Безіменна святиня над Горинню

1. Молилися,

щоб не впасти

у спокусу...

Історична Волинь, складовою частиною якої є м.Остріг, Острожчина, покриті цілою мережею святих місць, і сама наша топоніміка промовляє до нас віковою святістю: Свята гора, Божа гора, Монастирище, Церковище.

Наші далекі предки з глибокою вірою в душі й молитвою на вустах віками пильнували, щоб не впасти у спокусу, мали у своїй вірі бадьорий дух і знали про неміч тіла, тому й засновували монастирі, вибудовували храми Божі, у яких прославляли ім’я Творця і Вседержителя, а щоб яскраво горіла в них непогасна свічка віри - святого українського православ’я, пильнували свої святині, щоб бурхлива течія часу не стерла їх з історичної карти краю, хоча знали, що нічого вічного не має на грішній землі.

Саме про одну безіменну святиню, стерту з історичної карти Острожчини бурхливою течією віків, у якій упродовж століть спасалися безіменні іноки, поведемо мову.

За 3 км на південь від Острога, на лівому березі Горині, розташоване село Розваж (у давніх документах - Розваже, Розважне), яке отримало свою назву від слова «розважатися», а свою першу документальну згадку закарбувало 1577 роком. Знаходиться воно в чарівній місцевості: безкраї луги з барвограями квітів, предковічні ліси, пагорби, з-під яких витікало багато джерел з цілющою водою, - усе це приваблювало сюди міщан Острога на розваги.

 Горинь, родюча земля й безпечна місцевість з давніх-давен були тою притягальною силою, яка змушувала селитись тут наших далеких предків, про що свідчать кам’яні знаряддя праці, знайдені в околицях Розважа, та давнє городище, на якому на місці старої церкви XVІ ст. 1782 р. на кошти парафіян і шляхтича Ломлевського вибудовано дерев’яний храм св.Безсрібників Кузьми і Дем’яна.

Між селом Розваж і м.Остріг знаходиться село Монастирок (Путяти), назва якого промовляє до нас голосом давньої безіменної святині, у якій молилися, щоб не впасти у спокусу, вершили свої чернечі подвиги наші безіменні іноки.

Видатний історик Михайло Грушевський, перелічуючи у своїй праці монастирі Волині половини XVІ ст., називає і «монастир в Розважу під Острогом». Отож, уже на той час свята обитель над Горинню була широко знана і належала до важливих святинь того регіону історичної Волині.

Слід пам’ятати, що волинські владики нашої святої Української Православної Церкви в XV - XVІІ ст. носили титул Луцького і Острозького, отож, заснування й розбудова монастиря в Розважу відбулася лише з їх благословення і, на думку автора, слугувала за резиденцію для них, коли вони приїжджали з архієрейською візитацією до Острога й на Острожчину.

Свята, але, на жаль, безіменна обитель знаходилася на терновому схилі висотою до 40 м над річкою Горинь і, судячи зі збережених насипних земляних валів, була своєрідним монастирем-фортецею.

Високі земляні вали з дубовими частоколами, за якими знаходився монастирський храм, келії, господарські будівлі та резиденція волинських владик, добре захищали святиню від будь-якої інвазії ззовні.

Усі монастирські будівлі збудовані були з дерева, автор, оглядаючи всю територію за земляними валами, не виявив залишків битої цегли, каменю, тому лише серйозні археологічні дослідження можуть спростувати цю думку.

 Монастирський храм був побудований вівтарем на схід, і за ним знаходилося, як і в усіх святих обителях, монастирське кладовище, де закінчували свої земні дороги безіменні іноки.

Не має сумніву, що свята обитель мала й цілу мережу підземних ходів, найімовірніше, з виходами до річки Горинь: на випадок захоплення монастиря якась частина ченців могла непомітно зникнути зі святині й урятувати собі життя та найцінніше майно обителі.

Найімовірнішими фундаторами безіменної святині у Розважу були князі Острозькі, яким у XVІ ст. належала ця оселя, а 1583 року вони платили за неї від 11 димів, 4 підсудків і 1 попа.

Наявність одного священика говорить нам про те, що в Розважу на той час уже була церква, у якій вірні прославляли ім’я Творця і Вседержителя.

Фундатори монастиря - князі Острозькі - хотіли мати не тільки духовний осередок поруч їхньої резиденції в Острозі, а й своєрідну фортецю, яка б прикривала місто з півдня, бо, не здобувши монастиря-фортеці в Розважу, ворог не міг опинитися перед брамою Острога.

Яке ж було головне покликання іноків святині? Кожен чернець, приймаючи постриг, зрікається земного марнотратства життя і йде служити Богові, рідній Церкві, своєму народові, вершити чернечі подвиги - довгими молитвами, покаянням через важку фізичну працю, пости й покуту вдосконалювати й скріплювати свій дух, своє тіло, щоб не піддатись спокусам світу цього, працювати в Божому винограднику для спасіння власної душі. Наймиліша для Бога молитва - це служіння своєму народу, і такі щирі молитви Господь завжди вислуховує.

