Доки дурні билися, «розумні» поживилися…

Від помаранчевої революції лишились тільки порохнява та Порошенко...

Настільки проросійської влади Україна за період незалежності ще не мала! Значною мірою це стало наслідком непотрапляння до Верховної Ради жодної правої сили. Безумовно, якби Українська Народна Партія була представлена в парламенті, колесо української історії покотилося б в інший - проєвропейський бік.

Віктор Янукович стане Прем’єр-міністром України. 3 серпня, у четвер, о другій годині ночі Президент Віктор Ющенко оголосив, що внесе його кандидатуру на розгляд парламенту. За його словами, таке рішення він ухвалив після того, як сторони ратифікували Універсал національної єдності. Сам Універсал містить надто обтічні формулювання, і їх можна трактувати як завгодно, до того ж юридичної сили підписаний документ не має. А от підпис Ющенка під поданням Януковича на посаду Прем’єра - навпаки: і зобов’язує, і вагу має не лише юридичну. Більше того, в остаточному варіанті Ющенко фактично пристав на редакцію «універсалу», запропоновану Партією регіонів (детальніше на ст.2).

Того ж дня «Наша Україна» підписала угоду про створення коаліції з Партією регіонів. На момент друку газети ще не було відомо, на призначення яких кандидатур від «помаранчевих» на посади в уряді погодився Янукович. Можна здогадуватися, що мова йшла, в першу чергу, про Порошенка.

Частина фракції «Наша Україна» голосувати за Януковича все ж таки не буде. Серед них два представники НСНУ та НРУ. Утім, це, очевидно, не завадить Януковичу набрати близько трьох сотень голосів народних обранців.

Міжнародний резонанс

Реакція із-за кордону на рішення Президента така ж різна, як і в самій Україні.

«Що залишилося від помаранчевої революції?» - під таким заголовком поширило інформацію агентство «Ройтерс». Тисячі людей, які вийшли два роки тому на вулиці української столиці, можуть справедливо запитати: «Навіщо була потрібна вся ця метушня та клопоти? За що ми боролися?».

«Мене це так розчарувало», – сказала крізь сльози реєстратор одного з київських готелів Валентина після того, як почула новину про те, що Янукович стане Прем’єр-міністром. «Своїми руками ми передали всю міць та владу держави тій людині, проти якої так довго боролися...».

Помаранчева революція швидко втратила свій блиск. І сталося це одразу після приходу її «архітекторів» до влади. Через деякий час зав’язалася жорстока боротьба Ющенка та Прем’єр-міністра Тимошенко. Економічний ріст сильно коливався, і на людей, котрі мали надію на поліпшення життєвого рівня, чекало страшне розчарування.

Місяці нерішучості та бездіяльності в помаранчевому таборі після парламентських виборів і надалі дискредитували нову владу в очах багатьох виборців. Проте багато спостерігачів та експертів стверджують, що революція залишила особливий відбиток у розвитку України.

Авторитетний часопис «Файненшел Таймс» піддав сумніву спроможність Ющенка втримати Україну на шляху інтеграції з Заходом, адже під час березневих виборів Янукович обіцяв виборцям поліпшити стосунки з Росією.

Ігор Гошовський.

Гуртуймося – так переможемо

Романові БЕЗСМЕРТНОМУ,

Романові ЗВАРИЧУ,

Петрові ПОРОШЕНКУ

Йолопи! Прошу ознайомити Пана Президента з моєю статтею, яку я віддаю в пресу, бо не маю більше терпіння мовчати, коли здобутки Українського народу, та й зусилля всього мого життя, так бездарно марнуються.

Василь Овсієнко,

у минулому політв’язень, член Української Гельсінкської групи з 1978 року,

лауреат премій імені Василя Стуса та Івана Огієнка.

6 липня 2006 року в історії України настала нова чорна епоха. Її можна порівняти з Великою Руїною, яка настала після смерти гетьмана Богдана Хмельницького. Тоді москалі отруїли Хмельницького на смерть, а тепер Президента Ющенка – до півсмерти. Президент утратив волю, він не повністю контролює ситуацію, він сам став Юрасем Хмельниченком, яким маніпулюють сучасні «брюховецькі». У другій половині ХVІІ ст. наслідком стали поділ України між Польщею та Московським царством і поступова втрата козацької державности – тепер загроза поділу України і втрати державности не менш очевидна. Як тільки утвердиться проросійський уряд Януковича, це негайно почне здійснюватися шляхом здачі у володіння російських кампаній української економіки, переорієнтації України на Москву, федералізації, витіснення української культури на задвірки, внаслідок чого до українців повернеться почуття меншовартости та історичної неперспективности.

Мусимо визнати, що найважливішим в Україні залишається таки національне питання: бути чи не бути Українському народові самостійним, чи залишатися, за висловом Івана Франка, гноєм для сусідів.

У ХХ столітті Український народ унаслідок російської окупації втратив 20 мільйонів найактивніших людей. Але жертвою геноциду є кожен українець, який відцурався української культури й мови. Ослаблені десятиліттями терору, репресій, денаціоналізації, недобитки українського народу таки спромоглися в 1991 році проголосити незалежність і тяжкими зусиллями вибороли невелику перевагу над окупаційними російськими силами на виборах Президента 2004 року та до Верховної Ради 2006 року і вручили владу людям, на яких покладали надію. На жаль, ці люди виявилися мізерними для виконання історичної місії – будівництва Української держави. Це, здебільшого, люди, не заглиблені в українську правову культуру, що називається Українською Правдою, в українську культуру взагалі, це люди без почуття історичної відповідальности за долю народу. Вони, бачте, ведуть «політичні ігри», так, ніби це гра у футбол. Вони сприймають Україну як населення і територію, над якими хотілося б попанувати, а не як Батьківщину, за яку у відповідальний момент треба класти все, навіть свої голови.

