Ганебна цензура газети «Сім днів»

Минулого тижня депутат Рівнеради з фракції УНП Сергій Кричильський подав до тижневика Рівнеради «Сім днів» статтю «Хто і чому паплюжить патріотів». Яке ж було обурення С. Кричильського та його колег по фракції, коли вона з’явилася цензурована, з купюрами та ще й з ганебними коментарями до неї з боку редакції! Викинувши зі статті саму суть, редакція намагалася приховати те, на чому послизнулася в матеріалі «Кінець монополії на патріотизм» (№49 (728) від 07.12.2007 р.). Аморальне звинувачення покійного патріота Петра Кульчинського, за логікою, вимагає вибачення від редакції перед світлою пам’яттю патріота України Петра Кульчинського, а не ганебної цензури і не менш ганебних коментарів.

Нагадаємо читачам, що газета «Сім днів» не є незалежним виданням, а є газетою Рівнеради та існує за рахунок міського бюджету. Депутатами Рівнеради встановлені квоти на публікацію матеріалів для кожної фракції, а тому редакція цієї газети не має права втручатися у зміст поданих депутатами матеріалів. На жаль, головний редактор «Семи днів» вчинив негідно і повинен виправити свою помилку, надрукувавши статтю С.Кричильського без купюр. Чи зробить він це, наразі невідомо. Тому змушені надрукувати цей матеріал у «Волині», хоча й не планували раніше цього робити.

Хто і чому паплюжить патріотів

В останньому числі часопису «Сім днів» мою увагу привернув допис «Кінець монополії на патріотизм», де якийсь Сергій Мініч подає інформацію про відкриття у нашому місті на вулиці Романа Шухевича меморіальної дошки на честь генерал-хорунжого УПА Романа Шухевича. Здавалося б, у статті йтиметься про життєвий шлях і боротьбу командира. Проте, автор присвятив самому герою України Роману Шухевичу аж цілих півречення(!). Виявляється, метою автора було не піднести Р.Шухевича, а очорнити справжніх українських патріотів.

Господарям Сергія Мініча зовсім не до Шухевича. Їх хвилює інше. Про що й написано з перших рядків матеріалу.

Цитуємо: «...Чомусь у пересічних мешканців нашого міста склалася хибна думка, що відновленням історичної справедливості та встановленням пам’ятників займається лише одна політична сила чи навіть одна людина в області». Читаючи цей пасквіль, не потрібно бути фахівцем новітньої історії нашого краю, щоб зрозуміти, у чий город жбурляють камінець ці «пани». Звичайно, мова йде про Рівненську обласну організацію Української Народної Партії та її голову Василя Червонія і багатотисячну патріотично свідому громаду нашого краю (а не пересічних громадян, як пише автор), що протягом майже двадцяти років брала участь за ініціативою В.Червонія, Української Народної Партії, громадських організацій - таких як Братство вояків УПА ім.Клима Савура, Українське козацтво «Волинська Січ», «Просвіта», Пласт, Спілка офіцерів України, Національна спілка письменників України, Союз Українок - в національному та духовному відродженні України.

Можливо, це і є, за словами Мініча, «монополія на патріотизм»?

В архіві Братства вояків УПА ведеться реєстр встановлених пам’ятників, каплиць, курганів, пам’ятних хрестів, меморіальних та анотаційних дощок, присвячених подіям національно-визвольних змагань нашого краю періоду УНР та II світової війни, встановлених за безпосередньої ініціативи Української Народної Партії. Станом на 1 січня 2007 року всього по області «монополістами» від УНП встановлено таких пам’ятників – 178, пам’ятних хрестів на місцях визвольних боїв або загибелі українських патріотів – 295, поминальних каплиць – 5, меморіальних та анотаційних дощок – 9. Варто лише згадати деякі встановлені по місту Рівне за ініціативи Василя Червонія. Це каплиця на цвинтарі «Грабник», присвячена Климу Савуру та всім воякам УПА, меморіальні дошки на двох колишніх рівненських тюрмах, анотаційна дошка в міському парку на місці засудження польським режимом членів ОУН, пам’ятний знак на місці страти українських підпільників (Театральний майдан), відновлений одним з перших перед відомою акцією «Живий ланцюг злуки», пам’ятник на могилі полковника Василя Тютюнника на Дубенському цвинтарі, Курган слави УПА в Гутвині, монастир на повстанських могилах в Гурбенському лісі.

Пригадується мені далекий 1990 рік, коли влада монопольно належала московському Кремлю. Уперше на Рівненщині ми відкривали та освячували пам’ятник на могилі українських повстанців в селі Залізниця Корецького району. Це були часи, коли під забороною КДБ та КПСС українські патріоти встановлювали в районних центрах на щоглах національні жовто-сині прапори. Чи знає про це автор допису Сергій Мініч? Та де йому про це знати, він тоді, мабуть, був ще школяриком, а замовники пасквілю «Кінець монополії на патріотизм» починали розбудовувати базари, а хтось просто відкрив на розі Соборної та Замкової лавочку, звідки торгував першими порнографічними журналами, завезеними з Прибалтики.

