ЩЕ ОДИН ПАМ’ЯТНИК КОБЗАРЕВІ НА ПОЛІССІ

Знаменна подія зібрала 22 травня в центрі поліського містечка Володимирець його мешканців, керівників району та гостей з обласного центру. Цієї погожої травневої днини тут відбулося урочисте відкриття пам’ятника Тарасові Шевченку.

Саме 22 травня 145 років тому український народ повернув собі свого пророка. Великий Кобзар навіки оселився на рідній українській землі...

Перед учасниками заходу свої слова шани великому Пророку проказали голова Володимирецької районної державної адміністрації Олександр Бобрик, голова Володимирецької районної ради Петро Мартинюк, заступник голови районного об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т.Шевенка Любов Ляшик та заслужений учитель України Оксана Городна. Для освячення пам’ятника був запрошений благочинний Української Православної Церкви отець Віталій.

З нагоди відкриття пам’ятника до Володимирця завітав також народний депутат України, голова Рівненської міської організації Української Народної Партії Юрій Ширко. – Кожне місто має свої пам’ятники, – сказав пан Ширко, – і тільки по тих пам’ятниках можна вивчати, якою є наша держава. Віднині на Україні на один пам’ятник Шевченку більше. Один з ворогів українства сказав такі слова: «Допоки у світі існує хоча б один Кобзар – українців не вдасться знищити, не вдасться зламати їх волелюбний дух...».

Незвичайним було життя Тараса Шевченка, незвичайним стали і його посмертна доля і слава. З усіх кінців України рік за роком їдуть сотні й тисячі людей до великої могили, несучи любов, вдячність та відданість. У різних куточках України не в’януть квіти біля пам’ятників Великому Кобзареві. А відтепер монумент великому Пророку прикрашає поліське містечко, де володимирчани складатимуть данину шани і поваги поетові.

Бронза та граніт, квіти та слова подяки – через ці атрибути ми віддаємо шану видатним особистостям. Проте, головний наш обов’язок перед ними – жити за їх заповітами та нести крізь віки їхню спадщину.

... та не однаково мені,

Як Україну злії люди

Присплять, лукаві, і в огні

Її окраденую, збудять...

Ох, не однаково мені...

P.S. Автор бронзового погруддя монумента - Михайло Фарина, автор постаменту – Ольга Дашивська.

 Олександр ДЖИГИРЕЙ

 Всеукраїнське свято районного масштабу

22 травня 2006 року виповнилося 445 років Пересопницькому Євангелію – найважливішій для України пам’ятці, від якої веде відлік українська писемність, святині, на якій президенти клянуться на вірність українському народу...

Рівненське обласне відділення ВУТ «Просвіта» ім.Т.Шевченка сімнадцятий рік поспіль організує урочистості в літописній Пересопниці, закликаючи відродити колишню її велич. Ось і цього року біля пам’ятника Пересопницькому Євангелію українські патріоти, серед яких були Митрополит Рівненський та Острозький Євсевій, голова Рівненської обласної організації Української Народної Партії Сергій Олексіюк, голова Рівненської районної державної адміністрації Петро Поліщук, голова Рівненської «Просвіти» Микола Федоришин, письменник Євген Шморгун, вшанували одну з найбільших українських святинь.

Але цьогорічні урочистості мали гіркий присмак. У всіх промовах відчувалося розчарування від того, що діється в країні, у владних структурах, починаючи від Верховної Ради. Національна ідея, що привела до утворення незалежної України, яка вивела народ на Майдан з вимогою припинити нищівне грабування країни, не змогла перемогти підступу новітніх скоробагатьків, яким байдуже, що лишиться на місці пограбованої ними держави, і які ніяк не можуть поділити владні портфелі. А те, на чому має будуватися міцна держава, - рідна мова, Церква, культура – знову, не встигнувши зміцніти, опиняється під загрозою занепаду. Невже досі незрозуміло, що всі розвинуті європейські країни, до яких ми прагнемо долучитися, відбулися перш за все як національні держави? Які ж потрібні ще аргументи, щоб довести, що без поваги і любові до свого і чуже на користь не піде? І така неувага і неповага до національних святинь, до людей, на чиїх плечах сьогоднішні зрадники національних інтересів дошкреблися до влади, об’єктивно викликає обурення за зневажену й скривджену національну гідність.

...А в цей час нашвидкуруч призначений новий губернатор Рівненщини визначався з пріоритетами: у неділю, коли Рівненський обласний краєзнавчий музей на традиційних Музейних гостинах відзначав своє 100-річчя, В.Матчук попивав пиво в парку. І до Пересопниці йому було байдуже.

З такими тенденціями День Незалежності, певно, буде відзначено стриптизом у «Магнаті»...

