Ідеї національного виховання Івана Франка та їх актуальность

«Я син народу, що вгору йде».

27 серпня цього року український народ широко відзначає 150-річчя від дня народження Івана Яковича Франка.

Разом з галичанами великий Каменяр пройшов свій життєвий шлях, сповнений труднощами, поневіряннями, тюрмами в умовах панування австро-угорської монархії.

Великий Каменяр долав усі труднощі на шляху виховання людини, яка любить свій народ, віддає йому усі свої сили, своє життя.

Він вірив у «Здорову основу, в день щасливий народу».

На 15 році незалежності України твори великого Каменяра не втрачають актуальності. Ними послуговуються повсякчас наставники, що формують національно свідому, всебічно розвинену особистість, яка остаточно позбудеться рабства меншовартості, знаряддя в руках пришельців, що топтали наші землі і принижували наш народ.

Провідним знаряддям у вихованні Франко вважає національне виховання, свідомий патріотизм, високу моральність, освіченість, господарність, професіоналізм, фізичну і естетичну досконалість, підприємливість й ініціативність.

Виховання може здійснювати високоосвічений, ідейно загартований учитель, над яким не тяжіють антинародні, антинаціональні ідеї минулого. Різко критикував Франко тих учителів, які «беруться за виховання, не маючи до цього дару».

Звертаючись до молоді, Франко закликав розвивати в собі розум, волю, вчитись керувати ними на благо народу.

- Здобувайте знання, - пише він, - теоретичні і практичні, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих, статечних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною тихою працею.  

Важливе місце у національному вихованні письменник відводив українській мові, різко критикував тих, хто намагався забрати останнє в народу - його рідну мову.

Вчора ви, небожата мої,

Раду радили глупу;

Се хотів я сказать тепер

Замість першого вступу.

***

Ухвалили печать наложить

На язик мій, на душу, -

Тож тепер вам усім вперекір

Говорити я мушу.

***

Зрозумійте й запам’ятайте собі

Ви, сліпців покоління,

Що, як зглушите душу живу,

Заговорить каміння.

«Мойсей».

Дуже велику увагу приділив Франко вивченню української мови в народних школах. І це зрозуміло. Письменника, який протягом всього свого життя боровся за розвиток української мови на народній основі, не міг не хвилювати стан її викладання. А стан цей був незадовільний. Спроби передових Діячів того часу, починаючи від Маркіяна Шашкевича, запровадивши народну українську мову в школі, зустрічали шалений опір урядових кіл. «Москвофіли», орієнтуючись на російський царизм, не хотіли й слухати про існування українського народу, української мови. Вони користувалися «язичієм» - сумішшю з південно-західних говорів української мови і елементів російської, старослов’янської та польської мов, а також правописом, основаним на етимологічному (історичному) принципі, що зберігав віджилі букви старослов’янського алфавіту. Вони, як писав Франко, уявляли, що «українська і російська мови - одна мова, а різниця полягає тільки у вимові деяких букв, що досить було переписати українську мову церковнослов’янськими формами і полонізмами, щоб зовсім близько підійти до мови Пушкіна. Вони клонилися перед Пушкіним, а проте апогей російської поезії бачили в Хом’якові й Аксакові, не визнавали Гоголя (крім «Тараса Бульби», перекладеного в 1852 р. на галицько-українське наріччя), читали і передруковували зовсім погані твори якихось невідомих російських письменників і, намагаючись наслідувати такі зразки у своїх власних творах, сплоджували щось здатне розсмішити найпохмурішого меланхоліка». За таке ставлення до української і російської мов «москвофілів», як відомо, гостро критикував М.Г. Чернишевський та інші передові представники російської культури.

Спираючись на праці М.Г. Чернишевського, Франко викривав реакційність поглядів «москвофілів» і боровся за розвиток української літературної мови на загальнонародній основі, за вивчення цієї мови в школах Галичини.