Лукавить автор, коли пише, що пам’ятник Климу Савуру (Дмитру Клячківському) встановлювали начебто за міський кошт. Хочеться спростувати цю ганебну брехню, бо всі патріоти знають, що пам’ятник Климу Савуру, як і Уласу Самчуку, як і перший пам’ятник Симону Петлюрі, були виготовлені за ініціативи та коштом тієї ж «монопольної» політичної сили – Української Народної Партії та Українського козацтва «Волинська Січ». А фундаменти, плитку, опоряджувальні роботи навколо пам’ятників (і це немалі кошти) дійсно фінансувала Рівненська міська рада, за що їй всі безмежно вдячні. До речі, відкривали перший в Україні пам’ятник Симону Петлюрі Віктор Ющенко, Василь Червоній та міський голова Віктор Чайка, народні депутати України з інших областей при щирій підтримці тисяч гостей та рівнян-патріотів України. То в чому ж тут, панове, полягає монополізм?

Можна було б і не ревізувати весь цей бруд у статті Сергія Мініча (українські патріоти й так добре знають, хто є хто), якби не завершальний рядок, який продемонстрував крайній ступінь цинізму і наскрізь просяк ненавистю до святинь українських патріотів. Вдумайтеся, шановні читачі, в ці рядки: «Сподіваюся, що ця дошка не стане схожою на інші вже занедбані, які понавішували певні політики... Ніхто не дбає ні про благоустрій навколо них, ні хоча б про елементарне фарбування фасаду будинку чи паркану поруч. Пройдіться хоча б вулицею Бульби-Боровця і подивіться, як виглядає меморіальна дошка». Не боячись гріха, автор з замовниками не посоромилися замахнутися навіть на світлу пам’ять патріота України, ветерана Рівненської «Просвіти» та одного з перших РУХівців, який передчасно пішов з життя, - Петра Кульчинського, бо саме за його ініціативи та безпосередньої участі була відкрита анотаційна дошка на вулиці Бульби-Боровця в пам’ять про засновника і першого головного командира УПА. Родина П.Кульчинського тісно пов’язана з національно-визвольним рухом Бульби-Боровця. Рідна тітка Петра Кульчинського була особистою зв’язковою Бульби-Боровця й загинула після переходу кордону в 1940 році.

То хто має подбати про впорядкування фасаду та, власне, вулиці Бульби-Боровця, де влітку не можна проїхати і пройти через величезні баюри дощової води та багна? Батьки міста? Чи покійний патріот Петро Кульчинський? Чи «Просвіта»? Чи, може, Червоній?

Який все-таки задум пасквілю під заголовком «Кінець монополії на патріотизм»? Відповідь на це дає фраза, яка розкриває їхні думки й необачно вискочила з їхніх вуст. Але слово, як кажуть, не горобець... Зверніть увагу, як називає автор всю багаторічну діяльність українських патріотів зі встановлення пам’ятників, пам’ятних знаків, меморіальних дощок, присвячених діячам національно-визвольного руху. Усі ці ініціативи відновлення національної та історичної пам’яті автор характеризує одним-єдиним презирливим словом: «ПОНАВІШУВАЛИ», що видає чорну ненависть до українських національних героїв. Ось вам і вся суть замовної статті новоявлених помаранчевих циніків.

Депутат Рівненської міської ради, член фракції УНП

Сергій КРИЧИЛЬСЬКИЙ

P.S. Нагадаємо долю деяких пам’ятних знаків: меморіальна дошка Олегу Ольжичу, встановлена Спілкою письменників України, була знищена шукачами кольорових металів та відновлена за ініціативи УНП; Степанові Бандері, встановлена на вулиці його імені за ініціативи УНА-УНСО, також була знищена шукачами кольорових металів та відновлена за ініціативи УНП; Симонові Петлюрі, що була відлита коштом тієї ж політичної сили; двічі відновлений пам’ятник на могилі полковника армії УНР Василя Тютюнника.

Луценківська міліція не знайшла жодного зловмисника, що зруйнував перелічені меморіальні знаки. Вона лише знайшла того, хто зруйнував бюст ідеологічно близького їм більшовицького командира Олеко Дундича і ката Кузнєцова в с.Кузьмівка. А нещодавно з фасаду будинку Соборна, 61, що на Театральному майдані, під час реконструкції фасаду будинку, що знову ж таки узгоджувався з міською владою, зникла анотаційна дошка, встановлена Рівненською обласною організацією Національної спілки письменників України на місці колишньої редакції часопису «Волинь», присвячена пам’яті головного редактора Уласа Самчука та письменниці-діячці ОУН Олені Телізі, котра працювала у «Волині».

То хто ж охороняє та обслуговує меморіальні дошки і пам’ятники в усьому білому світі, пане Мініч? Громадські організації, партії чи все ж таки влада, яка для цього збирає податки з усіх нас?

P.P.S. Жирним шрифтом виділені слова, які зникли зі статті після цензури.