УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПАРТІЯ  ЗВЕЛА ЧЕРГОВИЙ ПАМ’ЯТНИК: «ДУБОВИЙ» ТЕПЕР - ГЕРОЙ НАВІКИ!

У середу, 17 січня, з ініціативи Рівненської обласної організації Української Народної Партії біля села Ниви-Золочівські Демидівського району, на місці героїчної загибелі останнього Головного командира УПА-«Північ» Івана Литвинчука - «Дубового» та районового провідника ОУН «Остапа» (він же «Мелентій»), відбулося урочисте відкриття пам’ятника Героям України. Панахиду та обряд освячення відслужили священики Київського Патріархату на чолі з митрополитом Рівненським та Острозьким Євсевієм.

Герої полягли через підлу зраду запроданця з села Лаврів Луцького району Волинської області. Тоді московські окупанти виявили криївку через вентиляційний отвір. І 18 січня 1951 року в нерівному бою «Дубовий» загинув разом з другом «Остапом», застрелившись останніми набоями. Дослідили й архівні документи КДБ (тепер СБУ), чимало інформації дали місцеві жителі. Тепер у селі Ниви-Золочівські насипано курган, поставлено хрест і пам’ятник з написом.

У заходах взяли участь делегації з п’яти областей на чолі з Василем Червонієм та Олегом Тягнибоком.

Як сказав Василь Червоній, Рівненська обласна організації Української Народної Партії систематично досліджує життєвий і бойовий шлях не лише видатних командирів УПА, а всіх, хто зі зброєю в руках у XX столітті творив Українську державу. Конкретним свідченням цього є видання вже 13 томів «Книги Пам’яті і Слави Волині», і ця серія не закінчується.

Виступаючи на мітингу, голова Рівненського обласного братства вояків УПА імені Клима Савура пан Олексій Мануйлик підкреслив: «Мені болить душа, що наша держава не виділяє жодної копійки на зведення таких пам’ятників героям, а на рахунку Української Народної Партії це вже 178-й. Тільки на Хмельниччині коштом УНП уже зведено п’ять».

Крім організаторів, до вшанування «Дубового» долучилися й учені, історики, письменники, хорові колективи та безпосередні учасники УПА. До присутніх зі словом звернувся кандидат історичних наук Волинського університету, автор книги «Вони боролись за волю України» Володимир Дмитрук. Біля підніжжя кургану грою на бандурі пам’ять про «Дубового» вшанували також заслужений діяч мистецтв України, бандурист з Чернечої гори з Канева Володимир Горбатюк та студент другого курсу Інституту мистецтв бандурист Сергій Халява.

А рівненський автор «Книги Пам’яті і Слави Волині», історик-дослідник Олександр Денищук на основі своїх досліджень повідав про деякі досі невідомі біографічні подробиці життя Івана Литвинчука. Деякі речі звучали для громади вперше:

«Литвинчук Іван Самійлович народився у 1919 році (за спогадами рідної сестри Євдокії) в селі Бискупичі Руські (тепер Нехвороща) Володимир-Волинського району Волинської області. Мав середню освіту.

У родині Литвинчука Самійла та Олімпіади виховувались дві дочки: Афанасія 1914 року народження та Євдокія 1926 року народження. Батько був важкохворий, через що й змушений був покинути сім’ю. І мати залишилась з трьома малими дітками, яких не мала можливості поставити на ноги.

Менша сестра Івана Євдокія була віддана на виховання в монастир села Зимне Луцького району, а Івана, коли йому було 11 років, архієпископ взяв на виховання у Дерманський монастир за гарний спів у церковному хорі.

 Пізніше старша сестра Афанасія  вийшла заміж і жила окремо, а менша Євдокія з матір’ю була вивезена на Сибір разом із сім’єю старшої сестри. 

Молодша сестра Євдокія в 1950 році народила сина в Ковельській тюрмі і разом з немовлям була вислана до Сибіру. По дорозі у вагонах багато дітей загинуло, але її дитя вижило.

