ВИСОКИЙ ЧИН УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВНИЦТВА

 Про Симона Петлюру сьогодні в Україні вже можна прочитати багато правди: та література, яка прийшла до нас з діаспори, ті документи, що віднайдені в колишніх спецхранах, подають доволі об’єктивний портрет одного з чільних провідників української національної революції початку ХХ століття. Але для будівничих нової України важливо не тільки знати справжню біографію цього нашого великого патріота й державника – пізнання і втілення в життя його політичного заповіту є набагато важливішим завданням для всіх нас, особливо нинішніх можновладців. Відтак усі, хто бере на себе відповідальність за майбутнє України, мають скористатися з творчої спадщини Симона Петлюри, яка писалася кров’ю серця вірного сина рідного народу з безмежної любові до нього і з глибокою пошаною до батьківських традицій честі та моралі.

Саме такий підхід притаманний уже молодому Петлюрі, коли він уперше береться за перо, і в цьому переконує написане ним звернення до чорноморців, яких він закликає жити за традиціями козацької честі предків.

Очевидно, саме тоді гартувався той високий український чин Симона Петлюри, коли він, виступаючи на захист соціальних прав робітників на Північному Кавказі, усвідомлює необхідність нагадати нащадкам запорожців про їхнє походження, про їхній високий національний чин: «Спогадайте, - може забули - хто ви і чиї ви діти... Ваші діди - то було вільне Запорозьке військо... і славилось на цілий світ надзвичайною боротьбою за волю України... Славними були ваші діди... і чим-же стали Ви? Холопами московського царя...» (За сто літ. Матеріяли з громадського й літературного життя України ХІХ і початків ХХ століття. - К., 1928.- Книга друга. - С. 313).

  Петлюра не просто соромив кубанських козаків. Він хотів, аби вони відчули своє національне єство, зрозуміли, що Україна для них – рідна мати, яку їм доведеться ще й захищати колись. Ось чому, опинившись на Кубані, він її будив, намагаючись національно освідомити: «Прокинтесь-ж і Ви! Хай розкриються-ж Ваші засліплені очи, і як настане та година, коли наш народ підніметься проти царя і його холопів-міністрів й захоче собі волі, не заважайте цьому.. Не стріляйте в робітників, а сами приставайте до них... Бо вони хотять волі для людей. Ваші діди билися за волю... Згадайте-ж їх і сами ставайте до боротьби за святу правду. Хай згинуть вороги нашої України і нашого люду - царь з його прислужниками. Тоді настане краще життя...» (там само.- С. 314).

 Ознайомлення з тодішніми друкованими матеріалами Симона Петлюри засвідчує: вимушене перебування на Кубані розвиває в його поглядах соборницьке мислення, бачення майбутнього українського народу в об’єднанні всіх частин його. Але і через пильну увагу до окраїн українського розселення він усе більше цікавиться в цілому українством, його внеском в економіку царської Росії. І вже в 1902 році дає повний аналіз грабунку нашого народу, коли в статті «Стан народньої освіти та медицини в Полтавщині в цифрах» переконливо показує це на прикладі тільки однієї губернії, котра віддає в загальноросійську казну вдвічі більше, ніж одержує через різні джерела назад (Літературно-науковий вістник (Львів).- 1902.- Т. ХІХ. - С. 152-154).

 Аналіз Петлюри в названій статті набагато глибший за винятково економічний: автор чітко виставляє українські національні інтереси, що, зрештою, ми чітко простежуємо і в маленьких замітках, якими він стає в оборону українського навіть за цензурування новел Василя Стефаника в Катеринодарі – материнське слово має доходити до всіх розселень нашого народу живим. До речі, Симон Петлюра завжди дбав про поширення українського слова. У листі до відомого етнографа Миколи Сумцова від 8 січня 1908 року він прохає допомогти в розповсюдженні газети «Слово» на південно-східні українські землі, де ще мало «знають про свою газету. Особливо це треба сказати про селян та робітників Слобожанщини та иньших закутків Степової України» (Центральний державний історичний архів України в Києві –: Ф. 2052.- Оп. 2. - Спр. 44.- Арк. 2 зв.).

 Цілком можливо, що прагнення краще пізнати південно-східні українські землі плекало тоді ж в душі Петлюри мрію «вступити до університету Харьківського, щоб серйозно присвятити себе науковим студіям» (ЦДІАУК: Ф. 2052.- Оп. 2.- Спр. 45.- Арк. 3).

 Справді, уже в той час Петлюра задумується над багатьма проблемами розвитку української нації, про що він пише в листі до М.Сумцова від 19 червня 1907 року. Зокрема, відкидає різні обвинувачення на адресу українства, бо воно розвивалося під впливом цілого «комплексу обставин, серед яких урядова денаціоналізаторська політика займає, звичайно, перше місце. Оці самі обставини поясняють нам і ті факти, які Ви зазначуєте в своїй передмові: життя по закуткам та по затишкам etc,etc. Я не знаю також, що сказати про «взаємну неприязнь»... Я рішуче не можу сказати, щоб вона характеризувала нашу національну вдачу. Замурзану і шаблонову тезу: де зібралось двоє українців - там вже розбрат і партійна незгода, можна прикласти до кожного народу. Коли під «неприязню» розуміти незгоду в думках, навіть боротьбу за перемогу цих думок, то пошли доле, щоб такої боротьби у нас було побільше! Бо тільки тоді буде жива акція, жива (зіпсоване слово. - В. С.) і не буде оскальства, апатії, інерції і життя в закутках, не буде «моєї хати з краю»... Недаром французи кажуть, що з боротьби думок бризкає істина...

