ШТРИХ НЕМИНУЛОЇ ВІЙНИ

А минула війна ще й досі не минула: ні-ні, та й зворухне котрусь із болючих сторінок своєї книги. Видно, нам, живим свідкам, суджено до скону розшифровувати її тайнописи.

Нещодавно в моєму рідному селі ховали колишнього фронтовика, мого сусіда і хресного Андрія Кириловича Зарембу. Ховали скромно, без офіційщини. На поминальному обіді син покійного чи то для всіх, чи то для самого себе сказав: «А я тільки оце недавно, та й то від чужих людей, довідався, що мій батько був у повстанцях і мав псевдо «Явір»»... Подумалося: певно, ті чужі люди були зовсім не чужими, коли стільки років зберігали пам’ять про повстанця «Явора». Тим більше, що сам колишній повстанець своєї належності до УПА не афішував. Навіть коли це стало модним - не афішував. Чи то за багатолітньою звичкою утаємничення, прищепленою совєтською дійсністю, чи то вважав свій внесок у повстанську справу надто скромним - хтозна. І тільки чужі-рідні люди, виявляється, нічого не забули.

На тому ж таки поминальному обіді інші чужі-рідні люди розповіли мені про чотирьох дівчаток - колишніх дівчаток! - із села Заріцьк Рівненського району: Павлину Галайко, Ніну Горбач, Галину Михальчук та Софію Якимчук. Вони разом росли, разом пасли корів біля лісу і мали на чотирьох одну велику таємницю, яку спільно свято берегли. І ось тепер тією таємницею чужі-рідні люди поділилися зі мною.

...У 1944 році один з багатьох боїв повстанців з енкаведистами відбувся біля Заріцького лісу. І впав у тому бою повстанець на псевдо «Герак», могутній красень-парубок, якого ті дівчатка знали. Навіть знали потаємне: він із села Грушвиця і його ім’я Володимир. Друзі поховали того повстанця в лісовій долині, на галявині. Дівчатка навідувалися до могили, приносили квіти. І тихцем у чотири голоси мугикали про «Герака» пісню, яку невідомо хто й склав:

Ой, «Гераче» ти, «Гераче»,

Ти козаче молодий,

Не нажився в Україні –

Комуніст тебе убив.

У бою енкаведисти

Розстріляли козака,

Щоб не було на Вкраїні

Завзятого юнака.

Штири кулі йому в груди

Дарували вороги.

І заплющив ясні очі

Наш Володя дорогий.

Ой у лісі на долині

Молодий «Герак» вмирав,

І до друзів своїх вірних

Він востаннє промовляв:

«Я лишаюсь в домовині,

А ви бийте ворогів,

Щоб у рідній Україні

Не зосталось їх ноги!»

 А може, то котрась із дівчаток-пастушок сама цю пісню й склала. Енкаведисти згодом довідалися про могилу в лісовій долині і вчинили по-енкаведистськи: вирвали хреста, а могильний горбочок зрівняли з землею. Але могила відновилася. Її ще раз сплюндрували. А вона знову відновилася. І так повторювалося кілька разів...

Ніхто й подумати не міг, що ту могилу впорядковували юні дівчатка-пастушки. І тільки аж тепер, коли уже однієї з чотирьох колишніх пастушок немає серед живих, інші троє довірили мені свою таємницю.

Довідався: у селі Грушвиця Рівненського району дійсно був такий хлопець Володя - Володимир Леонтійович Мельничук,1923 року народження, двадцятиоднорічним загинув у боротьбі з московськими окупантами. Він був санітаром повстанського загону і мав псевдо... «Геракл». Не «Герак», а «Геракл» - ім’я давньогрецького міфологічного героя-силача...

Відтепер у рідному селі знатимуть, де поховано їхнього геройського односельця-повстанця. А можливо, хтось із живих пригадає й мелодію пісні про нього.

Минула війна ще й досі не минула. А для мого покоління вона уже ніколи так і не мине.

 Євген ШМОРГУН,

письменник.

Україна: в НАТО або під Китай?

