Послідовна непослідовність

Московська патріархія застосовує практику подвійних канонічних стандартів у боротьбі з Українською Православною  Церквою

17 травня 2007 р. у московському храмі Христа Спасителя відбудеться історичний акт об’єднання двох Церков. До Московського патріархату приєднається Церква, заснована в двадцятих роках минулого століття білою еміграцією – Російська Православна Церква за кордоном (РПЦЗ) (ми свідомі того, що не всі в РПЦЗ сприймають це об’єднання і приєднується лише частина Церкви, проте наразі нас цікавитимуть принципи цього об’єднання). Таким чином буде ліквідовано розкол, що тривав у Російській церкві з 1928 р., коли російська діаспора юрисдикційно відокремилася від контрольованої комуністичним режимом Церкви в СССР.

Варта уваги модель об’єднання. До останнього часу обидві Церкви вважали одна одну неканонічними та утримувалися від спілкування у таїнствах. Згадаймо й те, що РПЦЗ впродовж багатьох десятиліть перебувала в канонічній ізоляції та не мала євхаристичного спілкування з жодною Помісною Церквою. РПЦЗ в особі своїх першоієрархів навіть неодноразово оголошувала Московський патріархат єретичним та безблагодатним. У свою чергу Московський патріархат та інші Помісні Церкви неодноразово заявляли, що РПЗЦ за кордоном є неканонічною та розкольницькою.

Однак Московський патріархат та РПЦЗ увійдуть у повне спілкування без «принесення покаяння у гріху розколу» як з боку Московського патріархату (який РПЦЗ раніше вважало розколом), так і з боку РПЦЗ (яка раніше вважалася розкольницькою Московським патріархатом). Питання про розкол винесено за дужки. Московський патріархат та Зарубіжна Церква ведуть себе так, наче раніше мала місце лише штучна ізоляція однієї частини Помісної Російської Церкви від іншої

Чи можливо було б в аналогічний спосіб об’єднати Українські Православні Церкви: УПЦ, УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ? Для УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ такий спосіб об’єднання є в цілому прийнятним. Однак для цього необхідно, щоб Українська Церква мала автокефальний устрій. А саме цьому і протидіє Москва.

Отже, об’єднання РПЦ та Зарубіжної Церкви демонструє, що на заваді об’єднання та остаточного ствердження єдиної Помісної Православної Церкви стоять не об’єктивні канонічні перешкоди, а політична воля Російської ПЦ. На жаль, до російських та українських проблем в московських церковних можновладців зовсім різні підходи. Поєднання МП та РПЦЗ підсилює авторитет російської держави, а отже, відповідає сучасному політичному курсу Кремля. А поєднання Українських Православних Церков в одну Помісну Церкву підсилює українську державу, яку Кремль розглядає як свого конкурента в Східній Європі та незалежність якої для Росії є небажаною.

Звернемо увагу на те, як інтерпретує об’єднання РПЦ з Зарубіжною Церквою митрополит Володимир Сабодан. У своєму нещодавньому інтерв’ю українській редакції «Радіо Свобода» він, зокрема, заявив: «Я не знаю подробиць. Але прошу прийняти до уваги, що річ йде про дві сторони: Руська зарубіжна православна церква не розкольницька, ніхто не був заборонений з неї, вона є дійсною, а ми маємо справу з стороною розкольників, які заборонені Церквою і навіть відлучені від Церкви. Тут є різниця у можливості цих сторін». 

Що ж, якщо ставати на його точку зору та визнавати законними всі канонічні заборони, що їх було накладено на патріарха Філарета та інших єпископів Київського Патріархату то «відмінність у можливостях є». Але несуттєва, бо митрополит Володимир помилився, коли сказав, що ієрархія Зарубіжної Церкви не перебувала під забороною.

22 червня 1934 р. рішенням Священного Синоду МП на весь клір РПЦЗ було накладено заборону в священнослужінні як «ослушников законного священноначалия и учинителей раскола». Синодальна постанова стверджувала: «Заграничных русских архиереев и клириков так называемой Карловацкой группы, как восставших на свое законное священноначалие и, несмотря на многолетние увещания, упорствующих в расколе, предать церковному суду по обвинению в нарушении правил святых апостолов 31, 34, 35, Двукратного Собора 13-15 и других с устранением обвиняемых, впредь до их раскаяния или до решения о них суда, от церковных должностей (если таковые они занимают)» (О Карловацкой группе, от 22 июня 1934 г. // Журнал Московской Патриархии. М., 1934. № 22).

