В ІМЯ БЕЗСМЕРТЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Час невблаганний.. Уже третій день народження - (82 річниця) - ми будемо відзначати без нього – без Бориса Степанишина. Але як і за його життя, видатного просвітянина і педагога згадають його рідні, друзі, побратими, виплекані його щирим змістовним словом учителі, викладачі, бібліотекарі, методисти, завучі та директори шкіл. Згадаємо добрим словом Бориса Ільковича і ми, «волиняни», бо добре пам’ятаємо, що він часточку свого українського серця віддав і своїй «Волині». Бо рід Степанишиних з діда-прадіда бере свій початок з прекрасної Волинської землі. У річницю антиукраїнської депортації холмщаків і на світлу пам’ять незабутнього Бориса Степанишина нам видається доречним подати статтю про нього, вміщену з збірці «Українці Холмщини та Підляшшя. Видатніші особи 20 століття» за авторством Михайла Горного.

Народився Борис Ількович 3 квітня 1925 року в селі Ратичів Томашівського повіту у селянській сім’ї.

Прадід Бориса Ільковича Степанишина Андрій, родом з Грубешівщини, був досить заможним селянином. Господарство у спадок перейшло до сина Степана. Сини Іван та Ілько переїхали до села Ратичів на Томашівщині і продовжили справу свого батька-хлібороба, хоча роди їх збідніли. Велика сім’я Ілька Степанишина (семеро дітей) і всезростаюче оподаткування землі призвело до щорічного продажу частини земельного наділу.

Ілька Степанишина довгий час рятували його золоті руки. Він умів збудувати будинок з будь-якого матеріалу, покрити бляхою хату, церкву, дзвіницю, виготовити відро й інший металевий посуд, змурувати піч чи грубку, обкласти їх кахлями, змайструвати стіл, шафу, ліжко, пошити взуття й одяг. Одного року він не проводив польових робіт, виготовляючи для поміщика з сусіднього села комплект меблів з червоного дерева. Крім цього, він чудово грав на скрипці, керував церковним і світським хорами. Слід відзначити, що це були хори не на чотири, а на вісім партій. У Різдвяні свята хор багато колядував, заробляючи у такий спосіб гроші «на церкву».

Особливою сферою обдарування цієї непересічної особистості були садівництво й бджолярство. Урожай фруктів найчастіше потрапляв до Львова, а мед - до Варшави.

Про своїх батьків Борис Ількович пише: «Звісно, я пишався своїм батьком, не усвідомлюючи ще тоді його універсалізму (от які працьовиті й талановиті холмщаки!), але вершина моїх захоплень татом - його хліборобство. Як він, змовивши «Отче наш», орав! Як він велично засівав поле! Як маєстатно косив «на грабки», навіть як гострив косу! Він наче священнодійствував, усе робив натхненно-красиво, якось артистично. Найцікавіше, що рухи його рук у всьому були однаково красиві, витончені - чи тоді, коли брав до рук косу, долото, кельму, чи смичок скрипки. Ті витончені батькові руки, які жили ніби окремим своїм життям, я й зараз «бачу» через більш ніж півстоліття. Чомусь я їх ніколи не цілував: не було у нас це заведено. Не відшкодую, що я не поцілував ті геніальні руки й тоді, коли тато лежав у труні. У день похорону я був за сотні кілометрів від дому - лежав оперований у військовому шпиталі.

Моя мати Оксана (дівоче прізвище Зозуля) була родом з села Підгірці цього ж повіту. Типова домогосподарка, працьовита й віруюча, вона самовіддано доглядала дітей та онуків, вела дім, господарку. Правнуків не дочекалася, хоча й прожила 82 роки - дай, Боже, всякому».

Старший брат Бориса Ільковича (уже покійний) працював механіком, молодший (нині пенсіонер) - медик за фахом, усі чотири сестри (пенсіонерки за віком) - робітниці.

Дружина Евеліна (з роду Веселівських), хімік-біолог за фахом, педагог, - прекрасна мати й господиня, глибоко віруюча християнка. Старший син – головний редактор рівненської газети «Волинь», яка часто вміщує матеріали про Холмщину. Молодший син працює на посаді інженера-гідротехніка в київському тресті «Укргідроспецбуд».