Господарським заняттям ченців цієї безіменної обителі над Горинню було, судячи з навколишніх родючих чорноземів, городництво, садівництво, бджільництво. Безперечно, що без монастирської пасіки не могла бути жодна обитель - віск був потрібний для сукання свічок, які необхідні в храмі та в келії.

Річка Горинь для пісного столу ченців давала рибу, а навколишні ліси гриби, ягоди - усе це становило складову частину трапези іноків святих обителей на Волині, в Україні.

Проте без фундушів, десятини з полів, млинів та іншого жодна обитель не змогла б існувати, тому, судячи з історичних джерел, найщедрішими жертводавцями були князі Острозькі, які не тільки підтримували матеріально цю святу обитель, а й у дні Великого посту приходили сюди для духовного очищення, як і всі інші прочани молилися до Господа, щоб Він оберігав рідну землю, наш народ.

Князі Острозькі для підтримки святої обителі записали на довічне користування село Розваж та Монастирок (Путяти) з селянами, які були на послуху в неї.

Яка ж доля спіткала цю святиню над Горинню? Існує, на думку автора, два пояснення: монастир під час набігу татар було знищено, або ж з переходом князів Острозьких на римо-католицизм польського зразка ця православна святиня лишилася матеріальної й моральної підтримки та занепала.

Історичній науці відомо лише, що оселю Монастирок Анна Ходкевич здавала в оренду кармелітам, але то вже була інша, не православна сторінка історії як самої святині, так і сіл Розваж і Монастирок.

На користь першої думки про інвазію татар і нищення ними святині свідчать кургани (могили) навколо с.Розваж, особливо одна на лузі біля Горині. За народними переказами, саме там після кривавої січі скінчили свій земний шлях ординці, а, судячи з історичних джерел, вцілілі рештки від того погрому передано кармелітам.

Науково підтверджено, що в Монастирку таки справді була заснована князями Острозькими з благословення Волинських владик ця велика святиня Пригориння, у якій упродовж століть процвітало чернече життя, але, на жаль, ця святиня, у якій вершили чернечі подвиги безіменні іноки, залишилась і сама безіменною.

 Закінчення у наступному числі.

 Володимир Рожко,

історик-архівіст, м.Луцьк

   Культура босяків

Чи не найголовнішою з багатьох московських вигадок є походження московського народу. Прапредки теперішніх московинів – угро-фіни – примандрували на землі теперішньої Московщини та Фінляндії ще за непроглядних віків до нашої ери. Літописець ХІ ст. згадує про московські племена чудь, лівь, водь, ямь, чухна, весь, пермь, мурома, мордва, мокша, мещера, череміса, югра, печора, карель, зирянь, ерзя, самоядь.

Він пише, що то були дикуни: не мали жодних законів та моралі, жили в землянках, їли сире м’ясо й рибу, не знали рільництва. Тим часом у ХІ ст., навіть за свідченнями чужинців, Київ був культурніший і багатший за Париж і Лондон. У північній Московщині був у XІ ст. шкіряний одяг дикунського крою (один шмат з діркою на голову), що його носили мавполюди 6000 років тому. Московський археолог пише, що слов’янських могил до X ст. не знайдено ніде в Московщині (А.Спіцин, «Владимирские курганы»). Московський історик стверджує: «В жилах московського народу тече щонайменше 80% фіно-татарської крові» (М.Покровський. «История Российского государства»). І справді, навіть на теперішній карті Московщини більшість географічних назв – надто озер, річок – фінські. «Москва» у фінській мові означає «каламутна вода». Угро-фінів захопив у X ст. під свою владу український князь Святослав Великий і зробив їхні землі (теперішню Московщину) осадою (колонією) Української держави. Правили нею прислані з Києва воєводи з військом та державними урядовцями. Київський митрополит висилав сюди місіонерів навертати предків теперішніх москвинів на християнську віру та будувати церкви й монастирі.

Українська (Руська, або Київська Русь) держава ІХ–ХІІІ ст. була однією з найбільших держав Європи. Правити нею з Києва було нелегко, тому українські князі поділили її на уділи, призначаючи своїх синів правити там під своєю зверхністю. Так, Юрій Долгорукий княжив на Суздальщині. Там народився (від половчанки) і виріс його син Андрій. У цей час Русь була дуже ослаблена невпинними війнами з азійськими ордами. Використовуючи це ослаблення, Андрій Боголюбський напав 1169 р. на Київ, спалив місто, вигубив людей у ньому, пограбував церкви. Після цього в тому ж році заснував свою столицю в новозбудованому місті Володимир на річці Клязьмі. Московський історик В.Ключевський вважає цей рік початком Московської держави. Як бачимо, традиція ненависті Московщини до Києва досить тривала: від Андрія Боголюбського через Іванів, Петрів, Катерин, Миколаїв, Олександрів, Володимира Лєніна та інших більшовицьких монстрів до сьогоднішнього дня. «Да, азиаты мы с раскосыми и жадными очами!» – писав О. Блок. І був правий...