Усвідомлюючи складність правопису, створеного на основі етимологічного принципу, враховуючи трудність його вивчення, Франко наполегливо боровся за запровадження в школах правопису, який би базувався на принципі фонетичному. «Було б бажано , - писав він у 1888 р., - щоб справу правопису розв’язали в нас остаточно на користь простої, послідовної і раціональної фонетики, яка, крім величезного полегшення в навчанні руської (української, автор) мови в школі, є вже тепер правописом науки, зокрема лінгвістики і етнографі», оскільки дозволяє якнайвірніше передавати всі фонетичні відмінності і особливості окремих руських діалектів».

Проте, як вказував письменник, запровадження фонетичного правопису в школах зустрічало серйозний опір.

Тільки в 1892 р. крайова шкільна рада погодилась на запровадження фонетичного правопису в школах. Це був правопис Желехівського. Проте він не став єдиним правописом для всієї Галичини. Окремого правопису, що являв собою синтез правописів Желехівського і Куліша, додержувалося Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Інший правопис (комбінація шкільного правопису з правописом НТШ) застосовувався у виданнях Руського педагогічного товариства і «Просвіти». Церковні кола зберігали етимологічний правопис. Склалася сміхотворна ситуація, при якій вчителі повинні були навчати дітей одного правопису і водночас читати їм літературу, видану на основі ін. правописних норм. Мовної єдності не було й у шкільних підручниках, що також створювало великі труднощі для учнів.

Розуміючи надзвичайну складність становища з навчанням української мови в народних та інших школах Галичини, Франко своєю письменницькою діяльністю показував, якою повинна бути мова, що вивчається учнями. Він боровся за утвердження в Галичині української літературної мови, в основі якої лежала мова видатних письменників України: Котляревського, Квітку-Основ’яненка, Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя -Левицького. Франко зробив багато для того, щоб піднятися до вершин української Літературної мови. Це добре видно при порівнянні творів письменника, виданих у ранні й пізніші періоди його літературної діяльності.

У найтяжчі хвилини свого життя постійно думав про Україну й народ, і ця любов гартувала його, вона й гартує патріотичні почуття сучасника

Як я люблю тебе, мій краю,

Як я люблю красу твою, твій люд

Як гаряче молюся і бажаю

Для того щастя свій віддати труд!

Свої думки про призначення освіти Франко висловлює в дитячих оповіданнях. Як більшість прозових творів, вони базуються на дійсних життєвих фактах. Основна проблема цих творів - формування національної свідомості. У центрі кожного твору - образи талановитих дітей, які прагнуть до знань. Їх здорові природні задатки калічать бездарні, малоосвічені вчителі («Маленький Мирон», «Олівець», «Отець гуморист», «Грицева шкільна наука» та інші).

Свій погляд на освіту Франко виклав у таких коротких риторичних запитаннях : «Що таке освіта ? Чи вмілість читати й писати - се освіта ? Чи прочитавши всі книжечки .., чоловік робиться освіченим ? Чи скінчивши університет і одержавши диплом, чоловік робиться освіченим ? Так освіченим, щоб у кожній життєвій пригоді міг собі дати раду?».

В цілому такі ідеї автор називає променями світла в темному царстві.

Універсальна громадська діяльність Франка, в тому числі просвітницька, одержала належну оцінку як в Україні, так і за кордоном. В «Історії української літератури» Володимира Родзикевича, виданій 1956 р. у Детройті, читаємо :

- Іван Франко сходив на «низини», на «дно» і на бистрих крилах уяви й думки зносився на «вершини», туди, куди є доступ тільки геніям. Був тим, хто серед найдикіших хащів пробивав шляхи для інших, був тим каменярем, що довгі роки лупав скалу байдужості, тим ковалем, що клепав серця, був тим провідником, що вів нарід в обітовану країну народного щастя і впав на тому шляху: був передусім громадянином.

 Василь Федорович,

доцент МЕГУ

 НАРОДНА ПАМ’ЯТЬ ПОВИННА ЗІЙТИ З БЕЗДОРІЖЖЯ

Цей лист пролежав в архівах редакції два роки. Річ у тім, що його автор наш земляк – повстанець, який зараз проживає в Парижі Василь Михальчук по-своєму оцінює діяльність націоналістичних організацій на теренах Волині. Незважаючи на те, що ряд фактів не співпадають з тими, які давно вважаються правдивими, ми все-таки вирішили подати цей лист на широкий загал. Заради справедливості і заради майбутнього, яке не може базуватися на неправдивій історії

 Шановні і Дорогі Друзі!