Парадокс та й годі! Керівництво Московського патріархату вважає можливим та відповідним священним канонам возз’єднатися з Зарубіжною Церквою без того, щоб остання була визнана «розкольницькою», а її клір приносив покаяння у гріху розколу. Крім того, Московський патріархат приймає клір Зарубіжної Церкви без повторного рукоположення у священний сан.

Водночас Московський патріархат вважає, що об’єднання УПЦ з УПЦ Київського Патріархату можливе лише після того як: а) клір УПЦ КП «покається в гріху розколу»; б) приєднається до УПЦ; в) всі клірики УПЦ КП, які були рукопокладені єпископатом Київського Патріархату, будуть повторно рукопокладені у священний сан. Більш того, у своєму упередженому ставленні до незалежної Української Церкви ієрархи УПЦ Московського патріархату дійшли так далеко, що вимагають повторення усіх таїнств, здійснених кліром УПЦ КП над своєю паствою. Щоб було зрозуміло – щоб «возз’єднатися» з «канонічною» УПЦ, мирянин УПЦ КП (якщо він був охрещений священиком Київського Патріархату) має повторно (!) прийняти таїнства хрещення, що суворо заборонено священними канонами та суперечить Символу віри («Вірую... у одне хрещення на відпущення гріхів»). Згідно священних канонів Православної Церкви, таїнство хрещення не має повторюватися навіть у тому випадку, коли воно було здійснено розкольниками (1 правило св. Василя Великого).

Що ж, митрополит Володимир може мати власну думку щодо канонічного стану РПЦЗ. Однак у Церкві не може бути подвійних стандартів. Відповідальні церковні ієрархи мають виносити канонічні оцінки на основі об’єктивних богословських критеріїв, а не виходячи з пропагандистських інтересів або суб’єктивних міркувань.

Логіка Москви зрозуміла. Однак ця логіка наскрізь політична. Об’єднання Московського патріархату та РПЦЗ є можливим, бо РПЦЗ згодилася на суттєвий компроміс – визнати над собою владу патріарха Олексія та Синоду РПЦ. Тим паче, що й об’єднання їх в одну юрисдикцію – політичне замовлення російського Президента, який сподівається таким чином підвищити імідж Росії. Що ж стосується об’єднання УПЦ та УПЦ КП (або навіть УАПЦ), то тут автоматично постає питання автокефалії. А вона абсолютно небажана для керівництва Московського патріархату, яке сьогодні керується у своїх рішеннях імперською логікою. Отже, доводиться застосовувати практику подвійних стандартів. Що дозволено для РПЦЗ, заборонено для Київського Патріархату.

Доходить до абсурду. Екс-голова комісії з діалогу з УАПЦ митрополит Дніпропетровський Іриней публічно заявляє: «З розкольниками не може бути компромісів і діалогу»

Так? Неможливий? А чим же ви, владико, займалися впродовж 1995-2006 рр., очолюючи комісію з діалогу з УАПЦ? Чи УАПЦ вже таємно увійшла до складу «канонічної» УПЦ і не є «розкольницькою»? Сміх та й годі! І це ми чуємо від ієрарха, що має вищу богословську освіту, очолює велику єпархію, зрештою, сподівається стати наступним предстоятелем УПЦ?