У 1966 році родина Литвинчуків повернулося із заслання в Україну, до села Завадівка Теплицького району на Вінниччині. У 1968 році на 82 році життя тут помирає мати Івана Литвинчука Олімпіада. Старша ж сестра Афанасія (Фая) після заслання проживала в місті Кіровоград і померла в березні 1996 року на 82 році. А менша Євдокія вийшла заміж за політв’язня, уродженця міста Луцьк Григорія Шевелю, який був засуджений московським режимом до концтаборів смерті. Після повернення з місць позбавлення волі Григорій та Євдокія проживали в Луцьку. Подальша доля Євдокії до кінця невідома. Відомо лише, що вона з чоловіком проживала в Луцьку на вулиці Ольги Кобилянської, буд. 3, кв.1. Відомо також, що у 1998 р. вона зверталася з інформацією до відомого дослідника за кордоном Содоля.

Іван Литвинчук у 1937 році став секретарем архієпископа Симона, з яким виїхав до Варшави, де перебував до 1939 року.

Тоді ж він встановив зв’язок із Краківським центром ОУН і пройшов там спеціальну підготовку.

За даними НКВС-НКДК-МДБ УРСР, Іван Литвинчук незадовго до нападу Німеччини на СРСР 22 червня 1941 року був перекинутий Проводом ОУН з Польщі на територію УРСР.

Під час німецької окупації України Іван Литвинчук легалізувався, працював у міській управі міста Сарни Рівненської області й одночасно очолив Сарненський окружний провід ОУН.

У 1942 р. Іван Литвинчук брав активну участь у створенні організаційної мережі ОУН та загонів УПА на Волині, а згодом провідниками ОУН був призначений керівником групи УПА-«Північ» під шифром «Заграва», яка діяла на території сучасної Волинської та Рівненської областей. Під керівництвом Івана Литвинчука-«Дубового» (за свідченнями Фаїни Яскал з Гутвина, своє псевдо «Дубовий» Іван Литвинчук взяв після того, як довелося йому жити в хаті Марійки Дубовихи) відділи УПА і місцеві осередки ОУН вели жорстоку боротьбу проти німецько-фашистських окупантів та їхніх польських прислужників та совєтською (червоною) партизанкою, яка грабувала мирне населення Полісся.

Після загибелі 12 лютого 1945 року керівника УПА-«Північ» Дмитра Клячківського – «Клима Савура» Іван Литвинчук був призначений керівником усієї УПА-«Північ».

У 1946 році керівництвом ОУН Івана Литвинчука було призначено керівником Крайового Проводу ОУН-«Москва», який діяв на території Волинської та Рівненської областей, Кременеччини, а також в окремих районах Брестської та Пінської областей сучасної Білорусі. Очолюючи цей Провід, Іван Литвинчук протягом 1946-1950 років керував усією підпільною роботою на величезному терені.

За вказівками Івана Литвинчука протягом 1946-1950 років у різних районах Волинської та Рівненської областей було вчинено значну кількість антибільшовицьких акцій ОУН – розповсюдження листівок, знищення зрадників, напади на колгоспи і представників окупаційної влади тощо.

«Дубовий» мав значний вплив на керівників Центрального Проводу ОУН Романа Шухевича – «Тура», Василя Кука – «Леміша» і Василя Галасу – «Орлана», з якими він зустрічався в підпіллі.

В ОУН та УПА Іван Литвинчук користувався псевдонімами «Дубовий», «Максим», «Давид», «Корній», «7604», «9245», «0405», «8228».

18 січня 1951 року чекістсько-військова група управління МДБ по Рівненській області після доносу зрадника з с.Лаврів у господарстві одного з мешканців села Ниви-Золочівські Демидівського району Рівненської області виявила ретельно замасковану криївку, у якій переховувалися підпільники ОУН. На пропозицію здатися живими учасники ОУН вчинили збройний спротив групі МДБ, а потім у безвихідному становищі застрілилися з пістолетів (зі слів дочки Віри, яка після відбуття покарання повернулася додому).