Вибори минули, а протистояння двох «кольорових» політичних сил залишається напруженим з багатьох причин. Одна з них - відсутність виразної проукраїнської ідеології в обох сторін. При цьому Партія регіонів займає проросійську позицію, БЮТ - проЮліну, а «Наша Україна» - прозахідну. І справа не стільки в російській мові, скільки в тім, яким ці політичні сили бачать економічне співробітництво України з Росією та Заходом.

На перший погляд, нічого поганого у співробітництві з Росією немає. Але, придивившись уважніше, можна побачити, що Росія сьогодні - це не та Росія, з якою Україна вела переговори про вступ в ЄЕП ще півтора-два роки тому. За цей час Росія зробила величезний крок уперед у формуванні й зміцненні на світовій арені міжнародної організації ШОС (Шанхайської організації співробітництва). Це її стратегічна лінія, що жадає від України нового підходу до встановлення і з Росією, і з Заходом будь-яких економічних зв’язків. І от чому.

ШОС є субрегіональною міжнародною організацією, у яку на даний момент входять Росія, Китай, Казахстан, Киргизія, Таджикистан і Узбекистан. Статус спостерігача вже одержали Індія, Пакистан, Іран і Монголія. Загальна територія держав, що входять до ШОС (без спостерігачів) становить 61% території Євразії, її сукупний демографічний потенціал - четверта частина населення землі, а економічний потенціал містить у собі найпотужнішу після США китайську економіку.

Виступаючи на останнім засіданні у штаб-квартирі ШОС у Пекіні, Володимир Путін недвозначно акцентував увагу на можливому розколі України на Схід і Захід.

Це питання його хвилює, і інтерес Росії як члена ШОС, безумовно, стане інтересом ШОС як міжнародної організації. На базі ШОС уже кілька років створюється військовий альянс - антинатовська військова структура. Вона із серпня 2003 року регулярно проводить антитерористичні навчання збройних сил за назвою «Взаємодія».

На цьому тлі зрив навчань НАТО у Криму, загибель Басаєва, якого не могли вистежити й знищити протягом усього чеченського конфлікту, виглядає не випадковою удачею російських спецслужб, як і завдання Путіна покарати вбивць російських дипломатів. Нова ізраїльська війна також усе частіше супроводжується коментарями про те, що США не в змозі вплинути на цей конфлікт.

Україні потрібно з усією відповідальністю усвідомлювати, що вступ у єдиний економічний простір з Росією або з Європейським союзом зажадає вибору - входити у військовий альянс НАТО або у військовий альянс ШОС. І плекати ілюзії про те, що широке економічне співробітництво з Росією можливо поза ШОС або його стратегічними інтересами, не вартує.

Протистояння українських політичних партій при формуванні парламентських коаліцій проходило під гаслом боротьби за ідеали Майдану. Однак насправді питання про вступ у НАТО був одним з тих, котре виявило основні ідеологічні протиріччя потенційних членів коаліції. Також воно повною мірою відбило відсутність в українському політикумі проукраїнських партій як таких.

Позиція Партії регіонів є проросійською й антиукраїнською саме тому, що вона, по-перше, не виключає розколу України на Схід і Захід. По-друге, Регіони готові з «закритими очами» у пріоритетному порядку йти на встановлення найширших економічних зв’язків з Росією та країнами ШОС, не оцінивши ризики й обмеживши суть проукраїнських інтересів лише бізнес-інтересами. Регіонали не просто не хочуть ураховувати, а демонструють неприйняття того, що називають західноукраїнським фактором впливу на політику офіційного Києва. У цій демонстрації закладений величезний потенціал розколу нації, що не дозволяє назвати їхню ідеологію проукраїнською.

Позиція Тимошенко - антиукраїнська подвійно, тому що вона, з одного боку, обіцяє американцям беззастережний вступ України в НАТО, а з іншої, починає ескалацію енергетичного конфлікту між Україною й Росією, що загрожує скороченням економічних і торговельних взаємин, у тому числі і з Заходом. Не говорячи вже про те, що її так зване «непримиренне» протистояння з Регіонами формує всередині країни умови для реального розколу України на Схід і Захід, у чому з природних причин зацікавлена Росія.

