«...Дуже небезпечний і нечисленний діяч ОУН...»

Ми пишаємося, що Рівненщина – край, де зародилася Українська Повстанча Армія, що її вояки мужньо боролися за честь, свободу та незалежність України.

Чи випадково Рівненщина стала колискою УПА?

Згадаймо, що тут, у нашому краї, у 20-30 роки ХХ століття оселилися сотні, як не тисячі, вояків та старшини армії Української Народної Республіки, які проводили велику виховну, просвітницьку, патріотичну роботу серед населення Рівненщини і всієї Волині. Вони, патріоти старшого покоління, пройшовши горнило визвольних змагань українського народу 1917-1921 років, передавали естафету мужності молодому поколінню, у першу чергу, членам ОУН.

Тут велику організаторську роботу проводили члени ОУН – уродженці Рівненщини: Тарас Боровець, Яків та Олександр Бусли з Клеваня, Володимир Робітницький з Новостава, Степан Пшеничний з Мокрого, Ростислав Волошин (Березюк) з Озерян, Ігор Шубський з Рівного, Леонід та Микола Мостовичі з Березного, Ольга Андрущенко (Робітницька) з Клеваня та багато інших.

Зрозуміло, що польська поліція слідкувала за діями патріотів, арештовувала їх, кидала у в’язниці, у концтабір Береза Картузька тощо.

Проте цими діями поліцаї не зламали духу патріотів. Наші земляки продовжували боротьбу в Українській Повстанчій Армії в роки Другої світової війни, були в авангарді боротьби за Незалежну Україну.

Сьогодні ми, користуючись матеріалами колишнього секретного фонду державного архіву Рівненської області, розповімо про одного з діячів ОУН Романа Могильницького.

Під грифом «секретно» 26 серпня 1936 року Рівненський повітовий староста А.Канський повідомляв прокурора при Рівненському окружному суді про те, що 18 жовтня 1933 року прибув з Познаня після закінчення навчання і поселився в Рівному по вул.Галлера доктор медицини Роман Могильницький, син Гната й Августини, який народився 8 листопада 1902 року в Делятині Станіславського (тепер Івано-Франківщина) повіту, греко-католик, українець.

Польська поліція негайно встановила за ним, як і за іншими українськими патріотами, пильний нагляд. Про результати його повідомляла своє командування, а те, у свою чергу, керівництво повіту.

Негайно після прибуття до Рівного, повідомляли поліцаї, Р.Могильницький відразу розпочав націоналістичну діяльність. З цією метою налагодив контакти з керівними діячами ОУН з Рівненського, Костопільського повітів і з Галичини. Він, як активний член ОУН, влаштовував законспіровані зібрання, зустрічі. Встановивши контакти зі Львовом, розповсюджував отримувану ним нелегальну літературу на території вищезгаданих повітів.

17 грудня 1934 року команда польської поліції повідомила старосту, що Могильницький розпочав шукати шляхи до легальних українських організацій – Волинського Українського Об’єднання (ВУО), «Української школи» і т.п.

Роман Могильницький брав участь у засіданнях правлінь цих організацій, бував на зборах членів цих о6’єднань тощо, виявляючи позитивні й негативні сторони їх діяльності.

І, як відзначає у своєму листі повітовий староста, Могильницький одночасно провадив протягом тривалого часу «українську націоналістичну агітацію різко антипольського характеру».

Поліцаї повідомили старосту, що лікар у своєму кабінеті вивісив картку українською мовою з написом: «Не вільно соромитись своєї мови». І пацієнтів, які відвідували його, примушував розмовляти з ним українською мовою, підкреслюючи при цьому, що «тут земля українська і він по-польськи не розуміє».

Українці, дружині поштового працівника Садковського Вероніці, Могильницький влаштував великий скандал за те, що вона заговорила до нього польською, ще й обізвав її «ренегаткою».

Згодом перестав відвідувати крамницю якогось Якубовського і підмовляв знайомих, щоб і вони влаштували бойкот того магазину тому, що дочка його власника розмовляє польською мовою.

12 серпня 1936 року повітовий староста отримав від поліції секретну інформацію про те, що доктор Р.Могильницький у листі, адресованому керівництву книгарні Наукового Товариства ім.Т.Шевченка в Луцьку, між іншим висловився, що «у нас на Волині всяка наволоч на все українське реагує, як бик на червону плахту».

