Пам’яті Григорія ДЕМ’ЯНЧУКА

20 ВЕРЕСНЯ ГРОМАДСЬКІСТЬ РІВНОГО ЗГАДУВАЛА СВОГО СЛАВНОГО ЗЕМЛЯКА, НЕВТОМНОГО КРАЄЗНАВЦЯ, ЛІТЕРАТОРА, ВІДДАНОГО РІДНІЙ ЗЕМЛІ ПАТРІОТА ГРИГОРІЯ ДЕМ’ЯНЧУКА – У ЦЕЙ ДЕНЬ ЙОМУ ВИПОВНИЛОСЯ Б 70.

В актовій залі Рівненської обласної бібліотеки зібралися його рідні та друзі, колеги та однодумці, учні та послідовники. Символічним став перегляд відеозапису одного з виступів Григорія Дем’янчука на одному з заходів, що проходили в бібліотеці, коли він називав імена письменників, твори яких колись вилучалися за невідповідність комуністичним догмам і тільки не так давно повернулися до читача, - Іван Світличний, Іван Дзюба, Галина Журба. До цього списку з повним правом можна додати й ім’я Григорія Дем’янчука, адже єднає їх спільна незгасима жаринка любові до Батьківщини, до рідного краю, до рідного слова.

Світлими спогадами про Григорія Дем’янчука ділилися ті, кому пощастило жити і працювати разом з ним. А це і працівники бібліотеки, де багато годин провів пан Григорій, досліджуючи архіви, беручи активну участь в усіх заходах. Директор Рівненської обласної наукової бібліотеки Валентина Ярощук з особливою вдячністю відзначила його велику роботу з популяризації української літератури, особливо тієї її частини, яка була знищена за радянської влади і, здавалося, приречена на забуття. Саме тому на знак шани й поваги до свого колеги бібліотечні працівники підготували ґрунтовне наукове дослідження - „Криниці щедрої душі. До 70-річчя з дня народження Григорія Семеновича Дем’янчука. Бібліографічний покажчик”.

Голова Рівненського обласного відділення Спілки письменників України Лідія Рибенко згадувала, як допомогли їй у роботі краєзнавчі розвідки Григорія Дем’янчука, а у спогадах директора Інституту мистецтв РДГУ професора Степана Поліщука пан Григорій постав як талановитий науковець, педагог, фольклорист. Тепло й сердечно говорив про свого вчителя й колегу по творчому цеху письменник Євген Шморгун.

Під час урочистостей відбулася презентація останньої книги Г.Дем’янчука, співавторами якої стали його сини Богдан та Анатолій - „Українське краєзнавство: сторінки історії”, яка вийшла у видавництві „Просвіта” в Києві 2006 року. Присутні ознайомилися з виставкою „Закоханий у рідний край”, яку підготували працівники бібліотеки до дня народження свого давнього друга і помічника.

Багатогранною творчою особистістю був Григорій Дем’янчук. Його можна було побачити на різноманітних мистецьких заходах - у театрі, на художніх виставках, у музеї чи просто в майстернях рівненських митців. З ним завжди було про що поговорити, у нього було чому повчитися, а особливо тій небайдужості до всього, що входить у поняття духовного світу людини.

І відблиском його світлої душі було полум’я свічки, жар достиглої горобини, журливий спів бандури та терпкі пахощі його улюблених чорнобривців...

ВОГНИК ЙОГО ПОСВІТУ

 Це так непросто - писати в минулому часі про людину, з якою десятиліттями разом працював, 3 якою дружив, яка була однодумцем у багатьох творчих починаннях і пошуках, на плече якої міг надійно спертися за будь-яких обставин.

 ...Наші стежки зійшлися восени 1963 року, коли я, сільський фельдшер, відтарабанивши трирічну армійську службу, круто поміняв свій, так би мовити, професійний вектор і став студентом-філологом Рівненського педінституту. Якось завітав до редакції єдиної тоді в Рівному обласної газети «Червоний прапор» і запропонував свої вірші. Чубатий працівник відділу культури та шкіл, до якого мене спрямували, пробіг очима мою писанину і раптом приязно усміхнувся:

- А що? Здається, тут щось є... Давай познайомимося ближче...

 Відтоді ми й знайомі з Григорієм Дем’янчуком. Хоч із газетних сторінок ім’я його я знав раніше. Саме Дем’янчук вводив мене в місцеве літературне та журналістське середовище, втискував у літературно-мистецьку сторінку «Горинь” мої ще досить кострубаті опуси, іноді дотягуючи їх «до кондиції».

