ТРИ МУЗИ УЛАСА САМЧУКА

Магічне число три… Число божественності й гармонії, число довершеного творіння, число віри, надії й любові. Три жінки супроводжували Уласа Самчука на його життєвих стежках, навіки закарбувавши в душі письменника спільні нотки радості й журби. Цими музами стали для письменника його дві дружини - Марія Зоц і Тетяна Прахова-Чорна, а також «екзальтована та грайлива» Олена Теліга, про дружбу з якою чи не найчастіше згадує у своїх щоденниках Улас.

 Дмитро ПАНЧУК,

студент 3 курсу романо-германських мов Національного університету «Острозька академія».

 Марія Зоц народилася 21 березня 1909 року в яскравих, вільних барвах золотоніських хуторів, що своєю красою надихали серце не одного поета. Її батьки Василь Павлович Зоц, син засланого до Сибіру революціонера-народника, і Катерина Самійлівна Середа, козацького роду, померли майже в один час, навесні 1916 року. У семирічному віці Маруся, за клопотанням братів, потрапила до школи благородних дівиць при Красногорському монастирі. Після того, як школу закрили, Марію під опіку взяв материн брат. Дядькова сім’я була багатодітною, і Марії доводилось дуже нелегко зі своєю мачухою, що завжди вигадувала для пасербиці щонайважчу роботу.

Стараннями старшого брата й опікуна Марії Юрія дівчині вдалося емігрувати в Прагу й отримати чеське громадянство, що на той час вважалося неможливим для радянських людей. Згодом намір Юрія одружитися став доленосним і для його сестри. А було все так. Юрієві потрібна була довідка про реєстрацію шлюбу, ось він і вирішив послати за нею Марію. Саме в той час в комітеті уряду працював Улас Самчук. Як згадує Марія: «…Один день пішла, дав він мені довідку, приходжу додому. «А ти щось платила?» – цікавиться брат. –Ні, нічого мені не казали платити. «О-ой, – дає мені сто крон, сто крон – то були гроші. – Однеси, завтра ж однеси». Пішла я на другий день і знову застала його… Був то 1929 рік. Незабаром ми, так би мовити, й побрались». Одначе офіційно зареєструвати цей шлюб так і не вдалося, бо Улас не мав жодного громадянства, був «людиною світу без паспорта й візи», а церковний шлюб не міг існувати без офіційного… Так вони й жили, поєднувані випадковою долею і «майже якоюсь містичною силою дуже глибоких емоцій, любови, пристрасти» протягом 12 років.

Жили в Празі, на різних квартирах. Матеріально було дуже важко, і це не могло не вплинути на таку вразливу і, водночас, раціональну особистість, якою була Маруся. «Над нами постійно висіла загроза кризи, непевності і зривів», – пише Улас. З їжею вони ще якось зводили кінці з кінцями, а от одежі путньої не носили. Тут Марія пригадує один випадок у Празі, коли вони обоє прогулювались по місту; і з ними ще був Іван Паламарчук (близький друг Уласа Самчука, ветеран армії УНР, загинув у боях за Хуст у березні 1939 року). Присіли десь перепочити, Улас підвівся, Марія схопилася за його стареньке пальто – рукав так і одірвався.

Як справедливо зазначає А.Жив’юк, своїм потужним стартом у світовій літературі Улас завдячує саме Марії Зоц. Доказом цьому виступає повість «Марія», яку автор намірявся присвятити своїй першій дружині. Однак вона переконала Уласа змінити свої наміри. «Матерям, що вмерли голодною смертю на Україні» - стало неначе реквіємом змореному голодомором українському народу. Згодом, у 1952 році в Торонто Улас Самчук присвячує Марії друге видання своєї трилогії «Волинь»: «Тій, що першою читала цю книгу, що її переживала й любила, – Марії Зоц, з пошаною присвячую. Автор». І справді, Марія була першою людиною, якій Улас давав перечитувати свої літературні шедеври. У свою чергу, вона його підтримувала і давала наснагу продовжувати писати. «Вона всім своїм пристрасним єством намагалася помогти мені в моїй праці. Вона любила мої задуми, мої безсонні ночі, мої творчі пориви», – зізнається Улас у спогадах «На білому коні».

У 1939 році Улас і Марія разом пройшли через жахи війни в Закарпатті, коли угорські війська вчинили кількаденну розправу в місті Хуст. У збірнику спогадів учасників і свідків війни в Закарпатті збереглися унікальні свідчення Марії Зоц, що підписалася псевдонімом Марії Самчукової. У такий спосіб Марія заявила публічно про свій шлюб з письменником, не боячись розправи з боку політики.

