ВЕРБНА НЕДІЛЯ

Вхід Господній до Єрусалима, або Вербна Неділя - свято, яке нагадує подію прославлення Ісуса Христа перед Його хресною смертю, коли Христос засвідчив, що йде на страждання свідомо й добровільно.

 Цю надзвичайно важливу подію змальовують усі чотири євангелісти (див. Лк. 19, 19-44; Мр. 11, 1-11; Мт. 21, 1-15; Йо. 12, 12-19).

Найдавніші вказівки про те, як відзначати свято, зустрічаються у повчанні на цей день Мефодія Патарського (ІІІ століття). Починаючи з VІІ століття, багато церковних поетів, зокрема Андрій Критський, Козьма Маюмський, Іоанн Дамаскін, Феодор Студит та інші, прославили свято піснеспівами, які співають дотепер.

Звичай тримати в руках та освячувати вербу йде від євангельської події Входу, коли люди, зустрічаючи Ісуса Христа, вітали Його пальмовим віттям. Віруючі таким чином зустрічають грядущого Спасителя і вітають Його як Переможця пекла і смерті.

Відомий православний богослов протоієрей Олександр МЕНЬ так трактує Вербну Неділю:

- Коли за тиждень до Пасхи Господь в’їхав на віслюку до Єрусалима, народ радів, а Він плакав. У людей були свої мрії, свої надії, свої бажання, а Господь бачив їх майбутнє, і сльози були в Нього на очах. Він оплакував Єрусалим, говорячи: «Не пізнав ти часу відвідання твого». І ці слова для нас мають бути дуже важливими, тому що відвідання Господнє приходить до кожної людини, до кожного з нас. Він стукає. Наче потаємно, ніби непомітно, в обставинах нашого життя, у глибині нашого серця, ми чуємо заклик Господній: «Йди за мною, слухай голосу Мого».

І кожного з нас кличе Цей Голос. Кожен з нас, якщо гарненько пригадає, то знайде у своєму житті такі моменти, коли Господь був дуже близько; здавалося, серце було сповнене сили, яку Він дав, а потім ми все забули, все покинули, і ми знову пішли життєвим шляхом, несучи на собі напис, що ми - християни, православні, а в серці в нас був морок, пітьма, відчай, страх, безнадійність. Ми не пізнали часу відвідання свого, ми не розпалили вогню, який Господь вніс у наші душі! І ми маємо пам’ятати, що, уважно слухаючи, уважно спостерігаючи за знаками Божими, ми повинні бути готові в будь-яку хвилину бути покликаними до відповіді. Коли нам доводиться вибирати, як діяти - низько й підло чи по совісті - це означає, що нас відвідав Господь, це година нашого відвідання. І горе нам, коли ми Його не впізнаємо. Якщо нам доводиться вибирати і нам важко подолати свій застій, свої лінощі, свою неміч, якщо нам треба відкрити Слово Боже, якщо нам треба стати до молитви, якщо нам треба себе змусити, а нас ніби каменем тягне на дно, це знак відвідання Божого.

Переборемо себе, зробимо крок до Господа, який кличе нас, інакше Він відійде, і ми втратимо силу, яку Він дає нам. Пригадайте, коли будете йти з храму, про ті миттєвості нашого життя, можливо, важкі, можливо, радісні, але коли справді Господь дивився на нас і чекав, що ми далі чинитимемо. Поміркуймо про те, що нас чекає попереду. Відгукнімося на Його поклик. Ви запитаєте: «Який же це поклик, де він?» Він звучить для нас завжди у Слові Божому. Якщо ми заглиблюватимемося в нього, то звідти, зі сторінок Писання, зі сторінок Книги зазвучить для нас живий голос Живого Христа.

Отже, дорогі мої, ми з вами не покинуті, не самотні, не відірвані від Бога. Він поряд з нами і йде шляхом нашого життя. І час від часу, щоб зміцнити й підтримати нас, Він звертається до нас то з докором, то із закликом, то з очікуванням. І ми намагатимемося почути Його Голос, не пропустити дня відвідання свого. Амінь.