СВЯТО МАТЕРІ

«У нашім раї на землі

 Нічого кращого немає,

 Як тая мати молодая

 З своїм дитяточком малим...»

 (Тарас Шевченко)

Минулої неділі в Народному домі м.Рівне проведено Свято Матері, організоване обласним відділом та міською організацією Союзу українок, головою якого є Таїсія Наулік. Саме свято почалося з благословення митрофорного протоієрея отця Миколая. Особливо варто відзначити виступ хору «Молитва» Свято-Воскресенського собору (регент Тамара Рокитинець) та колективу «Осанна». Ведучою урочистостей була актриса Рівненського обласного драматичного театру, член Союзу українок Галина Цьомик.

У заході взяли участь голова Рівненської обласної державної адміністрації Василь Червоній (на фото), перший заступник голови ОДА Олег Ковальчук, керівник Рівненської обласної приймальні Президента України Іван Кур’янік, керуючий апаратом облдержадміністрації Яків Іващук і начальник відділу у справах сім’ї та молоді Михайло Волинець.

Активним союзянкам за материнську самовідданість, активну життєву позицію та з нагоди Дня матері було вручено Почесні грамоти облдержадміністрації та подяки Союзу українок. Відбувся також молебень і святковий концерт, у якому взяли участь бандуристки Галина Топоровська та сестри Євтушок, бандуристи Володимир Горбатюк та Назар Волощук. Наприкінці дійства всіх учасників очікував святковий обід.

Історія самого свята – давня й нова водночас. Людство вшановувало Матір споконвіку. І древні греки, і римляни святкували свої Дні матері. У середні віки подібне свято під різними назвами побутувало в Європі. У Великобританії – як «мамина неділя» - воно існує з ХV століття. На початку ХХ століття День Матері було проголошено всенародним святом у США.

На українську землю свято вперше прийшло у кінці XІX cт. У Галичині його започаткував Союз українок. Але після 1939 воно перестало існувати аж до 1995, коли знову пролунали аргументи на його офіційне запровадження.

P.S. Відзначено День Матері і на обласному рівні. 20 сімей, у яких матері самі виховують дітей, а отже на їх тендітні плечі лягає чимало проблем, було запрошено до Рівного для участі у святі. Організатором виступив обласний центр соціальних служб для молоді. У програмі свята були вікторини, конкурси, подарунки у вигляді канцелярських наборів.

 Олександр ДЖИГИРЕЙ

 Зустріч з учнями повстанських часів

14 травня у Рівненському театрі ляльок членкиня Союзу українок, багатолітня політкаторжанка, автор книги «Дороги долі» Н.Негребецька запросила своїх колишніх однокласників, а також випускників повстанських 1947-1950 років, їхніх дітей, онуків, однодумців на Свято Матері з єдиною метою: віддати данину шани членам молодіжної націоналістичної організації - учням старших класів рівненських шкіл № 1 і № 2, які в післявоєнні роки вступили в нерівне протистояння з більшовицькими окупантами, за що жорстоко поплатилися і своєю молодістю і навіть життям.

Пані Наталія найніжнішими словами привітала присутнє жіноцтво зі Святом, запросила на сцену голову обласної «Просвіти» М.Федоришина, який теж зичив матерям щасливої долі.

До спогадів і вітань були залучені колишні випускники названих шкіл Анатолій Петриков та Іван Шевчук, яким довелося зазнати гіркоти втрат своїх друзів-однодумців. Вітання зі спогадами перепліталося виконанням пісень «Не пора, не пора», «Зеленеє жито, зелене», «Повіяв вітер степовий», «Лети, моя думо» та ін. у майстерному виконанні учнів ЗОШ № 1, талановитого бандуриста Н.Волощука, сестер Євтушок, ансамблю «Козацька слава», учнів музучилища...

Здавалося, що душі отих невинних жертв здригалися, коли п.Негребецька посилала прокляття зайдам з Півночі, які забирали навіть дітей у матерів і везли в сибірську мерзлоту. «Сибір - це радянський Освенцім для українців. Будь проклята Колима, де лягли на вічний спочинок тисячі наших волинян», - викарбовувала пані Наталія. «Там лежать наші квіти, дівчата, жінки, - зі сльозами в очах продовжували пан Анатолій і пан Іван. - Їхні ніжні ручки вміли грати на піаніно, на скрипці, вишивати, гладити голівку дитини. Тільки за те, що гаряче любили рідну землю, повинні були у вічній мерзлоті тягти рейки, колоди, копати торф». Ці сивочолі чоловіки теж проклинають епоху, яка насаджувала колгоспи, будувала гуртожитки, вселяла дух страху, розробляла план кінцевого геноциду українців. Вони майстерно читали власні вірші, присвячені жінкам, рідній Україні і загиблим за неї.