Відомий також бойовий виступ Могильницького на з’їзді «Рідної школи» у Львові 3 листопада 1935 року, а також і в інших місцях.

Належну роботу проводить доктор Могильницький і серед членів ВУО, «Української школи», «Союзу Українок» і широких кіл українського населення.

Крім того, Могильницький зав’язав тісні контакти з керівними повітовими діячами ОУН, зокрема в Костопільському повіті, звідки до нього приїжджав на таємні зустрічі Кублей Іван - член ОУН.

Підпільна праця під прикриттям участі в легальних організаціях дала Могильницькому можливість здійснювати свій вплив на їх членів.

Він розпочав руйнувати українські легальні організації, які особливо активно співпрацювали з офіційними польськими установами та організаціями.

Між іншим, 16 серпня 1936 року доктор Могильницький спільно з Василем Ярмолюком, повітовим головою народного комітету УНДО в Рівному (УНДО - Українське національно-демократичне об’єднання - найбільша українська, політична партія міжвоєнного періоду, що діяла в Галичині в і 1925-1930 рр., у половині 20-х років поширила свій вплив на Волинь), організував збори цієї організації в приміському селі Тютьковичі. На цих зборах промовляв Могильницький і між іншим у своєму емоційному виступі закликав слухачів, щоб не слухали «панів, жидів, москалів і ляхів», щоб єдналися в одне ціле і спільним фронтом боролися за визволення українського народу.

Атакував також ВУО і послів до польського сейму М.Буру та С.Скрипника, називаючи їх «запроданцями».

Р.Могильницький, як писав на закінчення Рівненський повітовий староста, діє дуже конспіративно. Як людина інтелігентна, має незвичайний переконуючий дар мови. Серед членів організацій і окремих осіб, з якими контактує, має вирішальний вплив і користується великим довір’ям.

Отже, матеріали, які були у розпорядженні повітового старости, дозволили польському чиновнику зробити висновок, що Романа Могильницького слід вважати «як одного з дуже небезпечних і нечисленних діячів ОУН» на території повіту.

Тому ім’я активного члена ОУН потрапило на сторінки «Енциклопедії Українознавства», що, зрозуміло, робило йому велику честь та шану: «Могильницький Роман (1894), громадський діяч на Волині, лікар у Рівному, член ЦК УНДО, 1939 року вивезений більшовиками; тепер живе в Танганайці (Африка). (ЕУ. Словникова частина, 1966 р., т. 5, с. 1634).

 Гурій Бухало

Українська мова - одна з найбільших цінностей української держави

Максим Рильський сказав:

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно політь бур’ян.

Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Якщо народ хоче бути великим, то й свою мову, без якої він просто населення, повинен зробити великою. Святкування Шевченківських днів ще раз примушує задуматись над тим, якою цінною для нашого суспільства є мова. Мова є тією зброєю, завдяки якій розростаються паростки родового дерева нашого суспільства, відбувається утвердження його національної повноцінності.

Уявити народ без мови - все одно, що уявити його без неба над головою. Тому дуже прикро спостерігати, що деякі політики, принижуючи свою національну гордість, говорять про російську мову як другу державну. Мабуть, більше ніяка нація цього б не допустила, а ми, нащадки великого народу козацького, так і не звикли бути гідними високого імення - українці. Ми - народ, який подарував світові Шевченка, Симоненка, Стуса, Драча, Л.Костенко, О.Гончара і багатьох інших світочів нашої культури, до цих пір, в

основній масі своїй, живемо бідним духовним життям, надаючи перевагу низькопробній книзі і слухаючи не завжди якісну музику, яка домінує на телебаченні та радіо. Та за що ж тоді страждали та помирали герої, які виборювали незалежність України, для яких Шевченкове «Караюсь, мучусь, але не каюсь» - це не просто слова, це, мабуть, зміст їхнього життя. Вони вірили в майбутнє України, і ця віра допомагала їм вистояти в тяжкі хвилини. Ми, їхні нащадки, повинні зараз чітко усвідомити, що тільки плекаючи свою мову ми робимо внесок у розбудову своєї держави. Не потрібно рахувати себе меншовартісними, бо тоді до нас так і будуть ставитися. Народ сильний лише тоді, коли він єдиний, а силою і натхненням його є мова. На даний момент нашу мову, мабуть, більше цінують у світі, визнаючи та підтримуючи українські самобутні таланти, ніж ми робимо це самі. Нашій державі варто не лише декларувати свої наміри щодо розвитку мови, культури, а й постійно та послідовно вести свою національну, українську політику відносно них. Лише тоді, коли розмовляти українською буде престижно, одягатись в українське - буде означати одягатись в найкраще, жити в Україні, як в європейській державі, буде прагненням її народу, який усвідомить, що духовність, патріотизм, національна гордість - це ті якості, які потрібно виховувати з дитинства. Інакше в держави не буде майбутнього.