 Олександр КАЗИМИРСЬКИЙ

У житті багаторічного політв’язня з’явилося світло

Трагізм історії незалежної України значною мірою полягає в тому, що справжні борці за незалежність України, які вистраждали цю ідею у криївках та сталінських таборах смерті, і до сьогодні залишаються обділеними увагою держави, за яку боролися. Ці старі, уже немічні люди сьогодні живуть в убогості на мізерні пенсії, у їхніх оселях часто-густо немає світла та газу.

Одним з таких незаслужено забутих героїв упродовж довгих років був Микола Курчик, житель хутора Харалуг, що на Кореччині. 13 травня він відсвяткував свій 82 день народження. Його доля може послугувати наочним прикладом життя справжнього патріота, оскільки за свою палку любов до України пан Микола свого часу поплатився довгими роками поневірянь по таборах та образливим тавром зрадника Вітчизни.

Про свою долю він може розповідати годинами. Згадує, як під час окупації Берліна він з кількома товаришами, з якими пліч-о-пліч воював у рядах Української Повстанчої Армії, почав просити політичного притулку в американців. Про це стало відомо радянському командуванню, яке схопило їх та, інкримінувавши державну зраду і шпигунство, закинуло до страшної підземної тюрми Зюгсенгаузен. Повітря туди передавали за допомогою спеціальних вентиляторів, дихати було надзвичайно важко. Пан Микола згадує, що після виходу з неї його обличчя вкрилося страшними рубцями.

Це лише один із моторошних епізодів мученицького життя Миколи Курчика. А їх за тривалий період з 1948 по 1979 рік було таки чимало. Були й приємні моменти: за мурами Мордовських таборів він познайомився з майбутніми рушіями національного відродження В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Степаном Хмарою, братами Горинями…

З 1979 року пан Микола проживає у батьківській хаті на хуторі Харалуг. Цікаво, що купчі грамоти на цей маєток родина Курчиків отримала ще у далекому 1869 році. Дідівська земля додає наснаги в житті: пенсіонер виглядає набагато молодшим від своїх літ, на обличчі все ще грає молодеча бадьорість. Щоправда, проживати ще донедавна доводилося в умовах, далеких від цивілізації. До одинокої хатини пана Курчика не було підведено світла, незважаючи на те, що в переважної більшості мешканців Харалуга воно було.

Чи варто казати, що за часів губернаторства Сороки нікому до цього діла не було? Але після призначення керівником області Василя Червонія справи пішли краще. На початку весни до оселі політв’язня почали прокладати нову електролінію. Коли робота вже велася, Василь Червоній, разом зі старим побратимом Миколи Курчика Левком Лук’яненком особисто завітали до нього на гостину і привезли в подарунок новенький телевізор та мобільний телефон. А 22 травня в оселі політв’язня нарешті загорілася електролампочка, і тепер він зможе використовувати подарунок за призначенням.

 Максим КОЛОМИС

ВОЛОДИМИРЕЦЬ-ГОЛЛАНДІЯ-ВОЛОДИМИРЕЦЬ

Відстань від Володимирця до Голландії становить 1800 кілометрів. Проте цей шлях голова Володимирецької районної адміністрації Олександр Бобрик здолав заради безцінного досвіду роботи, яка для нього – сенс життя.

До складу делегації з України увійшли також голова Зарічненської райдержадміністрації та ряд підприємців. Метою поїздки було перейняти досвід закордонних колег у сфері аграрного сектора, меліорації сільськогосподарських угідь та деревообробного виробництва.

Голова Володимирецької районної адміністрації Олександр Бобрик (керівник делегації) розповідає, що в поїздку до міста Хілард (провінція Фризландія, Голландія) українці вирушили за сприяння Пітера Талсми – людини, наближеної до урядових кіл Голландії, а також тісно пов’язаної родинними колами з Володимиреччиною.

Приємно й те, що знаючи гостинність українців, зі свого боку пан Пітер подбав про нічліг, харчування, екскурсії та ділові зустрічі української делегації. Багато речей за кордоном здавалися, водночас, простими та геніальними. – Якось під час морської прогулянки на палубі мені враз запахло чимось схожим на смажену картоплю, – каже пан Бобрик. – Як виявилася, корабельні двигуни працюють на ріпаковому пальному – і вихлопи мають такий «картопляний» запах. От і виходить, що в той час, як цивілізований світ шукає й активно використовує альтернативні види пального, ми зациклюємось на бензині. Хоча в багатьох районах Радивилівщини, Кореччини та Здолбунівщини ще в минулому році активно почали вирощувати ріпак для таких потреб.

Виявилося, що Голландія – це країна не лише каналів і дамб, а й вітряків. На кожних 3-4 будинки – вітряк, який їх освітлює (до речі, без звичного для нас плетива електроліній) Отже, програма енергозбереження в них давно успішно працює.

