БЛАГОДІЙНІСТЬ

Голови осередків Дубенської міської організації Української Народної Партії підприємці Володимир Грель і Сергій Прухніцький (магазин-офіс «Цифровий світ») ініціювали благодійну святкову акцію. Вони напередодні свят у Дубні обдарували малечу із багатодітних сімей. Понад шість сотень школяриків отримали набори письмового приладдя: ручки, олівці, зошити тощо.

Готували доброчинники й особливий подарунок – комп’ютер. Він мав дістатися дітям з багатодітної, але благополучної сім’ї, де у пошані висока мораль, духовність. Депутат міської ради Володимир Грель звернувся до відділу у справах сім’ї та молоді, де йому назвали 20 таких родин, які мешкають у Дубні. Але комп’ютер був один, тож вирішили розіграти його між претендентами. Пощастило родині Паськів.

Дубенчанка Оксана Пасько виховує самотужки шестеро діток, які ростуть допитливими, скромними, старанними, працьовитими. Сучасний комп’ютер для дітей був приємною несподіванкою, адже про нього вони могли лише мріяти. Не передати цієї радості, якою засвітилися дитячі очі, коли до хати зайшли представники «Цифрового світу» з таким жаданим подарунком.

 С. Метелюк

Дорвалися до корита!

Суперстар української політики сказала ці слова, коли її прем’єрство тільки зоріло. Тож мало хто її тоді зрозумів. А от команда зрозуміла чудово: «Будемо! Ох, будемо прати, тільки б до корита дорватися...». До великого корита надовго не вийшло, а до менших, як-от на Волині, вдалося. Тут вони, тобто БЮТ, не опозиція, тут вони - влада.

І що ж? Перуть, ще й як! Суперстарівські неофіти збагнули одразу: найзручніші для прання ночви - державні. Тож обласна рада, ледь розпочавши роботу, намагається одного кучмівського заступника голови замінити трьома білими з червоними сердечками. І встановлює кожному річний фонд зарплати близько 200 тисяч гривень. Луцький міський голова Богдан Шиба, з тої ж біло-пухнастої гвардії, замість колишніх чотирьох заступників запроваджує собі шість. І через сесію проводить таку оплату своєї та їхньої самовідданої праці: посадовий оклад, ще майже оклад «за високі досягнення у праці», матеріальна допомога «на оздоровлення та вирішення соціально-побутових питань» в розмірі сплюсованих двох попередніх сум, і все це ще раз подвоюється через премію.

Одначе, щоб так прати міський бюджет, треба його якось і наповнювати. А як? Випрати тих, хто з грошима. І Богдан Шиба ініціює в Луцьку податок на інвестиції. Хочеш, скажімо, збудувати магазин - платиш за землю, за облаштування території навколо, платиш усі належні податки, а потім від цієї всієї суми - ще три відсотки окремо в міський бюджет невідомо за що.

Підприємці міста обурилися з того невимовно, і міський голова ввімкнув задній хід. І мав усіх з другого боку: застовбив у місті орендну плату в кілька разів вищу, ніж вона була. Тоді обурилися дрібні підприємці, які орендують приміщення типу колишнього Будинку побуту, де надають послуги переважно бідним: «...Нова міська влада при допомозі політичних сил, а саме БЮТ, своїми діями знищує наш бізнес, руйнує інфраструктуру міста, однією зі складових якої є побутові підприємства». У міськраді невдоволених заспокоїли: підхід буде індивідуальний. Тобто, обпиратимуть кожного окремо в ощадному режимі.

Далі око нових владців упало на майно. Авжеж, комунальну ковдру можна прати як завгодно, тільки спочатку треба перетягти її від комунальних підприємств на себе. І міськрада приймає відповідне рішення. Тепер будь-якого інвестора можна прати голими руками, бо ж за будь-яким рішенням чи дозволом він прийде до міського чиновника. Квіточки вже чітко вказують на те, якими будуть ягідки. Наприклад, редактор міської газети поскаржився Богданові Шибі на те, що міськрадівські чиновники втручаються в роботу газети, вказують, що і як писати, а про що не писати взагалі. Результат конкретний: уже півроку редактор не може потрапити до міського голови на прийом, а з нещодавно прийнятого бюджету міста зник рядок про фінансування міської газети наступного року. Білосніжна свобода слова в дії. Цілком очевидно: далі вона передбачає банкрутство непокірної газети і продаж її приміщення, що в центрі Луцька, з молотка. На цьому можна напрати пару мільйонів.