 А в нас на Україні так мало цієї істини в формі науки, діяльности і активности громадянства, що знов-таки, треба молити долю, щоб вона послала нам побільше боротьби думок, боротьби за перемогу громадських та наукових течій. Щиро бажаю Вам посьпіху в тій справі, за яку Ви взялись, щоб допомогти культурному розвою нашого народу і буянню його самосвідомости. Тут справді всякому свідомому своїх обов’язків діячеві стане праці на цілий вік. Міні уявляється іноді, що це просто якась прірва, безодня, куди треба гатити, гатити, кидати, задовольняти, годувати ...» (там само.- Арк. 2).

 І як кожен свідомий українець, він справді болюче відчував власну національну безсилість, але знав, вірив, що це - тимчасово, тільки десь у глибині душі. Тому й рвався до громадської роботи постійно, пробуджуючи своїм словом рідний народ по всіх розселеннях: у Києві видає «Слово» і співробітничає в «Раді», в Петербурзі – один з творців «Вільної України», в Москві – редагує «Украинскую жизнь»...

 Тож невипадково провід Союзу Визволення України з Відня звертається наприкінці 1914 року саме до Симона Петлюри піднімати український народ на повстання за відродження власної державності. І він усією душею готовий був іти за тим покликом, але стримувався, бо «тяжкий неповторний час і боліємо ми, як і ви, за долю нашого народу, непідготовленого до великих подій...»

 Треба було готувати свій народ до великих подій - і він це сповняв щоденно в полум’ї Першої світової війни. І коли на берегах холодної Неви, в самому серці російського самодержавства, солдати-українці Волинського полку піднесли синьо-жовтий стяг, Симон Петлюра взявся будити рідний народ, який уже пройшов через горнило випробувань воєнного лихоліття. Намагався не приспішувати події, але пішов шляхом реального творення українського війська, бо тільки власна збройна сила давала вигляди на майбутнє.

 Як генеральний секретар з військових справ Української Народної Республіки, Симон Петлюра об’єднав навколо себе в 1917 році всіх найвідданіших синів нашого народу, які довірили йому очолювати Український Генеральний військовий комітет у ті важкі часи, коли треба було остаточно усвідомити, що російська демократія закінчується там, де починається українське питання. І коли йому деякі гарячі голови з числа самостійників закидали, немов би то він нічого не зробив на цій посаді, Петлюра відповів делегатам ІІІ Всеукраїнського військового з’їзду в жовтні 1917 року: «Генеральний Військовий Комітет є плоть од плоти і кість од кости Вашої. Він має стільки сили, скільки у Вас єсть. І зробив стільки, скільки у Вас було організованости. Але яка б не була робота Комітету, він чує тепер твердий грунт під ногами... я скажу, що тільки ми самі спасемо наш рідний край. І зробимо це тоді, як українські частини будуть мати у себе порядок. До того порядку і до праці кличу Вас». (Народна воля (Київ). - 1917. - 22 жовтня).

Він мав моральне право так говорити, бо знав солдатські настрої, постійно спілкуючись з вояками й переконуючись, що вони швидко прозрівають політично. Так, вернувся з двох військових українських фронтових з’їздів, що відбулися в Бердичеві й Мінську, Петлюра заявив, «що українські народні маси виставляють багато більші і ширші національні домагання, ніж наші політичні провідники».

Українські солдати, робив свій висновок Генеральний секретар з військових справ, змінилися дуже за кілька місяців революції. Між ними дуже зміцнилося «почуття організації і єдности і збільшилась свідомість в національних та політичних справах. Організації українських вояків на фронті стали міцніші, а також вимоги і тон організованих вояків підвищились значно. Українські вояки вірять твердо, що їх справедливі домагання мусять бути справджені, що нема вже повороту з дороги до їх мети - Вільної України» (Народна воля (Київ). - 1917. - 14 жовтня).

Петлюра радів від того, що свідомість нашого вояцтва потужно зросла, це давало йому віру, що воно розумною і організованою роботою дасть рідній землі повну волю, якої не відбере ніякий ворог. Однак його плани розбудови збройних сил України не вдалося втілити в життя.

 Відставлений соціалістами Центральної ради з поста першого військового міністра УНР, Петлюра не покинув бойових позицій у боротьбі за утвердження української державності, а взявся за організацію Гайдамацького коша Слобідської України. Практично саме цей підрозділ спільно зі створеним Всеволодом Петрівим Кінним полком імені Костя Гордієнка та Студентським куренем відіграв найважливішу роль в обороні Києва в січні 1918. І саме Петлюра повернувся до Києва на чолі українського війська через місяць.