Катастрофічним виявився розкол «помаранчевих» сил у вересні 2005 року. Не відчуваючи жорстокої історичної реальности, Президент і його оточення перед виборами не захотіли створювати широку коаліцію національних сил, бо це ж довелося б ділитися владою: «Розпускайте свої партії та вступайте до нас. Або на колінах приповзете», – казав Роман Безсмертний. Вони вважають, що історія почалася з них, восени 2004 року... Унаслідок цього низка давніх патріотичних партій опинилися поза владою. Лідери «Нашої України» заявляли, що й так наберуть більше половини голосів виборців – насправді ж набрали жалюгідних 14 відсотків, і то неповних. А до 6 липня бундючилися на 51%, цілком ігноруючи волю народу.

Після виборів Президент, його друзі Петро Порошенко, Роман Безсмертний, Роман Зварич, замість згуртувати в єдину команду всіх прихильників української незалежности – партнерів з БЮТ і СПУ – вдалися до дріб’язкових інтриг, підсиджування один одного, сіяли недовіру, підозру, а пожали взаємну ненависть. Безкінечні зволікання зі створенням коаліції, непристойна на виду всього народу торгівля посадами викликала розчарування, навіть огиду до них. Вони проциндрили колишній авторитет «Нашої України». Потужний злет українського національного духу, який проявився був у другій половині 2004 року, вони звели нанівець.

Не дивно, що Олександр Мороз, який досі не соромиться ходити під портретами кривавих катів Українського народу Леніна і Сталіна, який відомий нам з часів сумнозвісної «групи-239», «канівської четвірки», своїми проектами «другої державної мови», згубної для держави «конституційної реформи», який ладен блокуватися «навіть з чортом», зневірився й перескочив у табір відвертих противників української державности. А там коаліцію склепали за кілька хвилин, з єдиним пунктом програми: «Як пахан скаже».

Дивно, що в колі «Нашої України» єдиною причиною розпаду «демократичної коаліції» вважають зраду Мороза, а не свою власну недолугість. А Мороз просто виявився спритнішим дурисвітом, ніж вони.

Інтриґани й недолугі політики (йолопи!) Петро Порошенко, Роман Безсмертний, Роман Зварич мають зійти з політичної арени як такі, що не виправдали довір’я своїх виборців.

Президент має усунути з політики своїх особистих друзів. До влади треба ставити людей, які мають відповідні ділові якості і віддані справі незалежності. Подвижників духа, одержимих ідеєю незалежности, а не грошові лантухи.

Кажуть, що українці об’єднуються перед розстрілом. Цей момент настав. Українські національні сили мають негайно організуватися в єдину потужну політичну силу (партію чи коаліцію) і одностайно виступити проти відвертого наступу російського імперіалізму, «п’ятою колоною» якого є «антикризова коаліція». Насправді це антиукраїнська коаліція, кінцевою метою якої є ліквідація української державности, остаточне розчинення недобитого українського народу в російському морі. Уже в Феодосії виходили з гаслом «Упразднить украинский язык за ненадобностью» – і ніхто, крім «Студентського братства», не реаґує! Справжня ціль «Реґіонів України» – саму Україну «упразднить за ненадобностью».

Донецькі реваншисти недовго будуть бавитися у видимість демократії. Вони діятимуть так само швидко і рішуче, як 6 липня. Вони швидко узаконять федералізацію України, що стане першим кроком до включення східних та південних земель до складу Росії, вони запровадять державність російської мови, а українську мову затопчуть, вони поставлять на місцях свої бандитські кадри, які залякуваннями, підкупом, таємними убивствами найбільш активних і свідомих українців забезпечать їм остаточну перемогу на наступних виборах. Вони організують відставку (імпічмент) Президента Ющенка і настановлять Президентом України росіянина Януковича (адже його мати росіянка, а батько білорус, отже, для нього Україна не Батьківщина), або й узагалі скасують інститут президентства. Світ з розчаруванням відвернеться від України і поверне нас у сферу впливу та інтересів Росії, де нам, як українцям, не буде місця.

Господь дав нам шанс – ми не скористалися ним. Великий українець Микола Руденко застерігав: «Пам’ятаймо, що Господь і гнівається на ледачих».

Михайло Драгоманов ще 1895 року писав: «Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбовався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало хіба кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються звичайно лишень тими, хто одбивається – і таким лишень звичайно і помагають» (Літературно-публіцистичні праці у двох томах. Том другий, К.: Наукова думка. – 1970. – с. 441).

Українці, ми стоїмо перед реальною загрозою втрати державности і розколу України. У Москві Жириновський уже ділить Україну на Харківський, Одеський і Київський федеральні округи (а «губернатори» вже є готові!). Що в Жириновського на язиці, те в переважної більшости російського народу на умі. Україна для них – «временное историческое недоразумение». У Галичині зріє думка рятуватися через відокремлення. Є загроза громадянської війни, яка, звичайно ж, завершиться «миротворчою» інтервенцією Росії, «на прохання трудящих» або «законного уряду». Утім, окупантів і так повна Україна.

Ми вступаємо у війну за Україну, де котитимуться голови. Найсвідоміших українців поки що вбиватимуть не у відкритому чесному бою, а в під’їздах арматурою по голові. Будьмо готові давати відсіч антиукраїнським проявам на кожному кроці. Відкиньмо дріб’язкові власні інтереси, або ж усі разом безповоротно канемо в російське море. Гуртуймося – так переможемо, щоб здобути «хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі».

Нам потрібні нові, молоді й відважні лідери. Якщо Україна ще не вмерла, то виходьте. Ваш час.