З бункеру було витягнуто два трупи: останнього керівника УПА-«Північ» Литвинчука Івана Самійловича - «Дубового» та провідника ОУН Демидівського району «Остапа» (він же «Мелентій»). У бункері було вилучено ручний кулемет, міномет, 2 автомати, 3 пістолети та набої до них. Труп Івана Литвинчука був упізнаний його заарештованим охоронцем Д.Римарчуком - «Неситим», а також іншими заарештованими підпільниками ОУН.

Крім того, слід згадати, що, працюючи над третім томом «Книги Пам’яті і Слави Волині», присвяченим Березнівському району, Олександр Денищук виявив нові факти, які передували цій трагедії. Так, наприкінці 1950 року в селі Радомишль Луцького району Волинської області трагічно загинув у криївці від підкладеної вибухівки в батареї живлення рації визначний діяч націоналістичного підпілля на Волині, заступник «Дубового», політичний референт Крайового Проводу «Москва» – Іван Троцюк, уродженець села Яблунне Березнівського району.

З архівних документів стало відомо, що 3 січня 1950 року в селі Несвіч Луцького району кагебістами були вбиті зверхники-підпільники, вихідці з Горохівського (колишнього Берестечківського району), які забезпечували підпільну діяльність «Дубового».

Тоді в нерівному бою загинули: «Дорош», «Жбурляй» (він же «Юрченко») і «Жвавий» (він же «Косаренко»). Ці герої були наближеними до керівника УПА-«Північ» Івана Литвинчука. Поки що їхні прізвища не встановлено, але віримо, що з часом зусиллями дослідників імена героїв вдасться віднайти.

Виступаючи перед багаточисельною громадою,  голова РОО УНП, депутат облради Василь Червоній наголосив, що воювали ці хлопці не за заводи й акції, не за долари з Мерседесами, а за свою рідну землю. За Україну гинули, як один. Вони могли легалізуватися на Уралі чи Донбасі, але цього не зробили. Вони також могли піти в американську окупаційну зону і таким чином залишитися живими. Але вони обрали інший шлях – вони гинули як Герої... І, на відміну від Червоної армії, Вермахту і армії Крайової, ці хлопці ніколи собі не ставили за мету шукати щастя в чужих земля. Вони шукали смерті на своїй землі - і смерті не лише своєї, а й чужої, адже вбити ворога за те, що він грабує твоє село, ґвалтує твою сестру, – це свята справа, освячена Богом і Церквою.

– А з такого, як «Дубовий», ми всі до одного повинні брати приклад і вміти дати гідну відсіч тим, хто сьогодні денаціоналізує нашу націю, а колись заподіяв нам страшні збитки, влаштував штучний голодомор, виселяв, катував, репресував, знищував морально і вбивав.

Чому їхня боротьба, на жаль, не увінчалася успіхом? А причина одна, і про це сказав сьогодні митрополит Євсевій. ЗРАДА, ЗРАДА і тільки ЗРАДА стала причиною всіх поразок. І якби УКРАЇНЕЦЬ НЕ ЗРАДЖУВАВ УКРАЇНЦЯ, то перемога була б у наших руках і за часів Мазепи, Петлюри, і пізніше, за часів Клима Савура, Шухевича і «Дубового», якого звів у могилу зрадник із Лаврова (ім’я поки невідоме), – сказав Василь Червоній.

Земляк Василя Червонія з села Погорілівка Березнівського району Левко Мельник  1924 року народження – політреферент, який особисто знав «Дубового» ще тоді, коли той починав на Сарненщині, Дубровиччині й Гутвинщині, за станом здоров’я не зміг бути присутнім на відкритті пам’ятника. Та в одній з публікацій часопису «Відродження» від 11 листопада 2006 року він пише:

«Політична криза все більше поглиблювалась. Восени 1945-го року я отримав пошту, в тому числі Інформаційний листок (тобто Інформатор), в якому був досить великий перелік (все на двох сторінках) псевдонімів, в основному керівного складу, та коментар, що вони були ліквідовані СБ, як зрадники і агенти НКВД. Я не повірив, бо знав багатьох по спільній праці, а також деяких особисто.

