А правда вас вільними зробить

Володимир Рожко,

 історик-архівіст, м.Луцьк

1. Кураш - відпочинкова оселя князів Гольшанських

Село Кураш (у минулому і Кураж, і Куразь) знаходиться на правому березі річки Горинь. Як місто Дубровиця, с.Висоцьк, належить до найдавніших поселень Пригориння і свої витоки бере в сивій давнині. Польські історики другої половини XІX ст. висували припущення, що поселення на порозі нашої історії було столицею дулібів.

Підставою для цієї гіпотези стало прадавнє городище у вигляді чотирикутника в лісі поряд з Курашем. Городище обнесене трьома земляними валами висотою до 6 метрів. За першою оборонною лінією знаходився другий ряд, а між цими двома і третім рядом був глибокий рів, заповнений водою. Це оборонне городище належало ще до часу початків об’єднання племен. Під час розкопок було знайдено тут прадавню кераміку, ніж у вигляді серпа, але без нарізів. На цьому городищі наприкінці XІX ст. було зрубано велетенський дуб, який мав за 900 років.

Польський дослідник Осовський від того городища виводив і назву оселі Кураш: значення цього слова потрібно, на його думку, шукати в мові дулібів чи інших племен, що населяли Погорину.

Опріч того, тут було знайдено й низку кам’яних знарядь праці, що дають нам підставу стверджувати про наявність людського життя в цій мальовничій місцевості в доісторичну добу. Місцева чарівна природа пізніше також притягала до себе на куражі, тобто розваги, князів Гольшанських-Дубровицьких, які перетворили його у свою відпочинкову оселю і, на думку автора цих рядків, саме це призначення оселі було зафіксовано в її назві.

Підвищена місцевість покрита зеленими лісами, Горинь з лугами, застеленими барвограєм квітів, багата флора і фауна стали місцем куражів князів Дубровицьких - полювання, бенкети, розваги, тому це слово мусило закріпитись у назві оселі. Правдивість цієї думки підтверджено тим, що біля сіл Понора, Майків, Жаворів, Дольськ, Глубичок, Мілятин, Садок та інших Острозького повіту ще в XІX ст. знаходились мальовничі лісові урочища під назвою Кураж, де любили відпочивати, веселитись їх мешканці.

На нашу думку, давнє оборонне городище використовували і князі Гольшанські, Степанські для власної безпеки, коли перебували тут, тому тримали в Кураші постійну залогу.

Навколо городища знайдено багато уламків будівельного каміння. Князі на початку укріпили земляні вали дубовими частоколами, а пізніше мурованими стінами із спостережними вежами, з яких княжі дружинники оглядали і контролювали водний шлях по Горині.

Навколишні ліси своєю зеленою стіною закривали від чужих очей цю княжу оселю з суші, і лише водний шлях до Прип’яті через Горинь поєднував Кураш, Дубровицю з родинним гніздом князів та навколишнім світом.

З археологічних знахідок срібних і золотих монет, знайдених в околиці села, довідуємось про торгові зв’язки мешканців цієї відпочинкової княжої оселі з далекими містами Візантії і західної Європи. Після родинного поєднання князів Гольшанських і Степанських Кураж належав до Степанського ключа їх маєтків, а в першій половині XVІ ст. бачимо у власності князів Острозьких, коли польський король Сигізмунд Старий надав поселення К.Острозькому, про що дізнаємося з грамоти короля 1520 року. Останній ординант Острозьких маєтків маршалок Великого князівства Литовського князь Януш Сангушко 1753 року роздарував добро ординації різним магнатам, Степанський ключ маєтків з Куражем дістався кн.Йосипу Любомирському, а від них попав в дім Косовських, які залишались його власниками до Першої світової війни.

Маємо пам’ятати, що не тільки одними куражами (розвагами) жили наші князі - серед їх родів знаходимо подвижників святої нашої віри у чернецтві та ігуменстві (як свята Улянія Гольшанська), будівничих монастирів і храмів Божих, у яких завдяки їм віками горіла свічка віри святого українського православ’я. Їх коштом було вибудувано у їхній волості цілий ряд святинь в Пригоринні, серед них і в Кураші. Найімовірніше, місцевий храм Преображення Господнього в кінці XV - на початку XVІ ст. своїм коштом побудував князь Юрій Гольшанський - великий будівничий наших святинь, щедрий їх жертводавець, а майстрами й архітекторами були місцеві поліські зодчі, які й створили цей безцінний архітектурний шедевр, що мало не впав на поч. 70 років від рук атеїстичних варварів.

