залишалася спалена земля без людей. Від вибухів снарядів та мін під ногами повстанців зникала земля. Свист снарядів, мін і куль над головами захисників у перші хвилини обстрілу наводив паніку і страх. Пізніше звикали, ховали голови в окопах і чекали наступу піхоти й танків. Як розповідав полонений, більшовицьке командування своїм воякам перед атакою видавало горілку.

Сильний удар ворога був на відтинку, який захищав курінний Строчан. Повстанці очікували, коли ворог приблизився на 200-100 метрів. Тоді відізвалися повстанські гармати, міномети, скоростріли. Ворог думав, що після артилерійської підготовки немає нікого в живих і йому можна легко пройти у глибину лісу. Але після повстанського вогню їхня атака зламалася. Залишаючи на полі бою убитих і поранених, вони відступили. Цей ворожий відступ вніс у душі повстанців упевненість, що вони вистоять і вийдуть з оточення. Ворог перегрупував свої сили й о 10 годині підсилений танками поновив наступ на всіх учасників Гурбенської битви. Знову посилили наступ на відтинок командира Сторчана. Вояки Сторчана пішли в контратаку, відбили атаки червоних, забрали гармати і вийшли з оточення. На цей прорив енкаведисти кинули з танками свіжі сили, і близько 60 повстанців разом з командиром Сторчаном були оточені ворогом. Вони героїчно боролися, у них закінчилися патрони, декілька разів ішли в рукопашний бій. Хто не був убитий ворогом, сам дострілювався. Вони не ставали на коліна і не просили помилування, гинули з піднесеною головою, зі словами на вустах: «За тебе, Україно, я помираю».

Розповів учасник Гурбенських боїв

Олексій ОСТАПОВИЧ.