«СВІЙ СЕРЕД ЧУЖИХ, ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ»

 Президент як ніхто інший уміє дати суспільству поживу для дискусій. Заява про необхідність братського порозуміння між ветеранами Червоної та Української Повстанчої армій не стала новиною – бо не перша і, вочевидь, не остання, але підкинула дрова у вогнище вічних суперечок – «хто і кого переміг», «хто і куди стріляв», «хто і кому служив».

 Невже президентський секретаріат живе, за словами Осипа Мандельштама, «под собою не чуя страны»? Невже чиновники не можуть елементарно прорахувати бодай найперші наслідки ініціатив Президента, «как слово наше отзовется»?..

Мета Віктора Андрійовича шляхетна і зрозуміла. В Україні має нарешті зникнути соціальна, політична та психологічна нерівність старих людей, колишніх вояків ворогуючих армій.

 Чомусь здається, що серце Ющенка розривається між непоєднуваним – міфом про радянських воїнів, «які врятували світ від фашизму», і легендою про відчайдушних українських націоналістів, які «на грані двох світів творили нове життя».

 З іншого боку, національно-визвольна боротьба галичан і волинян йшла не тільки «за волю і за долю». У результаті бойових дій саме від зброї повстанців загинули понад тридцять тисяч українців. Прочитайте спогади Данила Шумука про те. Звичайно, є документи, які свідчать, що частина злочинів, які приписувалися УПА, скоювалися спецгрупами НКВД. Справа архівістів розібратися – де, хто і скільки.

 Віктор Ющенко у своїй промові з нагоди 9 травня називає кілька імен – Олесь Гончар, Олена Теліга, Олексій Берест. Звичайно, можна спробувати за допомогою телебачення «розкрутити» ці постаті, але навіщо? Для червоних ветеранів усе одно лишаться Сталін і Жуков, для націоналістів – Бандера і Клим Савур.

 Варто просто заповнювати іконостас національних героїв портретами тих, хто того гідний. Щоб в історії війни «за українським рахунком» було виділене місце не тільки для очевидно другорядної постаті Героя України, земляка Президента з Сумщини Олексія Береста, але й Романа Шухевича і Тараса Бульби-Боровця.

 Порозуміння по-ющенківськи можливе тільки в тоталітарній країні, якою була Іспанія за часів каудільо Франко. Там побудували меморіал всім – і республіканцям, і монархістам. В умовах незрілої демократії таке не можливе. Суть втоплять у суперечках. Отже, лідер країни має взяти на себе відповідальність за, умовно кажучи, «Національний проект «Примирення». Скажімо, видати указ про визнання УПА воюючою стороною. Далі – Інститут національної пам’яті. Далі – меморіальні знаки і перейменування вулиць і площ...

 Що заважає Президенту, разом з Київрадою, склад якої суттєво відрізняється від парламенту, ініціювати створення національного пантеону, де були б перепоховані найвидатніші борці за українську справу? А поки що – Калнишевський – на Соловках, Петро Дорошенко – у Підмосков’ї, Коновалець – у Голландії, Бандера – у Мюнхені, Андрій Мельник – у Люксембурзі, генерал Петро Григоренко – неподалік Нью-Йорка (в Парижі - Симон Петлюра - ред.)...

 Хто не дає президенту зустрітися з ріднею Степана Бандери і з’ясувати їхнє ставлення до створення Пантеону – і де його будувати: в Києві чи у Львові? Чи треба розуміти, що для Ющенка Берест чи генерал Герасимов – герої і Герої України, а її брат Степан Бандера, – ні?!

 Чому не було аудієнції глави держави з довголітніми членами ОУН чи хоча б із 93-річним останнім Головнокомандувачем УПА Василем Куком? Цьому заважає тільки брак волі.

 Пане Ющенко, роззуйте очі! Прихильників порозуміння з числа радянських ветеранів, Юхновських (Ігоре Рафаїловичу, вибачте – не знаю, яке у вас військове звання), у країні одиниці, а генералів Герасимових – тисячі!

 Ющенко рік тому казав, що бере під свій контроль «системне соціальне забезпечення інвалідів війни, учасників бойових дій і національно-визвольної боротьби, партизанів і борців антифашистського опору, колишніх в’язнів нацизму, трудівників тилу, дітей війни... Україна не має права обділити увагою кожного, хто страждав за її волю». Слова правильні, але що конкретно зроблено для реалізації цих благих намірів. Тиша.

Вахтанг КІПІАНІ,

«Оглядач»