Здавалося, закарпатська трагедія поєднала цю пару навіки. Однак з часом далися взнаки всюдисущі матеріальні проблеми, різниця у фахах, вдачі та життєвих інтересах. До того ж, Улас не міг забрати Марію до себе, в Україну, тому що вона мала чеське громадянство, котре дозволяло їй навчатися в Карловому університеті і відкривало широкі життєві горизонти на чужині. У їхній сім’ї також не було дітей. Усе це виливалося у всілякі побутові труднощі, «в різні умовності на подобу китайського муру і що зрушити їх силою однієї людини, протягом короткого часу, є справою неможливою».

Улас з головою поринув у політику, а початок Другої Світової закинув його в Рівне, де він очолив редакцію газети «Волинь». Тут же, в Рівному, доля зводить Самчука з актрисою кіностудії О.Довженка Тетяною Праховою. Це стало фатальним для колись міцного сімейного союзу Уласа й Марії. Дружина відчувала лихе, але нічого не могла вдіяти, серце чоловіка вже належало іншій. Улас заспокоював, однак правду сказати не наважувався. Уласа краяли муки сумління, «бо вона (Марія Зоц – Д.П.) цього нічим не спровокувала і переживала дуже боляче».

Згодом Уласа заарештовують, а його вихід на свободу і досі залишається нерозгаданою таємницею. Як відомо, Марія відвідала митрополита Андрія Шептицького, і той пообіцяв зробити все можливе… На третій день Уласа відпустили. Проте він так і ніколи не дізнається про лепту своєї першої дружини у своєму звільненні, хоча після того вони двічі зустрічалися у Львові. Як згадує Марія, «особливо болючою була розмова під час його першого приїзду» – то було прощання назавжди. Другий раз зустрілися випадково, на вулицях Львова, у різних компаніях. Їх навіть почали знайомити між собою…

Марія у Прагу вирішила більше не повертатися, замучили б спогади. Залишилася жити в радянському Львові. Тут за неї всерйоз взялося НКДБ, вивідуючи зв’язки з Уласом Самчуком і про його теперішнє місцеперебування. Протягом трьох років за Марією стежили і кожного тижня допитували. Залишили в спокої тільки після одруження з радянським фронтовиком Давидом Рахубою в 1947 році. Проте ностальгія за чоловіком не відступала. «Що мені не забудеться ніколи: коли йшли тричі по колу за священиком – мені перед очима Улас. І коли питається: «Ви обіцяли комусь вірність?» – я не можу цього забути, – Улас був біля мене…». Марія часто задавалася питанням, чи любив її Улас. «Тоді мені здавалося, що так, – зізнається Маруся. – Думаю, якби у нас були діти, а я їх ой як хотіла, то все було б інакше. А так… Він погнався за славою, не так за нею (Танею Праховою – Д.П.), як за славою…»

Лишень раз вони обмінялися листами, коли Самчук був в канадській еміграції. Просили вибачення один в одного, згадували минуле життя, свої теперішні проблеми. У Марії здійснилася мрія – в неї народилося дві доньки і син. «Повний до тебе правдивої і щирої пошани» – закінчив свій останній лист до Марусі Улас Самчук.

16 серпня 1941 році в житті Уласа Самчука відбулося «прецікаве» знайомство із знімальною групою людей Київської кіностудії в місті Рівне. Під керівництвом режисера Івана Кавалерідзе асистенткою по монтажу була Тетяна Прахова-Чорна, що саме працювала над зйомками картини «Пісня про Довбуша». Далі у своїх спогадах Улас Самчук ще кілька разів згадує Тетяну Прахову, про її ролі у геніальній Довженковій «Землі», стрічці «Трансбалт» Білинського та ін. «Напружено-спокійна, внутрішньо схвильована, з чудовими великими і глибокими карими очима і свіжими, яскравими рум’янцями на алебастрових щоках. У ясно-червоному светрі і чорній сатиновій сукні вона творила ідеальну модель для картини стилю Ренуара – поєднання українсько-чорноморського і французько-провансальського типу», – так-от писав Улас Самчук про цю сильну духом жінку, що відразу запала йому в серце. – «Ми порозумілись взаємно. Ми зустрілися, познайомилися і стали друзями на довгі роки».

По її вигляду зовсім важко було сказати, що в неї вже майже дорослий син. Як би там не було, а в її прекрасних рисах Улас зустрів свою найбільшу любов і вірну супутницю на решту 50 років свого життя. Почуття, що спалахнуло між ними, було сильним і взаємним. Воно анітрохи не зважало на те, що Улас був жонатий на Марії Зоц, яка на той час перебувала в Празі, а Таня була заміжньою.