І червоне сердечко так активно пульсує не тільки в обласному центрі Волині. Зокрема, в Іваничівському районі вже діють дві громадські організації, створені для боротьби з головою районної ради Людмилою Лазаренко, - Асоціація директорів шкіл і Асоціація сільських голів. Людмила Лазаренко протягла через сесію рішення, яким відібрала від територіальних громад майно всіх комунальних закладів і підприємств району, а посади їхніх керівників, з директорами шкіл включно, жорстко поставила на контракт, який підписуватиме вона ж таки одноосібно. Районний прокурор це рішення, що порушує цілий ряд законів, уже опротестував двічі. Але сесія з допомогою слухняних кнопкодавів прокурорський протест відхилила. Навіщо революціонерам озиратися на закони? Доцільніше дивитися туди, де наступні вибори. Добре, що вони далеко. До них якраз можна буде всіх, хто мислить самостійно, перепрати і зробити білими, пухнастими, з червоними сердечками.

І навіть красиві сердечкоподібні замочки на роти їм повісити.

От тільки ж казка недаремно мовиться. А фінал у неї який? Сцена біля розбитого корита, зовсім непридатного до прання.

 Орест БЕРЕЖНИЙ,

Луцьк

Піддубного – з посади

Парламентський комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності рекомендує міністру МВС України звільнити з посади начальника УМВС України в Рівненській області Сергія Піддубного.

Про це повідомив газеті «Экономические известия» заступник голови цього парламентського комітету депутат Володимир Сівкович.

 Безпідставні обшуки

Днями до редакції «Волині» завітав мешканець с.Городище Рівненського району Петро Романюк. З гіркою образою він повідомив, що міліціонери Рівненського райвідділу внутрішніх справ без жодного приводу двічі проводили в його господарстві обшук.

- Перший раз це сталося у травні минулого року, - розповідає пан Петро. – Мені на роботу зателефонувала дружина і схвильованим голосом, крізь сльози (а вона тоді була на восьмому місяці вагітності) повідомила, що міліція проводить у нас обшук. Що вони шукали, з чиєї подачі, і чому саме в нас – ніхто не сказав. Нічого не знайшовши, міліціонер Антонюк (я вже пізніше взнав прізвище цього працівника райвідділу) навіть не вибачився перед моєю сім’єю. Можете уявити, який стрес отримала моя вагітна дружина?

А ось перед Новим роком до нашої оселі знову навідалася міліція з обшуком. Цього разу вони шукали речі якоїсь громадянки Ткачук. І знову нічого не виявили. І знову нервовий стрес у дружини, у мене, у дітей. А їх у нашій сім’ї п’ятеро.

Хочу запитати правоохоронців: за що ми терпимо таку наругу? Адже за все своє життя ні я, ні члени моєї сім’ї нічого ніде не вкрали, а тут нас зробили злодіями і навіть не вибачилися. Невже заява першої-ліпшої (можливо, хворої) людини може служити підставою для принизливого обшуку? - запитує Петро Романюк.

Інформвідділ.

 ТИМ, КОМУ ЗА 80, – за ПЕНСІЄЮ В ІНШЕ СЕЛО!

Шановна редакціє! Допоможіть нам, пенсіонерам, отримувати пенсію за місцем проживання. У нас уже понад чотири місяці немає листоноші, оскільки їх умови праці незадовільні: низька зарплатня, до того ж необхідність продавати побутові товари, щоб потім отримати зарплатню у розмірі 500 гривень. Зокрема, крім нашого села, їм треба обслуговувати ще дві великі вулиці села Дядьковичі, а долати шлях довжиною 6-7 кілометрів, ще й з великим мішком за спиною – це занадто складно. Нам ще гірше – немає кому принести газету, передають ким-небудь через два тижні, а часом і зовсім нічого не принесуть.

За пенсією ходимо щомісяця самі, відтак цілий день проводимо в Дядьковичах: маршрутка туди в 9.00, а гроші приносять у 12.30, поки вистоїш у черзі і отримаєш гроші, то доводиться їхати назад аж у 17.00. Крім того, з приміщення пошти до траси, де стає маршрутка, ми йдемо пішки. А людям вже по 80 і більше років.

Такого безладдя ще в нашому селі не було, ніхто ні за що не відповідає. Не дали жодного результату і звернення до Рівненської районної адміністрації. Усе залишилося, як є...

Ірина Савицька, вчителька, член УНП  з села Милостів Рівненського району.

ПРО НАС ПАМ’ЯТАЮТЬ - І ЦИМ МИ ЖИВЕМО

Дозвольте через редакцію часопису «Волинь» сердечно подякувати директору Деражненського навчально-виховного комплексу Галині Кисельовій та голові профкомітету школи Валерію Токарю за те, що вони не забувають вчителів-пенсіонерів, ветеранів педагогічної праці і напередодні великих свят, як-от Різдва Христового, Пасхи, Дня вчителя тощо. Вони регулярно дарують нам подарунки, вітальні листівки, запрошують на новорічні вечори та шкільні лінійки, присвячені початку та закінченню навчального року. Цього року про нас також не забули.

