«Русскоязычные» ідуть у наступ

Сьогодні багато говорять і пишуть про єдність України, про мову, про соціальну несправедливість. І все – як по воді батогом.

Взяти, наприклад, мову. Я не можу і не маю права, як патріот України, який все своє свідоме життя боровся з комуністичною чумою, спокійно сприймати дії тих чи інших політичних сил, котрі постійно створюють ажіотаж навколо мовного питання в нашій державі. І коли Путін минулого року оголосив 2007 рік роком російської мови, в Україні знову здійнялася нездорова ейфорія, на чолі якої стоїть агент російських комуняк Симоненко. Він закликає учасників так званої „антикризової” коаліції невідкладно ухвалити закон про запровадження в Україні російської мови як другої державної. Відтак, знову розпочнеться чергове активне витіснення української мови на узбіччя. Цьому ворогу Української держави мало мільйонів знищених українців його „родной партієй”! Тільки в період між 1917-1946 роками – за 30 років - комуністичним режимом було знищено понад 29 мільйонів українців, а царським режимом між 1659-1917 роками – за 300 років – 15 мільйонів чоловік (за даними політолога В.Трембійського).

Комуняки і вся їхня московська братія (під якими назвами вони б не ховалися) виступають за референдум проти НАТО. Так чому нам не внести в бюлетень питання щодо заборони комуністичної партії як антинародної? Фашистські партію заборонили, а чим ця краща? Як на мене, комуняки більше зла принесли як народам колишнього СРСР, так і світовій спільноті.

Яку ж позицію з цього приводу займає так звана українська влада? Висновок можна зробити по її справах: адже це вона винна в тому, що не дбає про утвердження і зміцнення статусу української мови як єдиної державної. Це вона за роки незалежності не спромоглася прийняти нового закону про мови в Україні. Це з її мовчазної згоди рідна мова перетворюється на попелюшку. Відстоювання української мови як єдиної державної в Україні відбувається лише на рівні громадських ініціатив. Влада з цього приводу нічогісінько не робить.

Українські можновладці самі ігнорують українську мову на всіх рівнях, підмінюючи рідну мову російською. Адже не секрет, що це вони ввели таке словосполучення – „русскоязичноє насєлєніє”. Та такого в жодній державі світу немає! Для чого воно придумане? Відповідь дуже проста: це словосполучення вигідне ворогам української нації, Української держави – тим, хто проти Незалежної Самостійної України. Адже загальновідомо: ліквідувати мову – це ліквідувати націю і державу. Початок цьому покладено вже давно: з головного документа (паспорта) хтось викинув графу „національність”, немає її також у свідоцтвах про народження чи одруження.

Національність – це основа держави. У Німеччині це німці, в Молдові – молдавани, і Росії – росіяни. А в нас що? „Русскоязичниє”! З такою політикою наші онуки вже й не зможуть відповісти, якої вони національності. Я твердо переконаний, що в цьому криється злочинний задум - ліквідація України як держави.

В Україні відбувається процес згортання українства. Ситуація, що склалася, вимагає рішучих дій. Від влади їх чекати марно. Хоч Президент своє слово про українські мову як єдину державну уже сказав, , але це тільки слова – у нас від слова до діла дуже далеко.

Сподіватись на Верховну Раду теж не виходить – там більша частина „народних обранців” відкрито й відверто нехтують українською мовою, а ще частина не володіє нею. Промовистий приклад – Азаров. Чиновник такого рівня доповідає на сесії ВР про проект бюджету на 2007 рік і не володіє державною мовою. Ганьба! Відверте знущання над українським словом і народом. Чи є ще десь таке у світі? Якби державний посадовець такого рівня, приміром, у Німеччині чи Франції, виступаючи у вищому законодавчому органі держави, заговорив чужою мовою, його, напевно б, засвистали. А в українському парламенті неуку Азарову ніхто навіть зауваження не зробив.

Я просто дивуюсь: це ж яким недоумкуватим треба бути, щоб 40 років жити на українській землі, їсти український хліб, користуватися (ще й як!) всіма матеріальними і духовними благами цієї держави, а мовою цієї землі не володіти!

Мого батька забрали в 1942 році остарбайтером в Німеччину у віці 17 років. Він закінчив 3 класи польської школи. Не знаючи жодного німецького слова, уже через півроку говорив вільно німецькою. А цей віце-прем’єр, напевно, доктор усіх наук, не знає жодної! А хіба він такий один? Йому під стать уся чиновницька братія.

Чому наша влада обрала таку некоректну позицію? Та тому, що їй так вигідно! Мовне питання у нас – один з інструментів відволікання людей від того неподобства, яке чиниться владою. Ось чому весь час підкидається ідея другої державної мови. Нехай люди сперечаються між собою, протистоять один одному і навіть ворогують, а класичний принцип „розділяй і володарюй” буде діяти і працювати на повну потужність.