Відсутність у парламенті проукраїнської політичної сили, що могла б протистояти і БЮТ, і Регіонам, обумовлена не тільки тим, що ідеологічні партії, що ввійшли в нього, слабкі й нечисленні.

Головною причиною цього є неможливість сформувати повноцінну ідеологічну карту, у якій протистояння різних політичних сил ґрунтувалося б не на фетиші персональних розборок, а на тім, на чому воно може бути засноване відповідно до природи парламентаризму, - на ідеології та конкуренції ідей.

Зараз, коли конфронтуючі політичні монстри-гіганти намагаються домовитися, усім необхідно усвідомлювати те, що Україні потрібна проукраїнська коаліція. ПРОУКРАЇНСЬКА, яка об’єднувала б націю і створювала б умови для змістовного, а не персоніфікованого протистояння більшості й опозицій.

   Олена Маркосян

Величезний «Пласт» української молодіжної культури

Я не знаю, чи зараз у школах ще пишуть твори «Як я провів літо». Колись це було обов’язковою традицією перших днів нового навчального року. Як там зараз – я не знаю. Але знаю, що одним дітям завжди є, що написати в таких творах, а іншим – немає...

Початок цього тижня я провів у пластовому таборі на березі Канівського моря. Майже два повних дні та одна повна ніч – достатньо, щоб захотіти лишитися там надовше. І достатньо, щоб зрозуміти, як класно проведуть свій час ті, що залишалися там, коли я звідти вже поїхав.

Пластовий табір – найцікавіший період пластового життя. Цілий рік юнаки та юначки готуються, чекають, мріють про нього. Звичайно, і впродовж року в кожного з них відбуваються цікаві події – теренові ігри, вишколи, свята, мандрівки, гутірки, орликіади тощо, але літній табір – це максимальна концентрація того всього – у просторі та часі.

Отож, про табір. Організувала його пластова станиця Київ, тому в таборі були переважно київські пластуни. Однак, Пласт – національна організація, яка об’єднує молодих українців, а не ділить їх за територіальним чи ще якимось принципом. Тож у таборі були дві пластунки з Кам’янця-Подільського та ще не пластуни, але вже прихильники з Луганська і Запоріжжя.

...От я все пишу «були», «були»... А вони ж усі ще там є – у таборі, це тільки я там вже «був»... :)

Загальне число учасників на початок табору – 34. Але всі очікують, що до фіналу кількість людей помітно зросте. Адже багато хто не зміг поїхати разом з усіма через вступні іспити, роботу чи якісь інші справи, але з часом будуть доїжджати самостійно.

Весь табір розбито на три окремі підтабори – в двох мешкають хлопці, в одному – дівчата. Підтабори розбиваються так, щоб з хлопчачого не проглядався дівочий, і навпаки – з дівочого – хлопчачий. Крім того, з’являтися хлопцям у таборі дівчат, а дівчатам – у таборі хлопців, дозволено лише у справах. Особисті стосунки переносяться на інший час...

Табір починається з облаштування. Ставлять намети, загорожу та браму, облаштовують місце ватри, плац для збірок, кухню, їдальню, холодник для зберігання продуктів, смітник, убиральню. Інструмент – ножі, сокири та лопати, матеріал – виключно сухе дерево та мотузки.

Головна споруда табору – кількаметрова щогла. Її ретельно обтесують, оснащують спеціальним механізмом для підняття прапору та надійно вкопують у землю. Власне, таборове життя й починається з того моменту, коли на цю щоглу підіймається Державний Прапор України. Урочисто і красиво.

Життя табору добре організоване. Все сплановано та розписано заздалегідь. Обов’язки чітко розподілені, права – однакові для всіх. Те, що дозволено одному, – дозволено й іншим, те, що заборонено для всіх, – заборонено для кожного. Ніяких винятків та привілеїв, незалежно від того, який в тебе пластуновий ступінь та хто в тебе тато.

Звертання до старших – не «пан» і не «товариш», а «друже» та «подруго». І це природно, бо всі виховники – такі ж самі пластуни, як і всі інші, просто з більшим досвідом та вмінням.