З Ратичева сім’я Степанишиних переїхала до містечка Лащів, а згодом - до села Тарноватка. Пізнавальним є спогад восьмирічного Бориса Ільковича Степанишина про подію, яка вичерпно характеризує холмщаків: «Отже, була неділя. У Тишовцях - ярмарок, туди й подалися майже всі дорослі мешканці села православного віросповідання. З цього скористалися католики: змовившись і належно підготувавшись, вони розібрали верх православної церкви і до вечора перебудували її на костел. Щоб мати свій храм, а головне - щоб православні не мали храму. Під вечір повертаються українці з торговиці. І, побачивши таку наругу над їх вірою, зіскакують з возів і з ходу нумо розбирати «костел» і перебудовувати його знову на церкву. Повірите чи ні, але до ранку (при ліхтарях і багатті) православна церква була відновлена. Чи треба казати, що керував цією відбудовою мій тато (дяк, регент хору) місцевої церкви».

Освіту Борису Степанишину довелося здобувати у різних освітніх закладах. Середню освіту здобув сукупно у трьох польських, німецькій та радянській школах, а вищу - у Львівському державному університеті ім.Івана Франка, отримавши фах учителя-україніста. До вузу чотири роки (1944-1948) - служба в Радянській армії, був на фронті у 1944-1945 роках. Самотужки здобув ще дві спеціальності: бібліографа і вузівського викладача методики української літератури. Після закінчення вузу упродовж 30 років вчителював у школах Рівненщини, Тернопільщини й Львівщини, викладаючи українську мову і літературу. З 1971 року Борис Ількович став викладачем Рівненського педагогічного інституту, звідки у 1983 році його було звільнено з чорним (чи вовчим) білетом українського буржуазного націоналіста. З таким же формулюванням його у 1952 році було виключено з університету і комсомолу.

Після звільнення у 1983 році з інституту Б.Степанишин упродовж семи років, уже кандидат наук, професор, опинився без засобів на існування. Дисиденти в ті часи були цілком беззахисними і політично безправними. Їм «не довіряли» навіть посад кочегарів (операторів радянських котлів). Після довгих блукань професор Б.Степанишин влаштувався робітником автомехколони, інакше мав перспективи бути виселеним за межі міста.

Проголошення незалежності української держави повернуло йому професійну й громадянську честь, наукові звання та ступені, а, головне, можливість творчо працювати для своєї Вітчизни. Наслідки не забарилися. Підручник «Українська література. 9 клас» удостоєний Державної премії 1995 року, а його автор Борис Ількович Степанишин - звання лауреата Державної премії України в галузі науки.

До цього, починаючи з 1958 року, Б.Степанишин виступав на сторінках періодичних видань «Література у школі», «Українська мова у школі», «Українська культура», «Людина і світ», «Наука і суспільство», «Дошкільне виховання», «Дніпро», «Київ», «Дивослово», «Березіль», «Рідна школа», «Народна творчість і етнографія», «Дзвін», «Україна», у багатьох газетах і зарубіжних часописах - польських, болгарських, російських, словацьких, канадських, тощо. Його доробок у періодичних виданнях становить понад 500 статей.

Праці вченого побачили світ у збірниках наукових конференцій, альманахах та інших виданнях, у тому числі «Література учить жити», «Майстри педагогічної справи», «Методика викладання української мови та літератури», «Весняні обрії», «Проблеми школи», «Література. Діти. Час», «Народний учитель», «Освіта і незалежна Україна» та інших.

Найбільш відомими його монографіями є «Самостійна робота учнів з української літератури», «Вивчення творчості Тараса Шевченка у школі», «Вивчення творчості Івана Франка у школі», «Література-вчитель-учень», «Професійне спрямування навчального процесу педвузу» та інші. Крім цього, світ побачили брошури вченого: «У педагогічному пошуку», «Деякі питання наукової організації праці вчителя», «Дивосвіт Олександра Довженка», «Всеобіймаючі очі України», «На чатах національного відродження», «Організація самовиховання школярів», «Краса, велич і трагедія України» та інші. За роки творчої наукової роботи ним видано хрестоматію з української літератури для учнів 9 класу «Джерела пружно б’ють», бібліографічні покажчики, методичні посібники: для викладачів вузів «Методика культурологічної діяльності», для вчителів середньої школи «Леся Українка у школі» і першу в історії української культури методичку.

«Борис Ількович Степанишин вів значну громадську роботу. Упродовж 1989-1990 років був членом Проводу Рівненської крайової організації Народного Руху України, з 1991 по 1995 рік - голова Рівненської обласної організації «Просвіта», а з 1995 року - її почесний голова, де заснував читальню та музей; з 1989 до 1996 року - ректор Рівненського народного університету.

