ТРИ МУЗИ УЛАСА САМЧУКА

Закінчення.

Початок у минулому числі.

...Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».

У Празі Олена закінчила історико-філологічне відділення Українського педінституту; тут же познайомилася із своїм майбутнім чоловіком – кубанським козаком Михайлом Телігою. А вже через рік про неї заговорили як про талановиту поетесу. У 1929 році подружжя Теліг перебралося до Варшави. У Польщі Олені жилося нелегко, обходилася випадковими заробітками: працювала з музичними номерами в нічних кабаре, вчителькою початкових класів і навіть манекенницею.

Після того знайомства у львівській кав’ярні життя Уласа під впливом Олени сильно змінилося. У нього з’явився ще один близький друг, ще одна «велика несподіванка і відкриття». «Ми зустрічалися досить часто і в різних місцях, – згадує письменник, – я почав бувати у Теліг вдома, на вулиці Славкавській 30… Ми майже з першого слова стали і лишилися до кінця друзями». Олена «барвисто і докладно» розповідала Уласу про свої пригоди, в тому числі й любовні, котрих не могла довірити іншим людям. І це не дивно, бо Олена була дуже привабливою жінкою. У свій час з’явилася навіть карикатура Едварда Козака, на якій зображена грайлива дівчина у стрічках, за якою біжить юрба парубків і з девізом: «А за мною, молодою, сім пар хлопців чередою». Маючи бурхливу натуру, Олена часто гнівалася з приводу цієї карикатури, котра стала об’єктом дружніх жартів з боку Уласа. Однак Улас, як ніхто інший, розумів, що її поведінка в жодному разі не була «позою, легковажною кокетерією, даниною добі або бляшаною музикою» і що стати її другом було дано не кожному. Для письменника Олена завжди була «автентичною» особистістю як у своїх віршах, так і у своїй поведінці.

«А взагалі це було багате на емоції молоде товариство, а в моєму безладному скитальському побуті – це було чи не вперше, коли я був гостро заінтригований життям… Емоції, інтимні пристрасті, гра сердець і все разом у гарячому кліматі війни наснажувало та додавало забарвлення своєрідної жорстокої романтики», – пише Улас Самчук про товариство Олени Теліги й інших своїх друзів того періоду. Було б несправедливо стверджувати, що Улас і Олена жили душа в душу, навіть навпаки, – вони дуже розходилися у своїх поглядах, часто сварилися, але потім відразу мирилися. Улас Самчук наводить один епізод із своїх стосунків з Оленою: «…Хоча і доходило до такого, коли Олена не витримувала, вдаряла енергійно по столу своїм маленьким кулачком, заїкаючись від хвилювання, заявляла, що її «нога більше ніколи не ступить на цей поріг», але це «не ступить» не тривало довше, як одну ніч або кілька годин, бо вже другого ранку ми зустрічалися на нашій спільній веранді з докірливо кокетливими посмішками, щоб за хвилину сидіти за спільним столом, споживати сніданок і сміятися, так ніби буря вчорашнього вечора ще більше освіжала атмосферу нашої дружби».

Дуже близько Олена зійшлася і з майбутньою дружиною Уласа Самчука Танею Праховою. Як писав Улас, «обидві різні, а разом чимось між собою споріднені, вони здружилися з першого дня знайомства. Вони багато часу проводили разом у розмовах, дарма що Таня не належить до дуже балакучих». Олена Теліга щиро вболівала за те, щоб поєднали свої долі закохані Таня та Улас. У своєму останньому листі з Києва, датованому 23 січня, Олена пише до Уласа: «Дорогий Друже! … Як я на Вас не гавкаю, але на мою приязнь, Ви завжди маєте розраховувати, як і на мої обіцянки. З нею (Танею Праховою – Д.П.) я розмовляла на цікаву для Вас тему, не раз і не два. Все гаразд! Її відношення до Вас незмінне, вона лише хоче, щоб і Ваше було таке. Дуже хоче Вас бачити. Задоволені? Напевно! Отже цілуйте мені за це в своїх думках ручки і погасайте на радощах по своїй кімнаті. А пізніше напишіть їй гарного листа з найсердечнішими привітаннями для мене».