Тоді в Московщині єпископами, священиками, ченцями були українці, що їх присилав з Києва митрополит. Держава зростала й вимагала якщо не освічених, то бодай письменних урядовців, дипломатів. Культурний розвиток неможливий без виробленої власної мови. Відокремлені від усього культурного світу, угро-фіни не могли розвинути у своєму пралісі мову, вищу за життя того пралісу. Татарська мова була значно багатшою за угро-фінську, але й вона в Московщині занепадала. «Нарешті московські правителі зрозуміли, що для «книжного дела» треба мати справжніх учених. Своїх не було, отже почали закликати їх з культурного Києва. Так у ХVІ–ХVІІ століттях освіта й література Києва цілковито опанувала московську» (А.Пипін. «История славянской литературы»). «Українці обсадили в Московщині всі керівні посади...

Закінчення у наступному числі.

 Борис Драім,

 депутат райради, м. Ананьєв, Одеська область,

газета «Нація і держава»

 До походження слова «москаль»

Походження терміну «москаль» є доволі очевидним - від назви Московської держави, або, як її називали в Україні та Білорусі, - «Московщина».

Самоназвою людей Московщини було «православні», рідше «русскіє». Іван Аксаков у листі до письменника Ф.Достоєвського пише: «Мудра річ написати заклик до русского народу, як його пишуть в інших країнах: «французи» або «британці» — «Русские!» не годиться, сама мова не терпить. А на всіх сходках щоденно по всіх просторах Росії виголошуються промови із закликом: «Православные». Ось як русскій народ визначає свою національність»

Ні в поляків, ні в білорусів, ні в українців не прижилася назва «русскіє», на відміну від західноєвропейських народів. Видно, етнічна уява цих трьох сусідніх з Московщиною народів ніяк не могла змиритися, щоб так знані їм назви «Русь» і «руські» перенести на московитів. Книжною формою слова «москаль» було «московит». Пізніше в письмовій формі було введено термін «росіянин», що походить від грецької назви «Росія». Першими його стали вживати поляки.

Слід зазначити, що Т.Шевченко ніколи не вживав терміну «росіянин». Класична українська література XІX ст. була зорієнтована на живу, розмовну українську мову.

Приклади творчості майстрів українського слова – таких, як І.Котляревський, Т.Шевченко, І.Франко, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, Леся Українка, І.Нечуй-Левицький, Б.Грінченко, М.Кропивницький, А.Свидницький - достатньо переконливо свідчать, що колись нормою української мови були терміни «москаль», «Московщина» та похідні. Ця норма виводилася з живої розмовної мови українського народу і широко відображена у фольклорі.

Наскільки семантично розбудований етнонімічний термін «москаль» в українській мові, можна судити на основі того, що словник Грінченка подає п’ятдесят шість його значень, форм та відтінків. У словнику додано ще два фразеологічні звороти: «підпускати, підвозити москаля», що означає брехати, обманювати, і «пеня московська» в розумінні «безпричинно чіплятися».

Етнограф М.Номис опублікував перший в українській етнографічній науці ряд приказок і прислів’їв, що були широко розповсюджені в українців, серед них такі:

«Тату, тату, лізе чорт у хату» - «Дарма, аби не москаль».

Коли чорт та москаль що вкрали, то поминай як звали.

На вовка промовка, а москаль кобилу вкрав.

З москалем дружи, а камінь за пазухою держи.

Варив чорт з москалем пиво, та й солоду відрікся.

Казав москаль право, та й збрехав браво.

На грош амуніції, на десять амбіції.

Москаль як ворона, та хитріший за чорта.

Москаль ликом чваниться й кожному під ніс з ним пхається.

Москва на злиднях збудована, та й злиднями годована.

Кацапи — упереджена назва росіян, яка вживається українцями. За версією хазарсько-татарською, кацап походить від «живодер», або «м’ясник», «вбиваючий скотину». Оскільки козаки добре знали татарську мову і переймали багато слів, то перейняли й це прізвисько, яке дали татари, а можливо, і хазари мешканцям північних лісів і боліт. Насправді прізвисько це дуже стародавнє. Можливо, це хазарське слово перейшло до татар – так, як переходили з часом слова з мови в мову кочівників південних степів. Арабське слово «касаб» означає «живодер». За другою, народною версією, воно походить від виразу «как цап». Виникнення цього виразу могло бути пов’язане з російською традицією носити довгі бороди.

uk.wіkіpedіa.org