Антон БУТЕЙКО: В УКРАЇНСЬКОМУ МЗС СХИЛЬНОСТЕЙ ОБЛИЗУВАТИ ГОСТЕЙ, ЯКІ ПЛЮЮТЬ НА СТІЛ, НЕМАЄ

Перший заступник керівника МЗС, голова міжвідомчої комісії зі вступу України в НАТО, член Української Народної Партії розповідає про справжні причини кримської істерії та несприйняття частиною співвітчизників НАТО, а також про те, чому нам краще рухатися в НАТО, а не в ЄЕП

- Пане Бутейко, якщо дозволите, розпочнемо з теми оголошення Володимира Жириновського персоною нон-грата в Україні. Саме ви стали ініціатором цього процесу. Ваші російські колеги вважають схожі дії недружніми кроками. Як вам така реакція?

- Якщо можна називати недружніми кроками з боку України її реакцію з метою захистити свою гідність, то це є некоректною постановкою питання. Україна вчиняє так, як цього вимагає сучасне право, правила етики, моралі. Демократичні держави із сучасною політичною правовою культурою вчиняють саме так.

- Чи можна таким чином тоді очікувати нової хвилі оголошення небажаних осіб? Якщо далі звучатимуть з боку російських політиків образи в бік України або ж вони братимуть участь у кримських акціях...

- Оголошення небажаних осіб не є метою МЗС, і рішення з цих питань приймає не МЗС. МЗС за своєю природою працює на розвиток і забезпечення дружніх відносин з іншими державами, які максимально відповідають інтересам нашого народу й держави. А якщо трапляються особи, які не хочуть поважати честь Української держави, то абсолютно логічно, що з ними мають чинити так, як чинять з тими, хто приходить до вас в дім і плює вам на стіл. Бо якщо в людини є гідність, то вона такого гостя візьме й виштовхає з хати, а якщо гідності немає, то оближе стіл і гостя. В українському МЗС таких схильностей не існує.

- Чому, на вашу думку, саме зараз так активізувалася протидія проросійських сил щодо зовнішньополітичного курсу України?

- На моє переконання, зараз відбувається сутичка двох ліній розвитку Української держави. Одна лінія - рух в демократичному напрямі, інша - бажання повернути Україну в юрський період політичного тоталітаризму. І вододілом при цьому є питання якраз про курс на набуття Україною членства в ЄС і НАТО. Треба розуміти, що в Україні до цього часу перебуває значний сектор тіньової економіки. І за цим стоять конкретні групи людей, які отримують надприбутки і які мають можливість контролювати значну частину інформаційного простору, ресурсів і використовувати їх для антинатовської і антиєесівської агітації. Навіщо це їм? Бо якщо йти в НАТО і ЄС, то треба демократизувати нашу державу, ввести іншу судову систему, яка дійсно буде незалежною, боротися по-справжньому проти корупції, робити економіку прозорою, а це для них означає втрату надприбутків, які вони відправляють в офшори. От у чому лежить основа всієї цієї протидії. Ці вчорашні сили не хочуть нового, вони знаходять зовнішніх патронів, які із своїх, звичайно, міркувань підтримують усі ці речі. Зараз це все так активізувалося, бо ця внутрішня трансформація в напрямі стандартів, які нам дозволять вступити в НАТО, є серйозною, і противники такого курсу це відчули. І тому піднімають ці політичні акції, ангажують політичних маргіналів, і зовнішні сили це також роблять і, відповідно, не хочуть допустити руху України в демократичному напрямі.

- Чи мають рацію ті українці, які вважають, що нам потрібне членство в НАТО та ЄС, аби захиститися від Росії?