 Від української справи Петлюра не самоусувається й тоді, коли відмовився співпрацювати в подальшому з урядами відновленої УНР і Павла Скоропадського. Зокрема, наочним прикладом цього є піклування його як голови земських організацій України про впорядкування могили Тараса Шевченка в Каневі. Це саме його підпис стоїть першим у зверненні членів губернської народної управи до всього українства із закликом допомогти пожертвами для цієї мети. Це він протестує проти каральних акцій німецьких окупаційних підрозділів до посла Німеччини в Україні Мумма. Відтак слава українського воєначальника поступово піднімала його до висоти національного провідника. Тому саме на його ім’я розраховують восени 1918 року члени Українського Національного Союзу, коли постає питання про повстання проти гетьмана Павла Скоропадського.

Випущений з тюрми, Симон Петлюра в ранзі Головного Отамана приймає під свою команду збройні сили УНР і веде їх у бій за відновлення справді самостійної Української держави. Це йому як сину і слузі свого народу належать передані 18 грудня 1918 року з Козятина слова: «Столиця Української Республіки після боїв взята респуб(публіканською) армією. Респуб. армія очистила від от прислужників гетьмана та його наймитів майже всю Україну, спираючись на волю народу. Правительство Респ(убліки). приступає до організації власти і всього краю, а також для переведення в життя великих соціяльних і політичних реформ в інтересах трудового люду. Війська Укр. Респ. билися з ворогами своїми і умирали не для того, щоби допустить панування. Для того, щоб завести твердий демократичний лад і порядок» (Життя Поділля (Кам’янець).- 1918.- 25 грудня).

 Це він з того ж Козятина, де залізничники подарували йому білого коня для переможного в’їзду до Києва на чолі республіканських військ, звернеться до рідного народу із закликом, у якому висловить сподівання, що «нарешті настав час, коли всі роз’єднані сили Української землі радісно обіймуться і, об’єднані в одне національне тіло і душу, скажуть: «ВІД КУБАНІ ПО СЯН - ЛИШ ОДИН БУДЕ ЛАН; А ВЛАСНИКОМ ЙОГО ЦІЛИЙ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД» ( Дністер (Могилів-Подільський).- 1918.- 21 грудня).

 Цей клич стане для всіх свідомих українців святою заповіддю в боротьбі «за змучений і облитий кровью народ». З цим гаслом буде жити й сам Петлюра аж до останньої хвилини свого життя.

 Невідомі досі для широкого загалу документи однозначно засвідчують: Симон Петлюра завжди клопотався про насущні потреби кожного вояка, кожного службовця, зрештою, кожного громадянина УНР, до якої національності той не належав би.

Основний висновок, що випливає при вивченні цих документів, - це їх творчий аспект в розмаїтті настанов щодо державного будівництва, утвердження його демократичної спрямованості. Ще одна важлива закономірність документів – їх багатогалузева охоплюваність, що однозначно засвідчує: Симон Петлюра не залишав поза увагою бодай незначних, на перший погляд, аспектів державотворення, чим збагачував законодавчі напрацювання й сам утверджувався як провідник нації.І в цьому – чи не головне історико-пізнавальне значення змісту поданих тут публікацій, які повною мірою можуть прислужитися дослідникам тієї складної епохи в минулому України.

... У лютому 1919 року, коли всі нестійкі в справі доконечної боротьби за незалежність України виїхали за кордон, Симону Петлюрі довелося взяти на себе відповідальність за долю нашого народу, за його майбутнє, очоливши Директорію УНР. І він залишався зі своїм військом, із своїм народом на рідній землі до останньої можливості, щодня й щохвилини працюючи для утвердження української державності, про що засвідчує кожен його наказ, кожен лист, кожен закон держави, підписаний його рукою.

 Коли ж долею судилося йому покинути рідний край, не зрадив високому чину українського державництва до останього подиху – еміграційне листування, яке нині вводиться до наукового обігу, документи державного характеру - яскраве цьому підтвердження.

 Зокрема, саме Симону Петлюрі маємо завдячувати тим, що він не дав розбрестися на манівці нашій політичній еміграції, не допустив до розпорошення, а зумів своїм жертовним чином сконсолідувати її, змусив учорашніх вояків вчитися в університетах. І в умовах чужини Симон Петлюра робив усе для творення власної еліти рідного народу, бо знав, що без неї українська нація не має майбутнього. Як і без власного війська як гаранта цього ж майбутнього.

Високий чин українського державництва Симона Петлюри усвідомлювали не всі за його життя, що стало трагедією не тільки для нього самого, але й обернулося загальноукраїнськими втратами. Не всі розуміють Петлюру і сьогодні. Ось чому, аналізуючи діяльність цього видатного сина нашого народу, яка все яскравіше постає перед нами з його нововідкритих праць, важливо усвідомити всім нам: без цього високого чину українського державництва, якщо він не стане за приклад для нинішніх провідників нашого народу, справді незалежної України ми не побудуємо.

 Володимир СЕРГІЙЧУК,

 директор Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, доктор історичних наук.