Маю приємність ствердити, що нашій землі, де збройний спротив родився, шана до нього стоїть на такому високому рівні і що наша молодь з ним може «запричаститися». Друга, з огляду на те, що я був автором і свідком деяких подій того часу, має більш формальний грунт.

Хочу звернути Вашу увагу, що в 1942 УПА під командуванням Клима Савура не було. Була УПА, але під командою Бульби (Тараса Боровця) і виникла вона в цікавих обставинах.

Одержавши від Президента Андрія Лівицького схвалення на творення Поліської Січі-УПА, Бульба переходить 31 липня 1940 німецько-совєтський кордон на ріці Буг коло Володави і до вибуху війни готовить на Поліссі мережу ПС-УПА. Коли вибухає війна, він з нею виходить наяву у формі мережі станиць української поліції. Її число доходить до 10.000 людей, і комісар Кох, ґестапівська адміністрація якого замінила воєнну адміністрацію Вермахту на Волині і Поліссі, побачив небезпеку Бульби. Він дав наказ про роззброєння ПС-УПА і роззброєння пройшло офіційно в Олевську , де був Штаб ПС-УПА. Але лише частково, бо Бульба був передбачливий. Він зложив частину зброї і розпустив частину людей, а з вибраними і з кращою зброєю - зник у підпіллі під кінець листопада 1941. Але не під попередньою назвою ПС-УПА, а під новою Українська Повстанча Армія (УПА). Під командою Бульби, УПА була одиноким спротивом німцям до початку 1943.

Ранньою весною 1940 Степан Бандера з групою оргкадрів відділюється від ОУН, створеної в 1929р. і творить ОУН СД. Її дальші дії Вам відомі. Ще в 1942 вона є проти повстанчого спротиву німцям і проти Бульби. Це на ІІІ Конференції ОУН СД в лютому 1943 чітко стануть нариси збройного виступу проти німців і будуть швидко реалізуватись, бо у міжчасі події пішли дещо швидше. У половині січня 1943, командир Білий провів своїм загоном успішний напад на в’язницю з Дубні, а два тижні пізніше те саме зробив командир Крук на в’язницю в Крем’янці. Перший діяв від ОУН, а другий - від ОУН СД. В другій половині березня 1943 постають перші повстанчі табори на Волині: під командою Хрона (ОУН) і під командою Крука (ОУН СД) в лісах Крем’янеччини і під командою Черника (ОУН СД) на Дубенщині. Перші їх назви це Збройні Відділи ОУН полк. Мельника і Збройні Відділи ОУН-СД Степана Бандери. Щойно з початком квітня, Рубан (Микола Лебедь) від ОУН СД перейменував свої Збройні Відділи ОУН СД на УПА. Він почав вести переговори з Бульбою на Рівненщині, з прихованою думкою підпорядкувати собі Бульбу і його УПА. Але коли побачив, що Бульба твердо стоїть на легітимних позиціях УНР, він переговори перервав, увівши в себе престижну назву Української Повстанчої Армії. Тоді з’являється командир Савур.

Окрім згаданих трьох сил, ще діяв на південній Волині (південна Крем’янеччина) і Лановеччина) Фронт Української Революції (ФУР) під керівництвом його засновника Яворенка (Тимофій Басюк), якого не можна викидати з історії української збройної боротьби в Другій світовій війні. ФУР почав зарисовуватись в суспільній думці тих земель вже під кінець 1942, але повністю проявився в останніх днях грудня або в перших днях січня 1943 бравурним наскоком на газету «Кременецький Вісник», поруч майже ґебітскомісаріяту, і вивозом з неї всього матеріалу друкарні. Спочатку співпрацював Яворенко з ОУН СД, але під настирливим настоюванням їй підпорядкуватись, він від неї відсунувся і вів зв’язки з УПА Бульби.