- Я хочу сказати, що переваги руху України до НАТО і ЄС полягають у тому, що держава і суспільство орієнтуються на високі стандарти демократії, захисту прав людини, верховенства права і свободи ЗМІ. Цих цілей і цінностей не існує в документах, які творилися в рамках СНД, ЄврАЗЕС чи ЄЕП. Якщо ми йдемо до ЄС і НАТО, то ми ставимо перед собою ціль - досягти олімпійських рівнів, якщо порівнювати зі спортом, а не бути на рівні сільських команд. Коли ми будемо йти, маючи такі цілі, то зможемо їх досягти, але досягти через тривалий і тривалий час. Якщо ми забезпечуватимемо цю ходу за допомогою тренерів, якими можуть бути механізми НАТО і ЄС, їхні ресурси, то досягти олімпійського рівня Україна зможе набагато швидше. Тому ці гасла – «Збудуємо Європу в Україні» - в принципі правильні. Але питання полягає в тому, як будувати цю Європу - самостійно чи з допомогою. Я вважаю, що з допомогою, бо така допомога надається на засадах рівноправності. Рішення в НАТО приймаються консенсусом. А рішення у структурах тамтих, у тому числі ЄЕП, приймаються так, що одна країна має 80 % голосів, а решта - 20 %. От і все. Ви хочете такої структури, щоб вам диктували? А в НАТО голос України буде враховуватись, він може бути вирішальним, і таким чином Україна буде впливати на дії найпотужніших сьогодні на земній кулі структур, якими є НАТО і ЄС. Ми ж не хочемо бути на задвірках? Розуміння, що дає НАТО і ЄС, може бути кращим, коли подивитися на те, чого досягли пострадянські прибалтійські республіки і чого досягли ми. Хоча всі починали з того ж. Наприклад, у нас пенсія 376 гривень, у т. ч. лікаря, а там мінімальна пенсія - кількасот євро.

 - На вашу думку, на даний момент непідтримка більшістю українців ідеї вступу в НАТО якось може вплинути на гальмування процесу набуття Україною членства в Альянсі? І чи є реальним таки проведення референдуму з цього приводу, підписи для якого так активно збирали «есдеки»?

- Через це, що були порушення при зборі їхніх підписів, до цього всього залучені правоохоронні органи. Тому це все має йти в рамках вимог закону. А саме проведення референдуму, як відомо, не вимагається нашою Конституцією, і правила НАТО теж цього не вимагають. Тому було всього лише три референдуми у більш ніж двох десятках країн-членів НАТО. Питання формалізації приєднання України до НАТО може бути здійснене шляхом ратифікації протоколу з приєднання України до Вашингтонського договору, як це робилося з іншими країнами. Але, як відомо, Президент України говорив про те, що воля народу має бути врахована належним чином. Можу сказати, що вона може бути врахована безпосередньо й опосередковано, зокрема, в останньому випадку - через народних обранців.

- І заключне питання, знову ж таки торкаючись теми українсько-російських стосунків. Деякі експерти та політики вбачають одну з причин того, що наші стосунки погіршилися, в керівництві МЗС, представники якого, можливо, не так дипломатично, як би хотілося, чинять, оскільки належать до націонал-патріотичних партій - УНП, НРУ...

- Твердження про те, що стосунки погіршилися через те, що немає належного діалогу, розповсюджують ті, хто не хотів би мати добрих стосунків між Україною та Росією. У цьому зв’язку я можу сказати, що м’яч не на українському полі. Бо із самого початку Президент здійснив перший візит до Москви, не бракувало ініціатив і контактів з українського боку щодо двосторонніх переговорів з різних питань. Байки про те, що погіршилися стосунки через українську сторону, є лише байками. У минулому році товарообіг між нашими країнами збільшився до понад 23 мільярдів доларів США. Подальші кроки, які були в економічних справах, не залежали у вирішальній мірі від України. А коли ви говорите про керівництво МЗС, що воно належить до НРУ і УНП, то я можу пояснити, чому люди, які мають найвищу кваліфікацію в галузі знань міжнародного права і міжнародних відносин, належать саме до цих партій. Ці люди, побачивши світ, знаючи, як він розвивається, які є стандарти, ідуть в лави тієї політичної сили, яка має ідеологію, у якій відображається все найкраще, що розвинув світ. Переважна більшість людей, які тут працюють, це патріоти, професіонали, які зуміли з початку незалежності України тримати марку національних інтересів України на належному рівні. Вони відстоювали ті інтереси і в 90 роки, борючись проти негативного впливу зі всіх головних центрів, які є: і вашингтонського, і брюссельського, і московського. Я вважаю, що вони зуміли ці інтереси пронести належним чином. Вони розуміли свої можливості, завжди прагматично оцінювали реальні роль і місце України і могли знаходити оптимальний варіант для захисту своїх інтересів. На жаль, я не можу сказати, що те саме демонстрували інші міністерства й відомства. У нас у міністерстві навіть у радянські часи було кілька десятків професіоналів, які знали, як здійснювати зовнішню політику незалежної держави. Тому коли мені хтось розповідає, як міністр Тарасюк, Бутейко чи Огризко (ще один перший заступник Тарасюка. - Авт.) ведуть себе не так, то мені смішно слухати такі зауваження, бо це зауваження, як правило, дилетантів.