Жити в Україні, називати себе українцем і навіть патріотом, не знаючи української мови – це блюзнірство. Бути народним депутатом, державним чиновником будь-якого рангу і не володіти державною мовою – це вже порушення закону. І винуватці мають відповідати і перед законом, і перед суспільством. Так повинно бути, так воно є у цивілізованому світі. І будемо сподіватися, що скоро буде і в нас. Іншого шляху немає. Або ми залишимося надалі українським народом, або зникнемо з землі як нація і держава.

 Іван Москура.

 ЗУПИНИТИ ПРОВОКАТОРІВ

Заява Української Народної Партії

Перший національний канал вітчизняного телебачення повідомив про проведення 9 березня 2007 року фінального відбіркового концерту українських претендентів на участь у Євробаченні з його трансляцією у прямому ефірі та залученням телеглядачів до визначення переможця шляхом інтерактивного голосування. Це означає, що у святий для кожного українця день - день народження світоча нації Тараса Шевченка - національний телеефір буде забитий свистоплясками естрадного гармидеру, одним із головних фігурантів якого буде вульгарний українофобський проект під назвою Вєрка Сердючка. І це замість показу фільмів про українського генія, замість звучання його мужньої, безсмертної поезії, замість трансляції урочистого вечора з Національного оперного театру імені Тараса Шевченка.

Ніхто не повірить, що керівникові НТКУ Віталію Докаленку та директору творчого об’єднання музичних і розважальних програм Олені Мозговій було невідомо, на який день вони призначають цей концерт. Пан Докаленко, який навіть під час своєї «інавгурації» не користувався державною мовою і пишається своєю аполітичністю, все ж таки закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка і тому мусить знати, що означає день 9 Березня в історії українського народу. Бо цей день, як і день 22 травня, став для українців днем національної пам’яті.

Планування провести 9 березня згаданий концерт можна розцінювати тільки як свідому ідеологічну антиукраїнську провокацію.

Тому ми звертаємося до Президента України Віктора Ющенка, до його радника і члена журі Євробачення народного артиста України Володимира Гришка: зупиніть провокаторів!

Водночас звертаємося з таким самим закликом до всіх національно-патріотичних організацій України: не даймо зганьбити нашу честь!

м. Київ, 21 лютого 2007 р.

Українська Голгофа

Продовження. Початок у чисті 6 від 9 лютого 2007 року

1930 р., 9 березня-19 квітня - Cудовий процес у Харкові над 45-ма діячами української науки, літератури, культури, УАПЦ - за належність до так званої «Спілки Визволення України» (СВУ).

1932-33 р.р. - організація більшовицьким режимом штучного голодомору в Україні, унаслідок якого загинуло 8 мли. українських селян. Масове переселення росіян у вимерлі українські села.

1933 р. - самогубство декількох культурних діячів, включаючи М.Хвильового, як протест проти погрому більшовицьким керівництвом української культури.

1933        р. - погром українців на Кубані.

1934-41 рр. - знищення архітектурно-культурних пам’яток у різних містах України, арешт і страта 80% української інтелігенції.

1934        р. 13-15 грудня - у зв’язку з убивством С.Кірова засудження до розстрілу діячів української культури, серед яких - письменники Г.Косинка, К.Буревій, Д.Фальківський, О.Близько, І.Крушельницький та ін.

1936        р., жовтень-1938 р., листопад - чергова чистка К1І(б)У і масовий терор в Україні(так звана «єжовщина»).

1938        р. - сталінська постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР».

1938 р., 24 квітня - впровадження російської мови як обов’язкової в усіх школах України.

1939-1941 рр. - широкомасштабні репресії органів НКВС проти українців західних областей. Масові депортації українського населення у віддалені райони СРСР.

1946 р., березень - закритий судовий процес у Києві над греко-католицькою церковною ієрархією на чолі з митрополитом И.Сліпим (ред.: И.Сліпого було засуджено до тяжких каторжних робіт в Сибіру, де він провів 18 років, відморозив ноги та став інвалідом. Його було звільнено лише завдяки особистому втручанню Папи Римського Івана XXІІІ та президента Кеннеді).

1946        р., 24 серпня - постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії української літератури», різка критика часописів «Вітчизна» і «Перець» (ця постанова була згодом підтверджена 16 з’їздом КП(б)У 25-26 січня 1949 р.)

1947        р.,3 березня - призначення Л.Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У і нова «чистка» серед українських культурних кадрів, звинувачених в «українському буржуазному націоналізмі».