Подібні заяви звучали з вуст й інших архієреїв УПЦ Московського патріархату, які коментували ініціативу Президента України В.Ющенка, розпочати діалог між УПЦ та УПЦ Київського Патріархату. Митрополит Донецький Іларіон: «Президент, который проявляет инициативу в решении церковных проблем, сам является членом раскольнической самозваной структуры «Киевский патриархат». Он принимает «таинства» у раскольников, молится с анафематствованным лжепатриархом Денисенко. Мы ответственны перед паствой, которую доверила нам Святая Церковь, и создание комиссий с церковными преступниками означало бы предательство по отношению к миллионам верующих православных христиан, хранящих послушание Украинской Православной Церкви». Архиєпископ Сумський та Охтирський Марко: «Народ Божий не воспринимает идеи переговоров с богоотступниками, самосвятами, которые подобно хищным зверям разрывают на части хитон Христов. Даже если допустить, что иерархи приняли бы предложение Ющенко, возникает другой вопрос – что делать с 30 миллионами украинцев, которые не желают идти на компромисс с собственной совестью? Народ Божий дорожит единством с Вселенским Православием и ни на какие интриги не согласится!». Митрополит Луганський і Старобельский Іоанікій: «Мнение архиереев таково, что переговоров с раскольнической группировкой «Киевский патриархат», возглавляемой Михаилом Денисенко, и другими отделившимися от Церкви организациями быть не может. Єпископ Конотопський і Глуховський Інокентій: «…что касается инициативы Президента Украины Виктора Ющенко о создании единой Поместной Церкви, то хотелось бы отметить, что каждый должен знать свое место. Как говорится в народе: «Каждый сверчок знай свой шесток» (Архиереи Украинской Православной Церкви о церковно-государственных отношениях ).

Читаючи ці заяви, можна подумати, що ми якимось дивним чином опинилися у середньовіччі, де полюють на відьом та спалюють інакодумців. Однак найбільш трагічним є те, що серед тих, хто відверто виступив проти будь-яких переговорів з Київським Патріархатом та Помісности, є усі вірогідні кандидати на посаду предстоятеля УПЦ в майбутньому: митрополити Онуфрій Березовський (Чернівці), Іларіон Шукало (Донецьк), Агатангел Саввин (Одеса), Іриней Середній (Дніпропетровськ) та архиєпископи Павло Лебедь (Київ) та Марко Петровций (Суми). Куди буде прямувати УПЦ, якщо її очолить хтось з цієї групи «московських яструбів»?

Цим питанням мають сьогодні перейматися не лише державні структури, але й усі громадські об’єднання, яким небайдуже, чим буде УПЦ в майбутньому: українською Церквою або головним політичним ресурсом впливу Росії в Україні (як назвав УПЦ Московського патріархату російський політолог Марат Гельман)?

Послідовна непослідовність Московського патріархату в Україні дійшла критичної межі. Позиція УПЦ є наскрізь політичною, бо вона несамостійна. Не варто думати, що митрополитові Володимиру Сабодану бракує богословської освіти, щоб утриматися від заяв, що УПЦ КП – це «розкол», а РПЦЗ – «дійсна Церква». Але у нього немає іншого виходу. Його позиція – дзеркальне відображення думки патріарха Олексія ІІ та інших членів Синоду РПЦ, які вирішили за будь яку ціну зберегти єдність Московського патріархату.

Однак чи вдасться Московському патріархові зберегти Україну у своїх залізних обіймах? Відповідь залежить від загалу віруючих громадян України. Церква, яку очолює митрополит Володимир – «законна», бо як частина Московського патріархату має визнання світового Православ’я. Однак останнім часом ця Церква невпинно рухається до кризи. Боротьба з «розкольниками» забирає у Церкви занадто багато сил, виснажуючи її енергію, якої так бракує для здійснення соціальних проектів. І це неминуче впливає на стан церковної свідомості. В УПЦ стає все впливовішою «законницька», фарисейська течія, яка прагне до формального розуміння християнського віровчення. Священні канони стають центральною цінністю церковної свідомості, займаючи місце, яке має належати цінностям євангельським. Канонічність стає ідолом, підміняючи собою універсальні біблійні цінності любові та милосердя. Церква стрімко політизується, входячи в альянси з політичними силами, що мають маргінальний характер…

Цей шлях веде УПЦ до канонічного формалізму та «новітнього старообрядництва». А це, у свою чергу, неминуче призведе до того, що цю Церкву буде витіснено на маргінес суспільного життя. Одночасно постраждає і Українське Православ’я в цілому, оскільки в умовах розділення йому стає все важче протистояти місіонерській активності нових релігійних рухів, особливо харизматичних течій.

Проте, альтернатива процесам маргіналізації ще існує. Це – відповідальна участь УПЦ в об’єднавчих процесах, що скеровані на ствердження в Україні Помісної Православної Церкви. А тому Помісна Церква – це не лише автокефалія, але й єдиний шлях порятунку Православ’я в Україні...

Василь Стодоля,

 Лондон, “ProUA”