Мар’яна П’ЄЦУХ, «УМ».

ШАНУЄМО НАЦІОНАЛЬНИХ ГЕРОЇВ – ДУМАЄМО ПРО МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ

Минає вже 15 років з дня проголошення незалежності України, а українці так і не дочекалися відновлення історичної справедливості щодо національних героїв. Навпаки, Україна, мабуть, єдина держава у світі, де справжні герої, поборники свободи нації, перебувають у забутті, а їхні кати-енкаведисти-кагебісти, колишні секретарі обкомів та райкомів у пошані, користуються державними пільгами, отримують колосальні пенсії.

Таку жахливу ситуацію намагалися не раз виправити представники фракції УНП у Верховній Раді, пропонуючи визнати вояків УПА учасниками національно-визвольних змагань. Але олігархи, проросійськи налаштовані депутати з інших фракцій (комуністи, соціалісти, регіонали, литвинівці, есдешники, велика частина БЮТівців і навіть нашоукраїнців) надовго заблокували це вкрай важливе питання.

Розуміючи, що далі так тривати не може, що треба поспішати, бо вже вмирають ті, кому в 1943 році було лише 15, народний депутат України чотирьох скликань, голова Рівненської організації УНП Василь Червоній запропонував Верховній Раді законопроект «Про статус учасників національно-визвольного руху». Прийняття цього документа не лише вшанує тих, хто віддав життя за визволення України від окупантів, а й дасть можливість їх онукам та правнукам гордитися подвигами своїх дідів і прадідів. До вашої уваги пояснююча записка до проекту закону та закон «ПРО СТАТУС УЧАСНИКІВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ».

На його думку, саме з прийняття цього закону, а не з розподілу комітетів, «кабінетів», повинна розпочати свою роботу новоскликана Верховна Рада України і віддати шану тим, завдяки кому ця Україна проголошена.

 Пояснююча записка до проекту Закону України

«ПРО СТАТУС УЧАСНИКІВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОГО РУХУ»

 Національно-визвольний рух народів за своє національне, соціальне і політичне визволення розпочався в Європі в епоху розпаду феодалізму, коли на зміну мозаїчним феодальним володінням європейських монархів прийшли національні держави. Український народ уже в середині XVІІ ст. виступив проти іноземного гноблення під проводом гетьмана Б.Хмельницького, що дало підставу пізнішим дослідникам української історії, зокрема французькому письменнику Просперу Меріме, стверджувати, що «Хмельницький, здається, уперше винайшов боротьбу націй». Ця боротьба навіть у межах тодішнього права була правною, адже природне право визнає право народу на повстання проти гноблення та узурпації влади чужинцями.

Національно-визвольний рух є відповіддю на відмову народу у здійсненні права на самовизначення, права, яке з другої половини XІX ст. лягло в основу одного з основоположних принципів міжнародного права - принципу самовизначення народів.

Закріплення цього принципу в Статуті ООН як загальновизнаного принципу уus соgens стало міжнародно-правовою забороною колоніалізму і будь-якого пригноблення народів. Така заборона була підтверджена наступними актами ООН.

В Україні період колоніального панування охоплює повністю вісімнадцяте і дев’ятнадцяте століття і значну частину двадцятого. Тому боротьба українців за свободу і національну незалежність була тривалою і набувала різних форм: від культурно-просвітницької роботи в межах чужих державних утворень до збройної боротьби у формі повстань і партизанської боротьби.