До речі, незважаючи на одночасне перебування в чеській еміграції Олени Теліги і першої дружини Уласа Самчука Марії Зоц, ці дві жінки не були знайомими між собою, хоча в них і було багато спільного, зокрема те, що вони обоє йшли проти соціальної течії життя. Як влучно зазначив А.Жив’юк, «не важить, що одна з цих жінок поклала життя на вівтар політики, а друга ніколи не була в ній заангажована. Важить щось більше – материнський інстинкт жінки як найприродніша складова патріотизму».

Улас саме оформив усі документи для переїзду Олени до Рівного, аж раптом в лютому 1942 року з Києва надходить страшна звістка листом від Штуля: «Ради Бога – рятуйте! Наша мила, дорога, хороша Оленочка заарештована разом з іншими Вашими друзями і треба їх рятувати». І нарешті остання згадка. Знайомий Уласа Самчука, поручик Кох, який обіцяв привезти до Рівного Таню й Олену, привіз лише Таню. 21 лютого 1942 року Олену Телігу розстріляли фашисти разом з її чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими націонал-патріотами в урочищі Бабин Яр, що біля Києва. Загалом там позбавили життя понад 600 українських націоналістів. З нотатки Уласа Олексійовича від 18 лютого 1942 року читаємо: «Цей день ми з Танею провели у спогадах про Олену. В її речах знайдено зшиток віршів, написаних її рукою, фотографії з друзями. Також наші знімки, зроблені під час мандрівки до Львова. Знайшли три грамофонні платівки, награні Михайлом на бандурі, які ми відразу, три рази, на їх пам’ять переграли на нашому патефоні. Мила, добра, хороша Олена. Шаную твою пам’ять».

«Всі наведені приклади не вичерпують різноманітності вдач великих душею жінок. Їх є безліч. Вони часто незнані ще, непомітні, десь у тіні, але вони є і їх присутність чи то в минулому, чи в сучасному позначається дуже яскравим, дуже великим і дуже творчим буттям. Передовсім жінка мати… Жінка патріотка… Жінка консерваторка добрих традицій. Жінка творець поступу, жінка натхнення і любов. Бачу і чую тебе, прекрасна, чула велична у своїй жіночій природі, коли ти свідома свого призначення і коли ти передовсім і виключно ЖІНКА», – саме таким баченням жінки, СВОЄЇ жінки закінчує свій однойменний нарис Гомер українського життя ХХ сторіччя.

Дмитро ПАНЧУК,

студент 3 курсу романо-германських мов Національного університету «Острозька академія».

Розмисел: про українську державну залежну незалежність або незалежну залежність

Продовження.

Початок у минулому числі.

...І ці, треті, помиляються, бо один рабин із Нью-Йорка казав: «Ви цього не знали, але ми вами правили і правитимемо, хоч би хто був Президентом, чи Прем’єр-міністром. А ви тіштеся своєю незалежністю. Бачили свої хати після нашого перебування в Умані? Ми таке зробимо у всій Україні». Це вже не просто залежність. Це окупація хабадниками, хасидами. Сіонізм став керівною і спрямовуючою силою в Україні.

Є й четверті, які переконують всіх нас, що вони стали незалежними від моралі, від совісті, від будь-якого обов’язку, від національного сорому, гідності, культури, духовності. Оці кажуть правду, їх, здавалося б, жменька, а можливості їхні - ой-йо-йой…

Якщо парламент держави складається з філіалів чужих парламентів - кнесету, держдуми, сейму, бундесрату, то Україна повністю залежна від п’ятих колон, які є повними господарями в державі, фактично - окупантами. Держава, яка не є господарем у себе вдома, - безнадійно залежна.