Навіть молоді люди витирали сльози, коли називали імена невинних і їхній термін ув’язнення. Уявити важко, що учні Рудаков, Марчук, Новак, Андрощук, Кужель, Рафаловський та багато інших отримали від 5 до 15 років ув’язнення. Звучало тут прокляття і зрадникові Коткову.

Жорстоке катування дітей у Рівненській тюрмі, а потім - сталінсько-більшовицький ГУЛАГ не зламали сили духу учнів-патріотів. Про це свідчить лист Степана Куйбіди, засудженого на 10 років каторги за авторство саморобного журналу «Зоря», голові Президії Верховної Ради СРСР К.Ворошилову. Ось що написав юнак: «Я вмію любити і ненавидіти. Я дуже люблю свій народ, свою рідну землю і ненавиджу її ворогів. Я не встиг вступити у члени ОУН, але мріяв про це. Я був на відстані від націоналістів, але помисли й думки мої були з ними».

Спогади болючі, мов незагоєна рана. Але вони потрібні, як ковток повітря, бо чистять шлях до пізнання нашої історії, яку, як писав В.Винниченко, без брому не прочитаєш. Цікаво, зі сльозами в очах розповів член Національної спілки письменників України Р.Солоневський про подвиг двох дівчат-героїнь Ольгу Миколюк і Надію Ковальчук і продемонстрував власну книгу про них «Пісня й досі домальовує їхні портрети». Вони були ровесницями рівненських дівчат Р.Судік, Л.Негребецької, Л.Дзівак, які пізнали смак тюремної баланди. Пан Ростислав прочитав вірш, присвячений Ользі і Надії, могил яких ніхто не знає:

Вклонімось пам’яті тих дочок,

Які знялися до вершини,

Життям вписали свій рядочок

Вони в історію Вкраїни.

Настала хвилина мовчання. Зазвучала молитва «Боже великий, єдиний...», яка, здається, пробудила присутніх від гірких дум.

Важкий тягар пам’яті, але він потрібен нам, бо ще багато недругів топче нашу политу кров’ю і слізьми землю і ніби каже: «Будьте пильними, українці».

Захід на цьому не закінчився. Колишні однокласники, яким долею судилося вижити, ще довго спілкувалися між собою, пригадуючи минулі події. Ось одна з них. Була в них, колишніх учнів, прекрасна вчителька математики Валентина Семенівна. Її чоловік купив в універмазі галоші, та на одну ногу. Пішов обміняти. Чомусь продавець противилася обміну. Тоді покупець не витримав і сказав: «Невже в нашій державі тепер вироблятимуть взуття на одну ногу?». За цю репліку отримав 10 років тюрми - інтелігентна, напрочуд добра людина. Ось так енкаведистські посіпаки ревно нищили все краще в нашому народі, нещадно гасили іскорку його живої душі.

 Тетяна ПІЯР, член “Просвіти”

Збережено для нащадків

Нещодавно новостворюваний «Літературний музей Уласа Самчука» поповнився цікавими експонатами.

Серед них - речі з колишньої рівненської квартири, у якій мешкав наш видатний письменник-земляк у 1941-1943 роках, редагуючи газету «Волинь»: чорнильниця, рушники, стільці, сервант тощо. На особливу увагу заслуговує старовинне фортепіано, біля якого колись неодноразово збиралися відомі діячі української культури Анатолій Демо-Довгопільський, Іван Кавалерідзе, Степан Скрипник, на якому любила грати незабутня Олена Теліга.

Квартирував Улас Самчук у будинку сім’ї Мучинських по вулиці Тополевій (нині - В’ячеслава Чорновола), про що сам письменник неодноразово згадує у своїх творах «На білому коні» та «На коні вороному». Саме ця сім’я і зберегла названі вище речі. А передали їх музеєві рівняни Зоя Дмитрівна Цецик (Мучинська) та Петро Олександрович Цецик за безпосереднього сприяння обласної та міської організацій Української Народної Партії.

 Інна НАГОРНА,

в.о. завідувача відділу «Літературний музей Уласа Самчука» Рівненського краєзнавчого музею