Вибір мирного або немирного шляху розвитку національно-визвольної боротьби залежить не лише від гнобленого народу. Народи - за мирний шлях розвитку, оскільки це дає кращі перспективи для розвитку економіки, підняття духовного та життєвого рівня людей. Народи застосовують силу, збройну боротьбу проти своїх гнобителів у відповідь на насильство, коли мирні засоби вичерпані.

Така збройна боротьба є глибоко народною і не має нічого спільного із змовництвом, путчизмом і тероризмом. Вона має характер збройних повстань і партизанської боротьби.

Своєрідні способи ведення національно-визвольних війн значною мірою пояснюються нерівними умовами, у яких пригноблені народи звичайно починають опір підготовленому та озброєному супротивнику. Партизанська війна є видом народної війни, має справедливий характер. Питання партизанської війни були врегульовані в Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 років, які визнали партизанів законними комбатантами. Воюючі залишаються під охороною і дією начал міжнародного права, що фактично давало можливість розглядати як правомірну партизанську війну на окупованій ворогом території.

Партизани повинні були задовольняти наступні умови:

1. Мати на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих;

2. Мати визначений і явно видимий здалека знак розрізнення;

3. Відкрито носити зброю;

4. Дотримуватися у своїх діях законів і звичаїв війни.

УПА, що діяла з 1941 року на Волині, повністю відповідає усім 4 умовам.

Для визнання населення «в якості воюючого» ІV Гаазька конвенція вимагала від осіб, які входять до складу партизанських загонів, виконання, принаймні, двох останніх умов, оскільки характер партизанських дій вимагає прихованості й маскування. Невиконання перших двох вимог не позбавляє партизанського руху його законного характеру, а самих партизанів - визнаного конвенціями

міжнародно-правового статусу.

На партизанів повністю поширюються положення Женевських конвенцій 1949 року про поводження з військовополоненими, а також хворими і пораненими. Резолюції 25 сесії Генеральної Асамблеї ООН постійно закликали поширювати, зокрема, режим військового полону на партизанів в умовах національно-визвольної війни, тим більше, що національно-визвольна війна є міжнародним збройним конфліктом.

Збройним шляхом завоювали у 20 роках XX ст. політичну незалежність такі в минулому напівколоніальні країни, як Афганістан, Туреччина та Іран. Збройні форми національно-визвольного руху домінували в перше післявоєнне десятиліття (1945-1955 рр.). Із зброєю в руках завоювали або відстоювали свободу народи Китаю, Кореї, В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі, Індонезії, Малайї, Філіппін, Марокко, Тунісу та ряду інших країн.

Тільки деякі країни, як Індія, Бірма, Цейлон, досягли політичної незалежності відносно мирним шляхом. Радянський Союз, а також УРСР, як співзасновники ООН, активно підтримували національно-визвольний рух народів Азії та Африки.

Оскільки європейські та американські революції опиралися на збройну боротьбу для досягнення самовизначення ще приблизно за 200 років до того, як принцип самовизначення був використаний для мирного врегулювання після Першої світової війни, Генеральна Асамблея ООН визначає її в наш час як допустимий метод. Її допустимість є важливою з юридичної точки зору, оскільки Генеральна Асамблея авторитетно проголошує, що збройна боротьба за самовизначення відповідає цілям і принципам Статуту Організації Об’єднаних Націй, зокрема статті 51 Статуту, яка стосується самооборони. Беручи до уваги, що право української нації на самовизначення є передумовою для користування всіма основними правами людини; що Україна згідно зі статтями 1 і 55 Статуту ООН повинна працювати в інтересах всезагального миру, дружніх відносин між націями на основі дотримання принципів рівноправності і самовизначення народів, Верховна Рада України повинна перейти від декларування свого визнання принципу самовизначення народів взагалі до його конкретного юридичного закріплення у Законі України «Про статус учасників національно-визвольного руху».

 Василь ЧЕРВОНІЙ.  

На захист рідної мови

З ініціативи фракції Української Народної Партії депутати Кузнецовської міської ради прийняли звернення до Президента України щодо захисту української мови.

У зверненні, зокрема, сказано: «Надання невмотивованих пріоритетів мові однієї з національних меншин дестабілізує суспільно-політичну ситуацію в Україні».