Ми помремо в «Парижі», «Пасажі», «Престижі»…

Зараз я вже не досить виразно пам’ятаю центральні вивіски мого міста…

Олеся Омельчук, м.Київ

Як з’ясувалося цього літа, міста мого дитинства вже не існує і більше ніколи не існуватиме. Однак роки, роблячи свою міфотворчу справу, здатні перетворювати сіробляшані літери радянських закладів на ліричний текст.

Моє минуле було типовим — у тому сенсі, що минало воно серед численних «Універсамів», «Кооператорів», «Гастрономів», а також загадкової «Бакалії». Духовним центром міста був, ясна річ, «Універмаг», а його молодшими братами ­ магазини «Одяг», «Дитячий світ», «Білий лебідь». (Згадуючи сьогодні, що один з літературних героїв Юрія Андруховича змушений був купувати саме лебедів і саме в «Дитячому світі», зайвий раз переконуюся у тотальній тавтології радянського часопростору).

Проте, головною вивіскою дитинства було кафе «Буратіно»: пропоноване тут прозоро-кольорове желе перевершувало у моїй невибагливій ієрархії і морозиво з покришеним шоколадом, і навіть вивіску хлібного магазину з моїм ім’ям. Назви розважальних закладів для дорослих, зокрема, для якихось ефемерних туристів до країни Рад, не викликали жодних асоціацій («Супутник», «Турист»), хіба що не дуже подобався «Русский чай» за його підкреслену неукраїнськість.

Очевидно, старі вивіски не влаштовували багатьох. Тож після того, як українці повернули рідну історію на етикетки горілчаних і ковбасних виробів, настав час органічного навернення до Заходу. І сьогодні, коли вже немає ні «Русского чая», ні «русского» часу, коли державних власників замінили приватні, ми можемо впевнено сказати, що наші підприємці — це не тільки історики-просвітителі. Вони — наші конкістадори і поети.

Промовчимо про численні вивіски зі словом «європейський» на банках та інститутах, що супроводжуватимуть наш похід містом. Що таке, зрештою, ота Європа? А от для цього слід вчитатися у кольорові літери крамниць «Марсель», «Milano», «Сезам», «Ельдорадо», «Едем», «Amigo», «Queen», «Оазис», вслухатися у назви розважальних закладів «Гавана», «Paris», «Фараон», «Гламур», «Бруклін», «Торнадо» і, можливо, спинитися в задумі після всього прочитаного біля похоронного бюро «Озіріс»… Бо моє колишнє місто є ідеальною метафорою всієї країни ­ оптимістичною імітацією європеїзму, навіть не так європеїзму, як уявлень про нього. Але хіба назва кінотеатру «Україна» не є також порожнім знаком?

Ну що ж, якщо ми так прагнемо постирати кордони, треба бути послідовними. Тож давайте усією громадою відкриємо у Брукліні, приміром, ресторан «Рахів», у Мілані — перукарню «Наталка-Полтавка», у Берліні — станцію технічного обслуговування «Ой, чий то кінь стоїть», а у Брюсселі — товариство шанувальників Сходу та Заходу «Донжуан з Коломиї».

Гей, аміго, ви ще не були в «Парижі»? You are welcome!

«Новинар», жовтень 2007 року.