Згадую свої піонерські роки. В нас також було багато всього цікавого, яскравого, незабутнього. Було багато такого, чого піонерія, свого часу, накопіювала з того ж Пласту та інших скаутських організацій. Були ігри, змагання, конкурси, концерти. І я свої піонерські табори згадую з великою приємністю, а мої таборові друзі – друзі й по цей день.

Однак, як людина доросла, не можу не засуджувати багатьох своїх колишніх піонервожатих за нещирість, за матюки, за розпусні анекдоти. За те, що дозволяли нам пиячити й курити, більше того – пиячили й курили з нами разом. Не можу й зрозуміти тих вихователів, які, давно втративши весь свій юнацький дух та будь-яке розуміння молоді, з року в рік вперто лізли в табори, щоб нав’язувати дітям свою сухість та маразм.

Кажу ще раз – я не засуджую свої піонерські табори, бо провів там чи не найкращі дні свого дитинства! Мені там завжди було добре, і цікаво, і я рвався туди щоліта, і хотів бути там якомога довше, і якомога частіше. Але тепер я розумію, що там могло би бути ще краще, якби мені не тільки давали можливість проявити себе – те, що я вмію, знаю, те, що навчився сам. Значно цікавіше і, безперечно, корисніше було б ще й вчитися чомусь. Вчитися граючись, вчитися з інтересом.

За 12 піонерських змін все, що мене дійсно вчили – регулярно та ретельно – одягати протигаз та падати у протилежний від ядерного вибуху бік. Ну, ще навчили кількох обов’язкових пісень... А всі інші заняття зводилися до якихось політінформацій або до промивання мізків.

Жодного разу ніхто не показав мені, як розпалювати вогонь, ставити намет, в’язати вузли чи готувати їжу – для цього мені потрібно було відвідувати спеціальну туристичну секцію. Ніхто не вчив мене надавати першу медичну допомогу чи прийомам самозахисту – для цього також потрібно було відвідувати якісь спеціалізовані гуртки.

А в пластових таборах вчать. Вчать дуже багато та різнобічно, але не перевантажують. Всього вміру. І тільки головне. Коли щось показують – одразу ж дають можливість зробити самому, коли щось розповідають – завжди хочуть знати твою думку з цього приводу. Вчать корисному та потрібному, вчать важливому та святому.

Сидячи біля вечірньої ватри, слухав пластові пісні. Давніші та сучасні, бойові та ліричні, веселі та сумні, патріотичні та просякнуті духом романтики і свободи. Пісні з репертуару популярних гуртів та пісні маловідомих авторів, пісні народні та пісні, написані спеціально для пластунів. І всі пісні, як і все таборове спілкування, виключно українською мовою. І виявилося, що пісень цих дуже багато, і кожного вечора співаються нові...

Я не хочу ідеалізувати Пласт. Але я бачу в ньому дуже багато такого, що є просто необхідним сучасній українській молоді. Він не тільки вчить жити і виживати, не тільки привчає до єдності, взаємоповаги, організованості та дисципліни, в першу чергу – внутрішньої. Пласт ще й виховує. Виховує порядних, чесних людей та справжніх патріотів – і це, як на мене, найголовніше.

Тому хочу порадити всім українським батькам – віддайте своїх дітей у Пласт! Звичайно, не кожному там буде цікаво і не кожен здатний бути справжнім пластуном. Але спробуйте – гірше від цього нікому не стане! Принаймні, влітку не буде проблем з тим, куди відправити дитину на відпочинок... :)

Про всяк випадок, даю дві адреси пластових порталів: http://www.plast-scoutіng.org та http://www.plast. org.ua. Звідтіля можна знайти дорогу до інших пластових сайтів та отримати всю необхідну інформацію.

...А тепер збираюся відвідати інший «табір» – на Майдані Незалежності знову ставлять намети... ;)

П.С. У наступному числі «Волині» читайте про пластовий пошуково-мандрівний табір «Заграва», що традиційно проходив на Рівненщині шляхами УПА...

Сашко ПОЛОЖИНСЬКИЙ, “Оглядач”.