Козацькі могили - місце прощ і осередок національного духу

 Упродовж віків Козацькі могили під Берестечком залишаються місцем національних прощ: одиноких, гуртових, масових. І хоч на історичній Волині є багато місць козацьких поховань періоду національно-визвольної війни українського народу 1648-1654 рр., як-от П’ятницький цвинтар у Крем’янці, Чернихівський у Збаражі, в с.Плоске на Дубенщині та інші, проте за святістю місця і кількістю прочан жодне з них не може рівнятися по кількості прощ і прочан з могилами українського козацького лицарства під Берестечком.

 Саме святість місця й обумовлює масовість прощ свідомого українства впродовж століть до Козацьких могил. Що ж таке святість місця?

 Теологічній науці відомо, що в біблійних часах було вже чітке окреслення цього визначення.

 Вищенаведені слова Господні, з якими Він звернувсь до Мойсея з тернового куща, який горів і не згоряв, відомого ще як Неопалима купина, наказував йому зняти взуття з ніг, бо земля, на якій стояв Господь, є свята, свята навіки, і людина ходити по ній може лише чистими ногами, тобто чистою тілом і душею. Отож, святість кожного місця на землі визначена самим Творцем, пов’язана з Його ім’ям, богоугодними справами, походить від Бога.

 І в Біблії зазначено подвійну святість: зовнішню - це головне виконання приписів Закону, чи П’ятикнижжя; внутрішня - святість наших думок, нашого серця.

 - Розуміння зовнішньої святості конче тягне за собою і розуміння святості внутрішньої, - писав митрополит Іларіон, - і навпаки, цебто вони повинні обов’язково бути поєднані.

 Чим же обумовлена святість місця, а звідти і прощ прочан до нього? Звернімося до нашої історії. Історична Волинь у своїй топоніміці зберегла цілу низку назв з ознакою святості місця, як-от: Божа гора, Свята гора, Монастирище, Церковище, Цвинтарище і т.д.

 Перші дві назви виразно промовляють до нас Божим промислом, промислом святих, Пречистої Божої Матері, святих землі нашої на тих горах, інші дістали свою святість через молитви, пости, покаяння, сльози і кров праведників та мучеників, і місця, де це відбувалося, ставали святими.

 Під час Берестецької битви козацькі лицарі рясно окропили кров’ю і слізьми «зеленеє поле», і про це читаємо в «Кобзарі» Тараса Шевченка:

 - Ой чого ти почорніло,

 Зеленеє поле?

 - Почорніло я од крові

 За вольную волю.

 Тридцять тисяч полеглих козаків освятили поле Берестецької битви своєю кров’ю, муками, слізьми, віддали своє життя за Бога, православну віру, Матір-Україну, своїх побратимів. Господь словами Євангелія повчав: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх».

 Складовою частиною святості місця поля Берестецької битви є і кров зарубаного високого ієрарха Грецької церкви, яка, на жаль, і до сьогодні не канонізувала владики Іосафа, Митрополита Коринфського, який залишався з козаками на полі бою аж до своєї трагічної смерті.

 Тому святість місця для Берестецької битви включає в себе такі складові святості: окроплення святою кров’ю загиблих козаків за справу Божу, бо ж служити своєму народу - то служити Богові. Справа, за яку загинули козаки, була святою, чистою від гріха, і ця святість кличе до себе. Отож, до святого місця, поля Берестецької битви, на прощі, щоб помолитись за спокій душ полеглих, запалити свічку пам’яті, кликала кров, муки, страждання, сльози полеглих за волю України козацьких лицарів.

 Уже після закінчення Берестецької битви і поховання полеглих українських героїв волиняни віддали шану пам’яті убієнних, позначивши могили кам’яними хрестами, символами віри, смерті і воскресіння.

 Донедавна в історичній науці панувала думка про «забуті» Козацькі могили під Берестечком, стверджувалося, що лише завдяки московським чорносотенцям Антонію Храповицькому і Віталію Максименку вдалося повернути пам’ять про полеглих героїв.

 Наявність кам’яних хрестів на святих козацьких могилах, освячених нашим духовенством під час поминальних служб ще у другій половині XVІІ ст., заперечує цю шкідливу думку. Хрести-пам’ятники на козацьких могилах у Пляшевій, інших місцях південної Волині свідчать, що наш народ, його незраджена провідна церковна та світська еліта не забували впродовж віків святих могил і йшли на прощу, щоб помолитись за полеглих героїв, поклонитись їх пам’яті.

 Волиняни думали про загиблих, про спасіння їх душ, тому і ставили на могилах хрести-пам’ятники, символи віри, любові, надії і воскресіння, і їх поява на місцях поховань є віковою пам’яттю нашого народу, а не забуттям. До святих могил під Берестечком відбувалися впродовж віків прощі, хоча в більшості через відповідні умови вони не записані на сторінки нашої історії, але це не є причиною їх заперечень.

 - Минали століття, на полях та багнах заростали сліди трагічної битви, - читаємо в історичних джерелах, - але в народі плекалися перекази та легенди про цю болючу подію.

 Народ-кріпак, який запустив коріння глибоко в цю землю, на якій вродився і яка давала йому можливість розвиватися біологічно та духовно, у глибині душі і пам’яті заховав своє добро, свою славу - великий чин - великих предків і з покоління в покоління пам’ять про них зберігав.

 Серед відомих нам прочан у середині XІX ст. були Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко. Про їх прощі до Козацьких могил знаходимо відомості в документальних, історичних, літературних джерелах. У першу чергу були вони прочани, бо саме святість місця кликала їх до святих могил і поля битви під Берестечком, а тоді наукові, літературні помисли.

 Святість місця покликала з с.Чекни на прощу до святих могил під Берестечко у 1881 році Олену Пчілку зі своїми дітьми, щоб помолитися й поклонитися пам’яті полеглих героїв.