Весною 1946 року в Пустомитівському лісі я зустрівся з командиром «Дубовим». Ми знали добре один одного по спільній роботі. Відбулася відверта і щира розмова, як друзів. Обмін думками про ситуацію співпадав.

Восени 1946 року я ще раз отримав пошту і грипс, а також особисту заяву зв’язкового. Серед пошти був Інформатор. В ньому були надруковані всі ті самі псевдоніми попереднього номера і коментар про співчуття, вибачення, що в СБ працювала агентура НКВД і ними були знищені кращі люди підпілля. Мені у грипсі повідомили (запам’ятав на все життя): «Це остання пошта, редакція припиняє свою діяльність, переходьте в глибоке підпілля».

Ось де криються причини наших поразок: ми схильні вірити своїм ворогам, чужинцям та «визволителям», які насправді були страшними гнобителями. Ми навіть дозволили чужинцям з неукраїнською національністю, таким як Фельдман, Бродський, Коломойський, Жванія та Порошенко, нами керувати. І найцікавіше, що «ходять» вони не під Морозом, Юльою та Ющенком, а над ними. І керують вони тому, що МИ ПОЛІНУВАЛИСЯ ПРОЧИТАТИ ПАРТІЙНІ СПИСКИ і в результаті провели до Верховної Ради лише 35 відсотків українців. Вдумайтеся: українська нація не має свого представництва у вищому законодавчому органі! А люди повинні були пам’ятати, що ВЛАДА СЬОГОДНІ БЕРЕТЬСЯ НЕ ЧЕРЕЗ ЗБРОЮ, А ЧЕРЕЗ ВИБОРИ! Уже не треба гинути від чужих куль і підривати себе гранатами. Необхідно просто не сидіти на печі, не лінуватися прочитати весь список, причому починаючи з кінця. Наприклад, до Рівненської обласної ради йшов під першим номером Левко Лук’яненко. Люди проголосували - і не встигли опам’ятатися, як головою облради став БЮТівець і друг Бакая Олександр Данильчук, який ховався від усіх під номером 28. Роман Безсмертний, який керує партією «Наша Україна», заховався під № 27 і т.д.

А завдання наше сьогодні – усе робити для того, щоб не було нам соромно, якби прийшлося дивитися в очі таким, як «Дубовий». Бо вони ж боролися не для того, щоб нами керували зрадники й чужинці, а для того, щоб реалізувати ті гасла, які реалізували навіть наші сусіди поляки: «ВЛАДА В УКРАЇНІ ПОВИННА НАЛЕЖАТИ ТІЛЬКИ УКРАЇНЦЯМ». У Польщі – полякам, у Росії – росіянам, в Ізраїлі – ізраїльтянам. Ми не будемо вказувати, як їм жити, а вони хай не сміють СЮДИ ЛІЗТИ І НАМИ КЕРУВАТИ. Адже ДО РУК НЕУКРАЇНЦІВ потрапило все – заводи, телеканали, радіочастоти, преса. Залишилася лише наша ОКРОПЛЕНА КРОВ’Ю ГЕРОЇВ ЗЕМЛЯ. То за що ж герої свою кров проливали? Щоб її скупили іноземці і прогнали споконвічних господарів, завезли сюди китайців, корейців та негрів, а селян вигнали в міста, де за одне покоління з українців зроблять манкуртів? Це отак ми народилися на світ Божий, щоб через одне покоління стати манкуртами і закінчити історію української нації? Чи за таке гинули хлопці – такі, як «Дубовий» та Клим Савур? То може, ми не дурніші від поляків і не тупіші від жидів?

 І якщо ні, то давайте більше поважати себе, а не зайд. Бо МИ – на своїй землі господарі, а ВОНИ – небажані гості без права панувати над нами. Початок об’єднання українців настав: ми підписуємо угоду між Українською Народною Партією та Всеукраїнським об’єднанням «Свобода», Народним Рухом, «Порою», КУНом та «Собором»... Але умова одна: у списках не повинно бути ЖОДНОГО НЕУКРАЇНЦЯ, – сказав Василь Червоній.

Слава Україні та її героям!

Олександр ДЖИГИРЕЙ.