У своїй автобіографічній довідці Борис Ількович Степанишин пише: «Усі відміряні Богом мені дні, всі до єдиного, підуть на плідну творчу працю для національного відродження України, в ім’я безсмертя нашої нації, складовою частиною якої є наша зранена і все ж прекрасна Холмщина – невід’ємна частина Волині».

Спогади про отамана

Це було навесні 1943 року. Мені йшов 19 рік. Мої батьки (Гоч Кирило Степанович та Олександра Кіндратівна) жили в с.Погулянка (тепер Сарненського району).

Саме в той час у нас квартирував Тарас «Бульба»-Боровець з дружиною Валентиною. Він був чоловік високого зросту, худорлявий, без бороди, хоч на фотографіях бачила його з бородою. Ходив у високих чоботях, у штанах «галіфе» на підтяжках. Завжди на ньому була біла сорочка. Розмовляв гарно українською мовою. Я ніколи не бачила на його обличчі усмішки, хоч був він великим жартуном. Гарно співав, знав багато повстанських пісень.

Дружину його звали Валею. Була вона невисокого зросту, білява, з голубими очима, які завжди випромінювали радість. Валя була гарна на вроду. Казали, що вона чешка, але дуже вболівала за Україну.

Пригадую, як одного разу приїжджав до Тараса «Бульби» «Дубовий». Всі були на конях, при зброї. У нашій хаті велися переговори між «Бульбою» і «Дубовим», а посередником між ними був мій двоюрідний брат Григорій Худоба, 1924 року народження, мав псевдо «Стріла» і «Голинський». Загинув 6 вересня 1943 року в бою за с.Людвиполь (тепер Березнівського району), похований у с.Хмелівка. На могилі є напис: «Козак-розвідувач «Стріла».

«Бульба» завжди вмів вислухати людину. У ньому було щось таке, що притягувало молодь, - можливо, його людяність, тактовність. Він завжди вмів знайти вихід з найскладнішої ситуації. У Погулянці він ще часто бував у Гриця Кудрі, який жив недалеко від нас. У них з «Бульбою» були дуже товариські стосунки, гарні взаємини.

На фотографії лишилося зображення хати, у якій ми жили в с.Погулянка. Вікно зліва – це кімната, у якій квартирував «Бульба» із дружиною. Я завжди прибирала в кімнаті, міняла постіль.

Про таку людину можна розповідати багато. У книзі «Повстанський рух отамана Тараса «Бульби»-Боровця» є розповідь про нього моєї мами Олександри Гоч.

З розповіді Ганни Чуприни.

У вінок шани Мілени Рудницької

26 березня в залі Народного Дому м.Рівне відбулися урочистості з нагоди 115 річниці Мілени Рудницької, української громадсько-політичної діячки, письменниці, педагога.

Ініціатором проведення цього заходу були Рівненський міський відділ Союзу Українок (голова Т.Рокітинець) та обласне об’єднання ВУТ «Просвіта» ім.Т.Шевченка (голова М.Федоришин).

Про життєвий і творчий шлях великої українки-феміністки першої половини ХХ століття, депутата польського сейму доповіли Оксана Мирончик та Ніна Шило, яка була учасницею перепоховання праху М.Рудницької 1997 року в м.Львів.

Союзянки, просвітяни та студентська молодь з приємністю слухали виступи бандуристок – студенток Рівненського музичного училища РДГУ, лауреатів та дипломантів цьогорічного Всеукраїнського конкурсу виконавців на народних інструментах у м.Кіровоград Катерину Оліфір, Наталію Ільчук, Наталію Ворощук, Серафиму Квач, Оксану Денисяку та заслужену артистку України Галину Топоровську.

 Тамара Рокітинець

Світлій пам’яті посестри

3 квітня минає рік, як відійшла у вічність велика українка, патріотка, шляхетна людина, вчителька, просвітянка, почесна голова Рівненського обласного відділу Союзу Українок, наша посестра Любов Гаврилюк.

Протягом 12 років вона очолювала Союз Українок Рівненщини, була яскравою особистістю, сильною, вольовою людиною, прекрасним організатором. Саме вона започаткувала недільну Школу шляхетних українок, яка працює і понині, Молодий союз українок; за її ініціативи відродилася традиція вшанування на другий день Трійці загиблих борців за волю України.