У провінції Фризландія, де відбувалися основні робочі зустрічі, переважає сільське господарство. Наприклад, на молочній фермі сім’ї Хейч з міста Спанума півтори сотні корів обслуговуються лише двома працівниками. Ними ж утримується сто гектарів землі, а про вила та дійницю в цьому господарстві просто забули. Там працює «доярка-робот» – це особливий станок, куди заходить тварина і впродовж необхідного часу для доїння ласує смачною поживою. Коли ж корівка віддала молоко автомату, її позбавляють їжі, після чого одна «ряба» слухняно звільняє місце іншій. Так обслуговується все стадо, а комп’ютер повністю контролює цей процес. А уявіть собі, як одна людина самотужки доглядає чотири тисячі свиней?..

Незабутнє враження справило й перебування на деревообробному підприємстві «Altіs» у місті В’юверт. Там замкнений виробничий цикл. Середній заробіток – півтори тисячі євро. Робочий тиждень становить 37 годин (з 9.00 до 16.00). Відходи від виробництва спалюються і дають тепло. Усюди сумлінність, порядок, охайність...

Жінки в цій країні можуть не працювати взагалі, діти – об’єкт всезагальної турботи, інваліди та сироти мають надійну державну опору. Вражає чисельність культурно-дозвіллєвих закладів. Дивно, але голландці не тягнуться до розкоші, а просто живуть забезпеченим життям. Скажімо, пересічна сім’я може мати кілька автомобілів: для роботи та відпочинку, однак шикарні трапляються рідко. Особливо виразно тут відчувається різниця між удаваними та справжніми цінностями.

Після подорожі стало зрозуміло, що в Україні роботи – непочатий край. Треба тільки, щоб інтереси держави збігалися з інтересами людей і щоб підтримувався розумний баланс між особистими потребами та громадянськими обов’язками.

 Олександр ДЖИГИРЕЙ

НЕ ПРОЇДЕШ, НЕ ПРОЙДЕШ…

Актуальною залишається в Рівному проблема транспортного розвантаження. Особливо стосується це центральної вулиці обласного центру – Соборної. Напевне, кожен з наших читачів - хто мешкає в обласному центрі і кому протягом останніх років довелося тут побувати, звернув увагу на довжелезні черги автомобілів біля світлофорів, безладно і будь-де припарковані легковики тощо. Пояснюється все дуже просто: порівняно з вісімдесятими роками, що характеризуються як період буцімто розквіту Рівного, кількість автоодиниць, які обліковуються в обласному центрі, зросла в 10 разів. Реконструкції ж проїжджої частини з метою її розширення жодного разу не проводили.

Нині 80 тисячам облікованих у Рівному авто затісно на його вулицях. Мінусів у цій ситуації вистачає: зростає аварійність, кількість порушень Правил дорожнього руху, водії паркують автомобілі де завгодно (у районі центрального продовольчого ринку, наприклад, їх ставлять навіть на тротуарах), неможливо організувати нормальні зупинки для громадського транспорту. Приклад останнього – зупинка на Театральній площі, де водії маршрутних таксі проводять висадку-посадку пасажирів у два ряди.

За звичкою міська влада нарікає на ДАІ. Мовляв, автоінспекція погано працює. І при цьому зовсім не враховує, що у її працівників чинним законодавством у буквальному розумінні цього слова зв’язані руки. Адже максимальний штраф за неправильне паркування розміром у вісім гривень може налякати хіба що пенсіонера, тоді як за кордоном водію-порушнику, що припаркувався в недозволеному місці, одразу виписують штраф розміром не в один десяток євро чи доларів, чи то й взагалі забирають евакуатором автомобіль на спеціальний штрафний майданчик. Якби наша автоінспекція мала аналогічні повноваження, порядку на вулицях, безсумнівно, було б більше.

Власне, закиди міської влади на адресу ДАІ відверто безпідставні. Пригадується, як міський голова Віктор Чайка та його заступник з будівництва, головний архітектор Рівного Микола Пасічник обіцяли під час будівництва розхваленого на всі заставки підземного торговельного комплексу здійснити реконструкцію цієї частини Соборної. Стане вона, обіцяли керівні особи Рівного, зручною і для водіїв, і для пішоходів. Уже й комплекс нібито відкрили (і зразу ж закрили – добудовувати), а ситуація тільки погіршилася. Пішохідний тротуар від будинку, де розміщено пасаж, і аж до вулиці Базарної лишився таким, як і був. Ним і без того було не вельми зручно пересуватись, а нині, коли прохід від театру до центрального ринку закритий на реконструкцію – й поготів.

Отож, команда Віктора Чайки залишилася вірною своїй практиці – наобіцяти багато і не зробити нічого. Утім, дивуватися не доводиться. Біда тільки, що від бездіяльності міського керівництва страждають мешканці обласного центру.

Олег ТУМАНОВСЬКИЙ