Народилася Тетяна Прахова у 1903 році. По чоловікові, Адріану Прахову, вона належала до дуже знатної київської сім’ї меценатів та колекціонерів предметів мистецтва. Таня разом з чоловіком працювала на кіностудії: він як звукооператор, а вона займалася монтажем. Її ім’я можна не раз зустріти в титрах, проглядаючи старі радянські кінофільми довоєнного періоду. Незважаючи на престиж акторської професії, Прахови жили в матеріальній скруті і перебивалися тимчасовими успіхами на роботі. Їхнього окладу ледве вистачало, щоб якось прохарчуватися чи хоча б носити більш-менш пристойний одяг.

В Україні тривалий період цю пару переслідувала розлука. Улас Самчук жив і працював у Рівному, в той час як Таня перебувала в Києві. У час свого від’їзду вона залишила декілька рядків для Уласа з вірша Олени Теліги:

Ти відходиш? Що ж, не плачу.

Не сумуй і ти, подорожній.

Хтось незнаний

нам шлях призначив

І спинити його вже не можна.

Зустрічі з Танею завжди були «хвилюючими, бентежливими, містерійними», – згадує Улас. «І ми чуємось давно близькими, ніби ми прожили разом ціле життя. Мені здається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед ним зобов’язаний». У Києві вони багато подорожували і відвідували друзів.

На час знайомства з Уласом Самчуком чоловік Тетяни був десь на фронті, син залишився вдома, а трьохрічну дочку Іринку ще в середині червня сестри Тані забрали до моря. Згодом вона (дочка) писатиме про Уласа і свою матір Тетяну: «Я безмежно горда тим, що всесвітньовідомому письменнику в його творчих та життєвих буднях допомагала моя мама майже 50 років. За цей час вони спізнали багато радості та горя. Вони не залишили після себе спільного родоводу. Але залишилася непересічна сторінка історії».

Пізньої осені 1942 року Улас Самчук і його дружина Тетяна Прахова-Чорна назавжди попрощалися з Рівним. Попереду – поневіряння в німецьких таборах «Ді-Пі», а згодом – переїзд до Канади у 1948 році й напружена плідна праця Уласа Самчука на літературній ниві.

Дружина Уласа Самчука Тетяна Прахова з дівочим прізвищем Чорна, яка на 2 роки 9 місяців і 8 днів пережила свого другого чоловіка і похована разом з ним, також заслуговує на особливе місце в пам’яті нащадків і шанувальників Уласа Самчука.

«Своєрідним приреченням, фатумом» називає Улас Самчук свою зустріч з «варшав’янкою» Оленою Телігою. Це була, як її описує письменник, «елеґантна пані років тридцяти, з прекрасним темнобронзовим волоссям, злегка кирпатим, кокетливим носиком і виразними, зеленкавими очима». Зустріч відбулася в львівській кав’ярні із «запашною» назвою «Полтава» незадовго до початку війни. Улас в товаристві свого друга Чирського сидів за столиком й обговорював свої «театральні комбінації», коли до них підійшла знайома Чирського Олена. Як виявилося, ця жінка не була подібною до жодної з тих Олен, яких Улас знав і бачив доти. Цьому моменту письменник в своєму щоденнику присвячує декілька рядків з творчості поетеси:

Залізну силу, що не має меж,

Дихання Боже

                          в сльози перетопить,

І скрутить бич безжалісних        

                        пожеж

З маленьких іскор,                                 

                           схованих у попіл.

А ось ця сама знаменита мить знайомства, яку Улас Самчук назавжди закарбував у своїй пам’яті:

«То це так виглядає Самчук?» – вимовляючи моє прізвище – Самчюк… – Ви, здається, розчаровані? – відповів я. «Я думала, ви гігант! «Волинь», «Кулак»… А між іншим… Ви для мене не «Волинь», а «Кулак». Читала його два рази…» –Для мене це несподіванка, – сказав я. «А от уявіть. І я собі вас якраз таким уявляла. Такий лев…» –А це всього лиш Улас, – казав я далі». З того часу зав’язалася міцна і щира дружба між двома великими геніями української літератури ХХ століття.

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в селищі Іллінське, що під Москвою. Уже 17-річною емігрувала в Чехію. Тоді, у 1925 році, вона з матір’ю та братом Сергієм вирушила до Чехії, де її батько Іван Шовгенів (колишній міністр шляхів в уряді УНР), був ректором Української господарської академії у Подебрадах. Дитинство Олени минуло в Москві та Петербурзі, а українською вона заговорила лише в 1932 році, в Чехії. З принципу. «Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино, – згадує Олена бенкет російських монархістів. – Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «зарізяку на пузяку», «собачій язик»… Усі з того реготалися. А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення...

Закінчення у наступному числі.