 Поодиноких прочан, імена яких записані на сторінки історії святих могил під Берестечком, знаходимо й пізніше, але тих чисельних, невідомих імен не зберегло нам наше минуле.

 З початком будівництва храму-пам’ятника св.Георгія на острові Журавлиха розпочинаються масові прощі вірних Волині, Полісся, Холмщини, Галичини. І хоч ці народні прощі тогочасні московські церковні ієрархи хотіли спрямувати в русло «єдіной і нєдєлімой», одначе, як показали подальші події, вони й тоді залишалися національними.

 - 17 - 18 червня були діями великих релігійно-патріотичних урочистостей - всенародного заупокійного поминання доблесних козаків, - читаємо в історичних джерелах, - що полягли в битві під Берестечком, і закладення храму - пам’ятника над їхньою братською могилою. Уже 16 червня на козацьких могилах зібрався народ. Прийшли хресні ходи з Почаєва, Луцька, Загорова, Олики... Широке поле покрилося масою возів, випущеними на пасовище кіньми, зарясніли костюмами люди, що зібралися з різних місць Волині... Після прибуття хресного ходу на могили була відправлена панахида за доблесними козаками, а після неї - заупокійна всеношна, яку відслужив владика з сонмом духовенства. Співав хор м.Берестечка... Після цих урочистостей - поминальних службах Божих і закладенні та освяченні каменя нової будови - уся Волинь приступила до великої і святої справи - будівництва храму-пам’ятника на козацьких кістках.

 Напередодні Першої світової війни будівництво храму-пам’ятника та меморіального комплексу майже було завершено, але цей час став і часом найбільш масових прощ десятків тисяч вірних до святих Козацьких могил. У 20-30 роках святі Козацькі могили під Берестечком стають не тільки місцем прощ, а й осередком національного духу. Зі споминів прочанина дізнаємось: «У 1932 році я, з п.С.Г. вибралися з Мостів Великих у Галичині пішки на прощу до Берестечка, щоб поклонитись упавшим за козацьку державу... До Пляшевої прийшли ми в обідню пору. Тут було вже стільки людей, ніби на Великдень коло церкви. Була це переважно молодь. Старших було небагато. Хлопці й дівчата у вишитих сорочках, блюзках, спідничках. Всі вони розмовляли чудовою українською мовою. Ми, що вперше побували на Волині, дуже тішилися, побачивши таку велику національну свідомість волинян... У церкві було вже дуже багато прочан. Це була тільки вечірня молитва, а головне свято мало відбутися узавтра. На цій молитві, у церкві й навколо церкви, знову багато молоді...»

 І хоч національно свідомих молодих прочан арештовувала, затримувала, катувала польська поліція, святі Козацькі могили під Берестечком залишалися місцем прощі, одночасно вони стають осередком національного духу. Одним із свідчень того були слова молодого волинського юнака, затриманого в дев’яту п’ятницю 1932 року, сказані його катам:

 - Це мій святий обов’язок - поклонитися хоч раз на рік тим, що життя своє поклали за визволення нашого народу з вашого ярма...

 Були й такі затримані, що на запит поліцаїв, чого сюди прийшли, гордо відповідали: «Помолитися за козацькі душі..., помолитися за тих, що за Україну голови поклали, козацьким лицарем віддати поклін...»

 Для молоді Волині 20-30-х років святі могили козаків, храм-пам’ятник, поле Берестецької битви стали осередком національного духу, і поверсальська Польща була так налякана масовістю прощ і ростом національної свідомості прочан, що прощі на Козацькі могили взагалі були заборонені окупаційною владою.

 Перші московсько-більшовицькі окупанти Волині 1939 - 1941 рр., як і поляки, вбачали у святих Козацьких могилах насамперед осередок національного духу і робили все, щоб його нейтралізувати, перетворити з святощів у місце розваг, особливо їм вдалося цього досягнути у 70 - 80 роках під час другої довготривалої окупації.

 У час німецької окупації 1941 - 1944 рр. Козацькі могили продовжували залишатись місцем прощ і осередком національного духу для волинян. Свідченням того була стаття відомого українця Неофіта Кибалюка «Шляхом прочан», у якій показано роль і місце Козацьких могил в історії України, історичної Волині зокрема.

 Друга московсько-більшовицька окупація, яка затягнулася на довгі роки, принесла фізичну й духовну руйнацію святого місця: монастир було зачинено, ченців виселено, зачинено й осквернено храми Божі. Прочан не допускали до святих місць, переслідували, глумилися над самою пам’яттю полеглих - у святині зробили птахо-, а потім кролеферму, потому лікарню. Усе це хоч і зменшило потік прочан, однак не зупинило.

 На прощу до святого місця й осередку національного духу Волині продовжували приходити високосвідомі українці: Борис Антоненко-Давидович, Микола Вінграновський, Михайло Стельмах, Олесь Гончар і десятки, сотні інших. Серед прочан того часу бачимо нашу свідому інтелігенцію, студентську, учнівську молодь, робітників, селян - усіх тих, для кого Козацькі могили залишалися найбільшою святинею.

 Найбільшою в історії Козацьких могил була проща напередодні проголошення незалежності України 1991 року, коли з ініціативи народного депутата України Василя Червонія та при активній підтримці тоді ще Рівненської крайової організації НРУ (яку В.Червоній очолював), поле Берестецької битви зібрало півмільйона прочан.

 У добу незалежності України національний пантеон Козацькі могили став тим святим місцем, куди кожного року приходять з молитвою на устах десятки тисяч українських патріотів, щоб зберегти пам’ять і віддати шану святій землі Берестечка.

Володимир РОЖКО,

історик-архівіст, м.Луцьк.