Святиню вибудували з вибраного пущанського дерева. У плані будови вона являла собою тризрубий храм з пізніше надбудованою в XІX ст. дзвіницею, з якої давні дзвони кликали своїм мелодійним співом до Служб Божих.

Про давність церкви Преображення Господнього в Кураші свідчив збережений у церковному архіві перелік його настоятелів, починаючи від 1712 року. Згідно з цим переліком, служили у храмі отці: Степан Рабович 1712-1745 рр., Василь Шпаковський 1741-1768 рр., на початку як другий священик Діонісій Загоровський, а з 1768 по 1809 р. як самостійний душпастир. У нього з 1752 р. другим священиком був його син Симон Загорський, по смерті батька 1809 р. стає аж до 1820 р. самостійним священиком, його ж син Іван Семенович Загоровський був з 1820 по 1831 р. настоятелем, помер від холери. На той час парафія була під наглядом Бережницького священика Якова Симоновича Загоровського, брата настоятеля Євстахій Медвидовський 1831-1835 рр., Лука Сакович 1836-1864 рр., Павло Сакович 1865-1879 рр., Іван Ненадкевич 1879-1880 рр., Євстахій Володимирський 1880-1881 рр., Іван Война 1881-1885 рр., а з 1881 р. Микола Левитський, спочатку як другий священик, а з 1885 року - самостійно.

Храм Преображення Господнього від часів князів Гольшанських славився багатством предметів церковного мистецтва, давнім мистецьким триярусним іконостасом, багатством і оригінальністю духовної спадщини, безцінним архівом і бібліотекою, Богослужбовими книгами.

Зберігалося тут відоме рукописне Євангеліє з дарчим записом, який, на думку автора, ще раз підтверджує побудову святині ще в часи князя Юрія Гольшанського (помер 1529 року). У Євангелії було написано: «В літо 1548 року я раб Божий солтан (ця посада прирівнювалась до посади волосного старшини - В.Р.) Софоній Шпраський з панією своєю Марією сеє Євангеліє наше жертвую, де буде на престолі Божому лежати, має настоятель храму того за душі, наші Бога милостивого просити».

Опріч прадавнього рукописного Євангелія, у храмі знаходилося ще 15 давніх стародруків Богослужбових книг: Літургікон 1727 р., Євхологіон 1736 р., Тріодіон 1767 р., Тріодь цвітна 1768 р., Євангеліє 1771 р., ряд інших, майже всі вони були видані отцями василіанами в Почаївскький друкарні.

Храм Преображення Господнього в Кураші ще і в 1944 році являв собою велику скрабницю нашої духовної спадщини. Подаємо за документами Держархіву Рівненської області перелік найбільш цінних предметів церковного мистецтва (вони всі були створені народними митцями і наскрізь мали національний зміст): напрестольні хрести - 4, дарохранильниця - 1, чаші - 2, запрестольний хрест - 1, фелоні з єпитрахилями - 15, підризників - 6, кадильниць - 2, хоругв з тканини - 10, металічних - 2, панікадило - 2, семисвічник - 1, хрестів виносних - З, книг Богослужбових - 27, дзвонів - 3, ікон різної величини - 65. Переважаюча більшість металевих церковних предметів були срібні, срібновизолочені, а серед безцінних святих образів зберігалися знамениті «Рай» і «Пекло». Ці образи належали до світових шедеврів народного іконопису і стали, як і вся духовно-мистецька скарбниця храму, жертвою московсько-більшовицького варварства 1970 року.

У всі часи парафія в с.Кураш процвітала, і про це свідчить не тільки духовне багатство храму, а й велика національного-релігійна свідомість вірних. У роки польської окупації 1919-1939 рр., на відміну від інших навколишніх сіл, опріч містечка Бережниця, в Кураші з початком національно-релігійного відродження була сильна народна духовна течія серед вірних. У 20-30-х роках тут активно діяла філія «Просвіти», найсвідоміші селяни були членами Товариства ім.Петра Могили з осідком у Луцьку, яке боронило святе українське православ’я від омосковлення, окатоличення, працювала хата-читальня, діяв прекрасно зорганізований хор, який виконував духовні піснеспіви в храмі, прикрашаючи Богослужіння, народні, стрілецькі пісні на різних українських здвигах, основою якого була місцева молодь, вихована священиком-патріотом отцем Власієм Пашкевичем. У цьому духовному середовищі виховувалась національно-свідома молодь, з якої вийшли борці за волю України, які в лавах ОУН-УПА захищали нашу свободу і незалежність.