 Григорій Семенович Дем’янчук був тільки трохи старший від мене. Народився він 20 вересня 1936 року в селі Карпилівка Білогірського району на Хмельниччині. Закінчив факультет журналістики Львівського університету імені Івана Франка і трудився літпрацівником, виношуючи досить-таки амбітні плани творчої діяльності. Оскільки й мої творчі задуми буди теж не менш амбітними, то нам вистачало приводів і для тихих бесід, і для галасливих суперечок. Певно, саме це й здружило нас, а потім і звело разом працювати в тому ж таки відділі культури та шкіл редакції обласної газети. Правда, те сталося не зразу. Бо в 1966 році Григорія Дем’янчука було звинувачено в «українському буржуазному націоналізмі» і звільнено з редакції. Хоч той «націоналізм» полягав тільки в читанні забороненої владою літератури, але й це вважалося неабиякою провиною. Тож довелося йому деякий час заробляти на хліб насущний в рекламному комбінаті. А коли рівненські компартійні вожді змінили гнів на милість і поновили його на посаді, то вже я заробляв свій хліб насушний у Бережному. І тільки в 1970 році за сприяння того ж таки Григорія Дем’янчука мене перевели працювати в Рівне.

 За довгі роки спільного газетярювання ми добре пізнали «творчу лабораторію» один одного. Робота над якоюсь темою чи над новою книгою не трималася в секреті. Так само й успіхи чи невдачі цієї роботи, які дуже вже залежали від конкретних житейських умов та обставин.

 Непересічний талант Григорія Дем’янчука в ті роки напружено шукав своєї реалізації. Адже рамки обласної газети були для нього настільки тісні, що чавили кайданами. Та ще й недремне око кадебешників ні на мить не притупляло пильності.

 Врешті Григорій знайшов віддушину - нею стала природничо-краєзнавча тематика. У львівському видавництві «Каменяр» одна за одною почали заявлятися його книги - «Барви Полісся», «Над Горинь-рікою», «Біля джерел», «Семи криниць водиця» та інші. Одну з таких книг - «Щоб квітла наша земля» - я допоміг Григорієві «пробити» в київському видавництві «Веселка», з яким у мене налагодилися міцні ділові стосунки. То були по-справжньому хороші книги, вони віддзеркалили широкий світогляд автора, кипучий пульс його неординарного мислення, вони випромінювали авторську любов до Вітчизни, зокрема, до землі Волинської, закоханість у природу рідного краю. Про ці книги писала обласна й республіканська преса. Не буде перебільшенням, якщо стверджу, що саме на них виховалося ціле покоління нинішніх краєзнавців.

 І все ж ці видання не приносили Григорієві Дем’янчуку повного душевного задоволення. Він почуває (та й не раз зізнавався мені), що хоче і може зробити щось більше. Лише як побачила світ його книга «Воскреслі для життя» - Григорій був по-справжньому щасливий. Бо ця книга - дослідження про письменників XX ст. - стала початком здійснення його засадничих літературних намірів. А ті наміри були о-го-го як розпросторені!

 Він, можливо, був би поетом-сатириком,  таки мав і чіпкий погляд, і критичний розум, і гостре перо.

 Готував він збірку літературних фейлетонів. Основу її мали скласти речі, публіковані в «Літературній Україні» (у 60 роки вони публікувалися там часто). Але «хрущовська відлига” змінилася «брежнєвськими морозами». Дехто з письменників навіть помандрував у краї віддалені. У тому числі й окремі з Дем’янчукових друзів. Збірка така виявилася не на часі. І Дем’янчук-критик замовк.

 Задумалася повість у новелах для дітей під назвою «Медаль для Калинівки» (роки війни і повоєнні). Вона уже й писалася. Але її засмоктали неможливість сказати те, що хотілося, та газетярська текучка.

 Вигулькнула тема історична - про гайдамацького бандуриста-співця Бандурка. Григорій перелопатив гори матеріалу із XVІІІ ст., писав окремі розділи книги. Я уже знав її сюжет... А то ще на тривалий час Дем’янчукову увагу прикувала тема Острога XVІ століття - збирав матеріали для повістей про Дем’яна Наливайка та про батька й сина Смотрицьких. Майбутні розділи тих повістей я чув з його уст, Навіть своєрідною підготовкою до повісті про Смотрицьких стала його краєзнавча книжка «Високі береги Смотрича» (І985 р.), яка забезпечувала майбутньому творові пейзажний антураж. І знову ж таки поточні справи, пов’язані з необхідністю здобуття хліба насущного, а ще невміння відмовитися від виконання численних доручень начальства та прохань знайомих і друзів призвели до затихання амплітуди колись такого могутнього імпульсу.