Усе це надихає вчителів-пенсіонерів, вони радіють, що не забута їх багаторічна сумлінна праця на педагогічній ниві, а разом з тим підносить їх настрій, викликає позитивні емоції та продовжує життя.

Щиросердне спасибі Вам, дорогі наші колеги, за все це!

Ярослав Войцешко,

ветеран педагогічної праці,

вчитель біблієзнавства на громадських засадах

з села Деражне  Костопільського району Рівненської області.

ОБІЦЯНКА-ЦЯЦЯНКА...

Слідкуючи за подіями у Верховній Раді, коли відбувався розгляд питання про виділення десяти мільярдів гривень для повернення заощаджень, 182 депутати із 186 від Партії регіонів проголосували проти. Однак законопроект все-таки було прийнято 243 голосами.

Як бачимо, свої передвиборчі обіцянки не виконують ні Янукович, який обіцяв створити при Кабміні комітет вкладників, ні Ющенко, який обіцяв 10 мільярдів гривень повернути ошуканим вкладникам з коштів, виручених від «Криворіжсталі».

На жаль, В.Ющенко ще й наклав вето на законопроект, внесений представниками помаранчевих. Висновок: вето проти своїх. Крім того, зі спілкою ошуканих вкладників за останні 2 роки жодна партія не співпрацювала.

К.Ільчук, голова оргкомітету Рівненської обласної

регіональної спілки ошуканих вкладників.

РАБИ – ЦЕ НАЦІЯ, КОТРА НЕ МАЄ СЛОВА

В одному з віршів Оксани Пахльовської є такі слова: «Раби – це нація, котра не має Слова, тому й не може захистити себе». А може, і наш споконвіку культурний, толерантний та глибоко віруючий люд також перетворюється на рабів? Мабуть, що так. Бо за 15 років Незалежності України ми не зуміли подолати важливої сходинки еволюційного розвитку – від людини розумної до людини духовної.

Ми будуємо чепурненькі будинки, купуємо комфортабельні авта, на кожному кроці зводимо кафе-бари і наповнюємо їх нашою молоддю. Але все це зовсім не має вирішального значення для душі людини, бо наш побут і навіть інтелект не замінять Духа, який і живить душу людини. І як тут не згадати слова нашого українського філософа Григорія Сковороди: «Чи допоможе тобі палац або золото, якщо ти загубиш, вб’єш найцінніше – душу свою, тобто самого себе? Хіба не з хвороб душі народжуються тілесні хвороби?» А скільки в нас є родин, у яких мова перенасичена вульгаризмами. Мороз по тілу йде, коли чуєш висловлювання окремих чиновників.

І тому, з огляду на гостру потребу долати бездуховність, члени міського Союзу Українок з Костополя Надія Коза, відомий лікар-педіатр та секретар цього Союзу, колишній директор Костопільської школи-інтернату Лідія Сасинюк ініціювали проведення круглого столу з питань подолання бездуховності.

Тож напередодні нового року в Костопільській райдержадміністрації зібралися небайдужі люди: представники громадських організацій, політичних партій (серед них і УНП), представники районної ради, священнослужителі з УПЦ Київського Патріархату та педагоги.

Галина Новак, мешканка села Лісопіль

Костопільського району Рівненської області.

Вмирає волинське село

Після вшанування «Дубового» і «Остапа» Депутату Рівненської обласної ради Василю Червонію вручили лист від мешканців с.Ниви-Золочівські Демидівського району Рівненської області. Вони, зокрема, пишуть:

«Прикро бачити, як вмирають волинські села, які за царської і радянської імперії годували хлібом Європу та половину СРСР. А теперішня влада відгородилася від людей високими парканами. Єдина надія на Бога, але і до церкви дістатися несила, бо доводиться долати пішки 7 кілометрів, а в селі залишились, в основному, престарілі немічні люди. Після таких відвідин хіба що до лікаря, але й медпункт у сусідньому селі. Навіть на цвинтар бездоріжжям не доберешся.

Перспектив у села не буде, якщо тут не лишатиметься молодь. А хто ж тут залишиться, якщо до школи треба долати пішки 5 кілометрів? Та й ті, хто ще працює тут – орендарі, які нещадно експлуатують землю, не дуже зважають на село. Навіть не розрахувалися з пайовиками за орендовану землю.

Звертаємося до обласної ради з проханням виділити кошти на ремонт дороги, бо районна рада нам відмовила. Просимо також продовжити рух маршрутки до центру с Нивки-Золочівські.»