В липні 1943 повів Рубан збройну нагінку на Збройні Відділи ОУН, а в серпні на Українську Народну Революційну Армію (УНРА), на яку Бульба перейменував свою УПА 20.07.1943, надіючись зберегти свій рух від наступу Рубана. Надії його не виправдалися. Тоді також почав Крук винищувати загони ФУР Яворенка.

Влучним є відмічення участі в Штабі УПА Бульби полк. Петра Дяченка і полк. Михайла Омелюсіка. Першого делегував туди Провід ОУН, додавши згодом ряд інших старшин і Олега Штуля, як свого постійного представника при штабі УПА(О.Ш. буде вибраний на Голову ОУН в 1964, коли помер полк. А. Мельник), а другий прибув сам, помітивши силу Бульби. Потім він перейшов до УПА Рубана, а коли в листопаді 1943 командування над УПА перебрав Роман Шухевич, Омелюсікові вдалося виїхати на Захід.

Хибним є твердження, що Поля (Федір Польовий) послав до УПА О.Ольжич. Поля я знав. Він був пов’язаний з ОУН і брав участь у Похідних Групах, яких десяткувало ґестапо і червоні залишки в Україні. Чудом повернув Поль на Волинь. Після нападу Енея на табір Хрона 06.07-1943, Поль перебував у с. Антонівцях, виважуючи своє рішення і потім приступив до Енея. Це був кінець липня і дещо згодом йому доручено Школу старшин. Полк. Іван Литвиненко, колишній дорадник Президента УНР, Андрія Лівицького, прибув на Крем’янеччину в 1942 і був у ділових зносинах з УПА Бульби. В липні 1943 СВ його змобілізувала і він працював деякий час у Штабі Савура, але не довго і зник при таємничих обставинах.

Але всенародного піднесення, про яке Ви згадуєте на початку летючки, тоді вже не було. Ентузіазм в народі появився в початках ставання Збройних Відділів двох ОУН, коли творився суцільний фронт проти німецького свавілля. УПА Бульби на півночі, Збройні Відділи в осередку Волині і ФУР Яворенка на півдні - давали прояв справжньої соборності в боротьбі, якої так болюче не доставало нам в нашій історії. Народ це помітив і радів, може навіть відчуваючи запоруки на перемогу. Бо якщо збройні удари й підважували німецьку силу, то рівночасно приспішували прихід большевиків і їх НКВД, від якого лишились глибокі рани. Думка про це паралізувала, але у глибинах душі тремтіла іскра надії і віри.     

Поява згаданого СБ Рубана почала все нівечити. Не згадуймо болючих ран і не вичислюймо невинних жертв, коли жахлива хвиля прикрих ексцесів нищила не тільки ворогів, не тільки своїх братів тільки тому, що вони були політичними противниками, але й невинних людей, бідних селян. Вистачило анонімного доносу за колись переорану межу, за ницу заздрість і людина безслідно зникала. Але невинних жертв не забуваймо, нехай вони будуть в нашій історії показниками того, чого треба остерігатись у всякій здоровій, гідній і відповідальній політиці.

З моменту появи політичного клича ОУН СД’: «Хто не з нами, той проти нас!» з усіма його суспільними наслідками, потоптано велич соборності збройного зриву, величної ідеї українського націоналізму і пошану до неї. Від потоптання потерпіли не частини УПА Бульби, Збройні Відділи ОУН чи ФУР Яворенка, як може здаватись на перший погляд, а ВЕСЬ український патріотичний фронт, вся українська визвольна ідея і вся національна свідомість, що так успішно зростала протягом революційної боротьби ОУН від її заснування в 1929; через спротив різним окупантам українських земель, у спаласі зриву Закарпаття і аж до вибуху Другої світової війни, до розколу в єдиній до тоді ОУН.

У розпач, річ ясна, сьогодні впадати не треба, бо це нічого не поможе. Але й мовчки поруч сумних подій пройти не можна. З кожного пройденого нашою громадою суспільного кроку, український дослідник повинен зробити висновок і об’єктивно його представити громаді. Він не має права обгортати гіркі події в красивий папір і народну пам’ять вести на бездоріжжя, бо це може повторити нові політичні похибки.

Василь Михальчук.