 В останні роки було плідним повернення письменника до теми природи рідного краю і прагнення продовжувати розшифровування її тайнопису. Час зробив своє - зміцнив талант автора, збагатив знаннями й досвідом. З новою силою запульсували не тільки фольклорні й літературні джерела, а й власні спостереження та висновки. Отак і з’явилася книжка «Звідки тече та річка», у якій слова відстоялися в серці, пройшовши випробування на справжність. Окремі оповідання, які зустрічалися в попередніх книжках, очистилися від наносної данини тодішній дійсності, викристалізувалися, заграли новими барвами. Залишилося все вартісне, неспроминуще. І вартісного виявилося таки чимало: від оповіді про малюсіньку, але єдину в світі - бо ж рідна! - річечку Рудку до розповідей про найвизначніші об’єкти Рівненського природного заповідника, який розкинувся на десятках тисяч гектарів землі.

На жаль, до виходу цієї книги у світ було 22 січня 2001 року...

 Того дня в Рівному на майдані Незалежності люди збиралися на мітинг з нагоди свята Злуки українських земель. Домовилися піти на майдан і ми з Григорієм. Він зайшов до мене у Народний дім і похвалився: «Учора хоч і допізна засидівся над статтею про Уласа Самчука (цю статтю Дем’янчукові замовили з редакції газети «Волинь») але таки написав! Ото зараз однесу в редакцію та й підемо мітингувати... Ану послухай, чи не надто кострубате вийшло». Він присів за стіл навпроти мене і почав читати. Це в нас було багаторічною практикою - читати один одному свої свіжоспечені опуси, щоб перевірити, як сприймається написане. Але, не дочитавши й першого речення, Григорій враз ойкнув і похилив голову на стіл...

 Книги «Звідки тече та річка» Григорій Дем’янчук уже не побачив. Але вона вийшла саме такою, якою автор її скомпонував, якою він хотів її бачити.

 Сьогодні Дем’янчукові книги живуть уже власним життям. Вони ненав’язливо й довірливо ведуть розмову з читачем. Їхня мова-розмова триватиме й триватиме, бо кожній хорошій книзі суджено надовго пережити свого творця, закликаючи нових і нових читачів на вогник його посвіту.

 Євген ШМОРГУН

БИТВА ПІД ОРШЕЮ: московська ганьба та волинська слава

492 роки тому, 8 вересня, об’єднане військо під командуванням волинського князя Костянтина Острозького здобуло перемогу над 80-тисячною московською армією біля міста Орша на березі Дніпра (Білорусь). Розбивши московську кінноту, коаліція союзників на кілька десятиліть зупинила експансію Московської держави на захід.

На початку XVІ століття Московська держава висунула претензії щодо українських та білоруських земель, які тоді входили до складу Великого князівства Литовського. Влітку 1514 року під час чергової московсько-литовської війни московська армія після місячної облоги захопила Смоленськ і наприкінці серпня вийшла на лівий берег Дніпра неподалік Орші. Московським військом, що налічувало майже 80 тисяч вояків, командували князі Михаїл Голіца-Булгаков та Іван Челяднін.

У ніч на 8 вересня тридцятип’ятитисячне військо Великого князівства Литовського навело через Дніпро навпроти Орші наплавні мости на діжках і переправилося на лівий берег. Литовська армія складалася із власне українських, литовських, білоруських, сербських, татарських, польських, угорських та німецьких загонів. Цим об’єднаним військом командував п’ятдесятичотирилітній волинський князь Костянтин Острозький.

Рано-вранці Челяднін атакував Острозького, намагаючись відрізати його від мостів, однак союзники відбили напад. Острозький очолював усі контратаки української кінноти і бився, як простий вояк. Використовуючи суперечності між Голіцею та Челядніним, він нападав на них порізно, а ті, за словами літописця, із заздрості видавали один одного.

Опівдні українські та литовські вершники вдаваним відступом завели московську кінноту під залп своїх гармат, а потім її із засідки у прибережному лісі атакував резервний загін. Під натиском війська Острозького важка московська кіннота відступила на багнистий берег річки Кропивна між Оршею та Дубровною і там майже вся була знищена. Атака польських гусарів довершила розгром московської армії, хоча погоня за її окремими частинами, що тікали до Смоленська, тривала до ночі.

Втрати московського війська сягали тридцяти тисяч вояків, а Челяднін, восьмеро воєвод, 37 значних бояр та півтори тисячі дворян потрапили у полон. Уперше в історії московський цар оголосив евакуацію всього царського двору з Москви. Перемога під Оршею зробила Костянтина Острозького відомим усій Європі, про неї розповідалося в чотирьох книгах, виданих латиною та німецькою мовою. Острозького з тріумфом зустрічали у Варшаві та Вільні, і на честь перемоги під Оршею він побудував у Вільні Свято-Троїцьку та Свято-Миколаївську церкви.