Отця Власія Пашкевича по другому приході московсько-більшовицьких визволителів було заарештовано енкаведитськими катами в дуже підступний спосіб. У ніч напередодні свята Різдва Христового енкаведисти, переодягнені в форму українських повстанців, забрали його з дому. Про це дізнаємось з рапорту Дубровицького благочинного о.Івана Кришпиновича на ім’я уповноваженого в справах РПЦ при Рівненському облвиконкомі: «Вважаю своїм обов’язком донести, що в ніч з 6 на 7 січня настоятель церкви с.Кураш Дубровицького району священик Пашкевич Власій невідомими озброєними особами забраний з дому невідомо куди і до цього часу не повернувся. 10.01.1945 р.».

З документів Держархіву Рівненської області дізнаємось, що цей видатний священик-мученик провів 10 років в радянських концтаборах, і лише 1955 року повернувся додому.

Настоятелями храму Преображення Господнього в Кураші указом за № 2808 від 22.09.1948 р. єпископа Волинської і Рівненської єпархії в Луцьку призначено о.Иосипа Шубу.

Запхавши в злочинний спосіб відомого й улюбленого настоятеля о.Власія Пашкевича і замінивши його на парафії о.Йосипом Шубою, московсько-більшовицькі атеїсти розпочали шалений наступ на прадавню святиню в Кураші.

Із звіту уповноваженого дізнаємося, що в церкві постійного священика немає, парафія обслуговувалась по сумісництву іншими священиками, а з 1959 року церковні служби припинилися, вірні ходять до храму в с.Бережниця за 4 км. Приміщення церкви планують використати після переобладнання під сільський клуб.

Після цього звіту рішенням Рівненської обласної ради депутатів трудящих № 1079 від 23 вересня 1961 року прадавню святиню знято з реєстрації, тобто віддано в руки комуністичних злочинців, а сумнозвісна рада в справах РПЦ в Москві своєю постановою (протокол № 16 від 26 жовтня 1961 року) затвердила зняття з реєстру, позбавила храм охоронного паспорту.

Неодноразові спроби комуністичних вандалів знищити в підступний спосіб святиню впродовж десяти років зазнавали невдачі через опір вірних, які вибивали підняту сокиру злочинців з рук, проте від наруги й нищення її духовних скарбів не вдалось вберегти. У соту річницю народження свого вождя В.Леніна, цього найкривавішого ката в історії всіх часів, 1970 року дубровицькі комуністи поставили «гідний» пам’ятник соціалізму в Кураші. Сп’яніла банда червоних вандалів потрощила все церковне начиння, знищила відомі ікони «Рай» і «Пекло», іконостас, архів-бібліотеку, зняли давні дзвони - перетворили храм на смітник. Так виховувався майбутній будівник комунізму... Але попри всі намагання цих вандалів знищити давню церкву, цей архітектурно-мистецький шедевр дерев’яного зодчества, святиня Полісся, з волі Божої вистояла, подолавши довгий шлях своєї Голгофи, а її кати пішли в небуття.

Упродовж віків Кураш залишався не тільки відпочинковою оселею наших князів, а й важливим осередком святого українського православ’я на Дубровиччині, у храмі якого впродовж віків горіла непогасна свічка віри нашої, яка огрівала душі вірних теплом любові до Бога й України, освітлювала шлях тим, хто заблукав у темряві, ведучи їх до світла віри Христової.

2. Не бійся правди, хоч яка гірка...

Кожен окупант землі нашої - московський, польський, німецький, по тому московсько-більшовицький - завжди ховав правду від нас в різні способи: перекручував нашу історію, нищив пам’ятки духовності, вбивав нашу співучу мову, пам’ять народу, виховував перевертнів і манкуртів. Чимало їх було і залишилось в Україні, на Дубровиччині, в Кураші. Вони намагаються забути свої злочини проти власного народу, рідної Церкви, нашої землі, залишаються з сформованим московським окупантом комплексом меншовартості і нині, в добу незалежної України, не тільки сумують за минулим, а й у різні способи продовжують перекручувати правду, бояться її, забуваючи, що правда буває лише одна.

Уперше побував я в Кураші десять років тому, послухав від старожилів, хоч гірку, але правду про минуле цієї прадавньої відпочинкової княжої оселі, її святині, оглянув все, що лишилося з історії села, поклав квіти до могил о.Власія, о.Никанора Пашкевича. Багато з минулого цієї відомої Волинської священицької родини дізнався я від світлої пам’яті великого українського патріота і знавця історії Дубровиччини, учителя української мови і літератури Антона Антончика з Бережниці, проте мав велике бажання знайти документальні джерела в Держархівах Волинської, Рівненської, Тернопільської областей...