За свій національний обов’язок вважала добре знати рідну мову, історію України, УПА, рідного краю, пропагувати ці знання. Вихована в родині патріотів (її рідний дядько Володимир на псевдо «Нестор» був вояком УПА), пані Люба була українкою за станом душі, вона жила Україною і для України. Як ніхто, вона відчувала дух народу, дух епохи, глибоко переймалася політичними подіями, втілюючи ідею незалежності Батьківщини.

Протягом багатьох років Люба Гаврилюк викладала українську мову та літературу в ЗОШ № 11. Учні та колеги глибоко шанували її і пам’ятають досі. А ще пані Люба була неабиякою майстринею: вміла шити, плести, вишивати. Доброю згадкою про неї лишилися у світлиці Союзу Українок подаровані нею вишивки.

Вона була не дуже висока на зріст, але висока за духом. Всі, хто знав Любу Гаврилюк, назавжди збережуть у своїх серцях пам’ять про цю незвичайну, чесну, принципову, доброзичливу, глибоко віруючу людину.

Ніна Шило

Умови конкурсу на кращу проектну пропозицію пам’ятника Тарасові “Бульбі”-Боровцю в м.Рівне

Управління культури облдержадміністрації відповідно до клопотання Рівненського міськвиконкому оголошує обласний відкритий конкурс на кращу проектну пропозицію пам’ятника Т. «Бульбі»-Боровцю в м.Рівне (вулиця Директорії в районі перехрестя з проспектом Миру).

Конкурс відбудеться з 1 квітня по 30 червня 2007 року та складатиметься з одного туру. Його учасниками можуть бути приватні та юридичні особи, авторські колективи фахівців та організацій, професійний рівень яких відповідає встановленим конкурсним вимогам.

Конкурсом передбачені премії:

- за перше місце - 1000 грн. (одне);

- за друге місце - 700 грн. (одне);

- за третє місце - 500 грн. (одне)

Проведення конкурсу здійснюється на основі Порядку проведення архітектурних та містобудівних конкурсів (Постанова Кабінету Міністрів України від 25 листопада 1999 року № 2137).

Заяву про участь у конкурсі подавати за адресою:

Управління культури облдержадміністрації (каб. 115); Майдан Просвіти, 1, м.Рівне, 33028. Контактний телефон: 22-14-07 - Федоришин Микола Васильович

У Рівненській області можуть повторно переглянути всі закриті кримінальні справи на колишніх та нинішніх депутатів

Із депутатським запитом до прокурора Рівненщини Олексія Баганця звернувся керівник фракції УНП в Рівненській обласній раді Мирослав Семанів.

Він повідомляє, що в 2005 році та в першому кварталі 2006 прокуратурою області після проведення слідчих дій було порушено низку кримінальних справ та зроблено подання в обласну раду про отримання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності близько 30 депутатів місцевих рад. Про це повідомляє ЗІК.

Депутати облради, крім депутатів фракції УНП, як зазначає в запиті Мирослав Семанів, відмовили в наданні такої згоди. Після виборів 2006 року депутати місцевих рад втратили імунітет, але порушені проти них справи до суду так і не дійшли. Тому Мирослав Семанів просить новопризначеного прокурора області повторно переглянути всі закриті кримінальні справи на колишніх та нинішніх депутатів та направити їх до суду.

„Помаранчевий” Віталій Цехмістренко потрапив до переліку 100 найзаможніших людей України

Відомий на Рівненщині президент групи «Райз» Віталій Цехмістренко потрапив до переліку 100 найзаможніших людей України. Його опублікувала «Українська правда».

Віталій Цехмістренко, який свого часу очолював РОО партії «Народний Союз Наша Україна», займає 75 позицію, його статки оцінюють у 207 млн. доларів.

Перелік найзаможніших представників українського бізнесу склав журнал «Фокус». Це максимально повний список найбагатших людей, загальні статки яких експерти оцінюють у понад 70 млрд. доларів. У всіх учасників рейтингу оцінювали лише активи в Україні.

Депутати Рівненської обласної ради рекомендують зробити вихідний у неділю для закладів торгівлі та побуту

Депутати Рівненської обласної ради підтримали звернення щодо встановлення для закладів торгівлі та побуту вихідного дня в неділю. Відповідне рішення вони прийняли на засіданні сесії.

Рішення Рівненської облради носить рекомендаційний характер.