1949 р.- чергова «чистка» в КП(б)У у зв’язку з рішеннями її 16-го з’їзду 25-28 січня (за звинуваченням в українському націоналізмі від січня 1949 р. до вересня 1952 р. було виключено з партії 22175 ЇЇ членів).

1951 р., 2 липня - погромні статті в московській газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі»(різка критика вірша В.Сосюри «Любіть Україну» та лібрето опери «Богдан Хмельницький» О.Корнійчука і В.Василевської).

1954 р. 23-24 березня - 18 з’їзд КПУ схвалив набір юнаків і дівчат з України на Сибір і до Казахстану для освоєння цілинних і перелогових земель (протягом 1952-1956 рр. туди виїхало приблизно 100 тис.осіб).

1957-61 рр. - посилені антирелігійні акції в УРСР, ліквідація приблизно половини церковно-релігійних установ (парафій, монастирів, семінарій).

1958        р., 12 листопада - постанова Пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти», на основі якої Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилену русифікацію України (зокрема, про необов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчення української мови в російських школах України).

1959        р.,15 жовтня - убивство С.Бандери агентом КДБ Б.Сташинським.

1961 р., січень - закритий суд у Львові над членами Української Робітничо-Селянської Спілки (Л.Лук’яненко, І.Кандиба, С.Вірун та ін.), які обстоювали право виходу УРСР зі складу СРСР. Засудження Л.Лук’яненка до смертної кари.

1961 р., жовтень - прийняття нової програми КПРС її 22-м з’їздом, яка проголошувала політику «злиття націй» і подальшу русифікацію союзних республік.

1962        р. - судовий процес над 20 членами Львівського Українського Національного Комітету, чотирьох з яких було засуджено до розстрілу.

1964        р., 24 травня - умисний підпал Державної Публічної Бібліотеки АН УРСР у Києві; протест громадськості(самвидавний матеріал «З приводу процесу над Погружальським»).

1965        р., серпень-вересень - перша велика хвиля арештів українських діячів в Україні (Богдан і Михайло Горині, П.Заливаха, С.Караванський, В.Мороз, М.Осадчий, А.Шевчук та ін.).

1969        р., червень - лист українських політичних в’язнів (М.Гориня, І.Кандиби, Л.Лук’яненка) до Комісії охорони прав людини в ООН про отруювання політв’язнів.

1970        р., 28 листопада - трагічна смерть (вбивство) української художниці А.Горської у Василькові на Київщині.

1972 р., травень - усунення з посади першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за український націоналізм; чистка керівних кадрів КПУ.

1977 р., 5 лютого - арешт членів Української Гельсінської групи (УГГ) М.Руденка й О.Тихого; суд над ними 23 червня - 1 липня і вирок М.Руденкові 7 років ув’язнення та 5 років заслання й О.Тихому відповідно 3 0 та 5 років.

1977        р., 4 квітня - арешт членів УГГ М.Матусевича і М.Мариновича (засуджені 23-30 березня 1978 р. на 7 років ув’язнення в таборах суворого режиму і 5 років заслання).

1978        р., 11 листопада - директива колегії Міністерства освіти УРСР «Удосконалювати вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки (посилення русифікації).

1979        р., березень-жовтень - нові арешти українських діячів в Україні: О.Бердника (6 березня), Ю.Бадзя (23 квітня), Ю.Литвина (6 серпня), М.Горбаля (23 жовтня) та ін. (усі вони були засуджені до максимальних строків ув’язнення в таборах суворого режиму й заслання у віддалені райони Росії).

1979 р., 1 8 травня - загадкове вбивство композитора В.Івасюка біля Львова.

1979 р., 29 травня - ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.

1980-81 р. - арешт українських політичних діячів С.Набоки, Л.Міланського, Л.Лохвицької.

1983        р. - постанова ЦК КПРС про посилення вивчення російської мови в школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови та літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення русифікації.

1984        р. - померли в таборах О.Тихий, Ю.Литвин, В.Марченко.

1985        р., 4 вересня - у концтаборі помер поет В.Стус.

1986        р., 26 квітня - катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції (побудованій за рішенням Москви всупереч протестам українських учених і широкої громадськості), яка призвела до тяжких наслідків, рівнозначних геноциду.

1989        р. - постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (російську) в СРСР.

1990        р., квітень - постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу офіційної мови в СРСР.

Р.S. Після всього цього Ви ще розмовляли б українською? Ми так!

Р.Р.S. У незалежній Україні українська мова є офіційною в усіх державних установах та школах.

Вищенаведена інформація була приведена з дозволу доктора Григорія Півторака з його книги «Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов». Видавництво Академія, п/с 37, Київ 04119. Наявна у продажу в книжковій торговельній мережі