Якщо уряд, Президент і Голова ВР брешуть своєму народові, а вони без кінця брешуть, то держава є залежною від брехні, бо Правду їм треба приховати. І вони її приховують. Нам брешуть, що уряд домігся найдешевшого газу для країни, а приховують, скільки втратили на практично безплатному утриманні російського флоту, на транспортуванні газу й нафти через територію України - певен, що вигідніше платити по 230 доларів за транспортування тисячі кубометрів, одержуючи не по 1,6 долара, а 5,2-6 доларів. Тож такий уряд цілком залежний від Росії, бо мусить повертати їй узяті гроші. Узяті на вибори для себе і тяжко прогресивної соціалістки. Хоча беруть всі - хто в Росії, хто в Березовського, хто в сіоністів, хто в американських жидів. І всі беруть у свого народу, якому нічого не повертають. Усі ці злочини роблять державу безнадійно залежною.

Якщо комуністична номенклатура знищила цілий СРСР, а тепер нищить безкарно українську державність, то Україна цілком залежна від саламатіних, цибенків, симоненків, бо не віддала цілу комуністичну банду, яка винищила мільйони українців, до суду. Це дуже залежна держава від комуністичних злочинців та іншого непотребу.

Якщо голодний і безробітний люд рятується від видозміненого геноциду втечею в чужі країни, то їхня рідна мати стає мачухою, безнадійно залежною від тих, хто спричиняє новий геноцид, щоб заводнити країну нелегалами і завершити денаціоналізацію, фактично умертвивши 5 млн. українців, кращих і найактивніших, які мали здатність відстоювати свої права вдома, за Декларацією прав людини - аж до повстання. Залишки на це вже нездатні.

Якщо маленька людина одержує в державі велику владу - для неї співгромадяни стають пересічними, маленькими українцями, а оточення з «любих друзів» формується зазвичай із малолітражних розумово, але загребущих злочинців. Залежність від них державної політики - річ страшна і неминуче катастрофічна. Пережили самодержавство царя і самодержавство Політбюро. Яка різниця, хто буде самодуром-самодержцем - Ющенко, Мороз чи Янукович? Всі вони ставленики латентних ляльководів, і катастрофічно залежні.

Якщо держава знищує шляхом експерименту свою освіту і, маючи таких світових велетнів педагогічної думки, як князь Острозький, Петро Могила, Ушинський, Водовозов, Стоюнін, Алчевська, Грінченко, Макаренко, Сухомлинський, стає епігоном Болонського процесу, віддає справу освіти в руки міністрів - ворогів освіти, - така держава приречена на втрату незалежності.

Якщо держава дозволяє іншій державі відкривати на своїй території філіали чужих ВНЗ і витісняти з освітнього простору українську освіту - така держава залежна.

Якщо керівники держави, різних державних відомств є членами різних масонських лож, a la «SS», - вони цим самим роблять державу безнадійно залежною від латентних структур сіоністської «глобалізації», сиріч світового панування.

Якщо глава держави готує указ «про захист прав громадян на використання російської мови в Україні», а своя, українська, є упослідженою і в суспільній сфері не використовується - така держава залежна.

Якщо людям керманичі кажуть, що з волі сусідів нам треба відмовитися від своєї мови і при цьому звертаються до своїх співгромадян «друзі мої», то, окрім того, що тамбовський вовк їм друг, товариш і брат, - вони повністю залежні, а нас такими зроблять. Позбав нас, Боже, таких друзів, а з ворогами ми знайдемо, що робити. Досвід грандіозний…

Якщо держава нагороджує злодіїв, які вкрали величезні суми державних грошей, званням Герой України, орденом «За заслуги», як Звягільського чи Рабиновича - а це відповідно вивезення 700 кг золота в Ізраїль, і туди ж таки 300 млн доларів, - така держава має іноземну владу, від якої і залежна і якою фактично окупована.

Якщо держава за борги віддала нафтоперегонні заводи, кораблі Чорноморського флоту, транспортну трубу - вона залежна.

Якщо Березовський, Гольдфарб, Фільштинський мають у своєму розпорядженні плівки Мельниченка, свого «подєльника», то хто в державі господар? Мосад чи ФСБ? Принаймні Україна від цих «трьох жидів з востока» залежна...

Закінчення у наступному числі.