М. Ковальова,

член МО УНП, м. Дубно.

 ТИ ЗРІКСЯ МОВИ РІДНОЇ

Ти зрікся мови рідної. Тобі

Твоя земля родити перестане,

Зелена гілка в лузі на вербі

Від доторку твого зів’яне!

Ти зрікся мови рідної. Твій дух

На милицях жадає танцювати.

Від ласк твоїх закаменіє друг

І посивіє рідна мати!

Ти зрікся мови рідної. Віки

Ти йтимеш темний, як сльота осіння.

Від погляду твого серця й зірки

Обернуться в сліпе каміння.

Ти зрікся мови рідної. Ганьба

Тебе зустріне на шляху вузькому...

Впаде на тебе, наче сніг, журба -

Її не понесеш нікому!

Ти зрікся мови рідної. Нема

Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма -

В твій слід він кине сміх-погорду!

Ти зрікся мови рідної...

Дмитро ПАВЛИЧКО,

1955

ЛІТЕРАТУРНИЙ МУЗЕЙ УЛАСА САМЧУКА запрошує на екскурсії, присвячені видатному українському письменнику Уласу Самчуку.

Експозиція літературного музею Уласа Самчука висвітлює сторінки життя і творчості нашого славетного земляка. Увазі відвідувачів представлені перші видання трилогії «Волинь», інші твори письменника, листи, фотографії, речі з колишньої рівненської квартири, де Улас Самчук мешкав у 1941-1943 роках.

Чекаємо на Вас у музеї за адресою: вул. Симона Петлюри, 17 (Будинок вчених) з 10 до 17.30, крім середи та неділі. Контактний телефон: 26-14-54.

Відгукніться!

Шановна редакціє «Волині»! Хочу через вашу газету звернутися до березнівчан, зокрема, до жителів села Лінчин.

Товариш мого батька розповів мені, що у 1944 році німці, відступаючи, арештували 20 молодих хлопців з нашого села Чудниця Гощанського району і хотіли вивезти їх у Німеччину. Та по дорозі всі вони втекли і повернулися додому. Але там уже був другий господар – НКВД. І знову арешти, мобілізація – уже до Червоної армії. Мій батько, Петро Панасович Володько, разом з багатьма односельцями 10 березня 1944 року вступив в УПА. Їх ніхто не мобілізовував – вони йшли туди за своїм переконанням.

Спочатку дислокувалися в селі Матіївка нашого району. Пройшли підготовку десь у Костопільському районі, воювали під Рокитно в сотні «Буревія», часто міняючи місце. А 6 травня 1944 року, на свято Юрія, на них напали війська НКВД. Зав’язався бій. Батько в бою участі не брав, бо перехворів на тиф і був дуже слабкий, лишився в лісі біля господарства. Їх там лишилося троє: чотовий на псевдо «Кос» з Корецького району, господарчий з села Майків на псевдо «Клен» та мій батько на псевдо «Кармелюк».

Після бою сотня на місце стоянки не повернулася. А через три дні до сотні дістався поранений господарчий і розповів, що вони втрьох пробиралися до своїх, по дорозі зустрілися з загоном НКВД, прийняли бій. Чотовий і мій батько загинули. Усе це відбувалося в лінчинському лісі.

Я знаю, що поблизу села Лінчин є могили вояків УПА, багато безіменних. Може, є там і могила мого батька? Це питання не дає мені спокою все моє свідоме життя. Можливо, старожили, або хто з розповідей знає щось про ті події, прошу повідомити через газету або мені особисто. Може, відгукнеться хтось з учасників тих подій.

Орися Напримєрова,

с.Чудниця Гощанського району.