Тоня Горохович з Межиріч

Хоч ця подія сталася 10 років тому, 22 квітня 1997 року, але вона запам’яталася мені на все життя. У той день у старовинних Межирічах, що під Корцем, зібралися сотні людей навіть з неблизьких навколишніх сіл. Люди старшого віку йшли, щоб віддати глибоку шану своїй землячці, яку добре знали ще з 20 років як молоду, енергійну, працьовиту, розумну , життєрадісну дівчину; люди ж молодшого віку, учні школи своєю присутністю висловлювали шану патріотці України, яка всю себе віддала вихованню українського підростаючого покоління..

Мова йде про Антоніну Тихонівну Горохович, яку навіть в старшому віці з любов’ю звали Тонею. Вона повернулася додому з далекої Канади, але, на жаль, ...у труні. А перед смертю заповіла: похоронити її в рідному селі, там, де народилася 2 березня 1913 року. А ще заповіла відслужити панахиду в місцевій церкві, спорудженій місцевими майстрами-кріпаками ще 1848 року, - у якій її хрестили батьки, де бувала так часто з батьками під час богослужінь.

Але тут сталося непередбачене: друзі, які супроводжували її з далекої Канади, не могли виконати її заповіту: проти цього категорично виступили місцеві священики, які ревно поклоняються Російській православній Церкві. Вони ж бо захопили старовинний межиріцький храм і не впускали в нього «неканонічних» священиків. Ніякі вмовляння не діяли на «москвичів». Вимушений був втрутитися в цю справу головний керівник області, який насилу вгамував «істинних віруючих».

Над свіжовикопаною могилою виступали люди, які розповідали про життєвий шлях цієї незвичайної людини, щирої патріотки України.

Я ж у своєму виступі намагався розповісти людям про Тоню якомога більше: вона цього заслужила. Я ж знав її біографію: адже почали ми листуватися з нею ще з часів Радянського Союзу. Знав, що її ім’я було прокляте комуністами за її українську діяльність. Батьки з малих років виховували її патріоткою України, вони дбали про те, щоб дівчинка отримала початкову освіту саме українську. І для цієї мети вони вимушені були скористатися послугами приватного вчителя: адже край загарбники намагались полонізувати.

Потім було навчання у Рівненській українській приватній гімназії. До речі, вона вчилася в одному класі з такими відомими зараз українськими патріотами, як Олександр Бусел, Тодось Робітницький з-під Клеваня, Анатолій Довгопільський з Рівного, Андрій Кисіль з Дерманя.

Потім дівчина пройшла курс організаторок Матірного Союзу Українок на Волині. Включилася в активне громадське українське життя, була відповідальним секретарем Союзу Українок, зона діяльності якого охоплювала територію всього тодішнього Волинського воєводства. Часто виступала з промовами, лекціями перед союзянками багатьох сіл, містечок та міст краю, проводила з ними інструктажі, через що потрапила в поле зору польської поліції, про що свідчать численні документи, які нині зберігаються у фондах державного архіву Рівненської області.

Ось один з них.

У ньому Тоня запрошує членів Союзу воєводства прибути «...до Рівного на наше «Свято Матері», що відбудеться у залі Зафрана дня 22-го травня (1937 р. - Г.Б.) З товариським привітом Т.Горохович (секретарка)».

А ось ще один лист від 3 травня 1938 року, адресований філіям Союзу Українок. У ньому читаємо: «Не знаємо, чи в час прибуде реферат на Свято Матері. Якщо вже відсвяткували, то реферат прочитайте на сходинах. Добре було б, щоб поезії, що є вміщені в рефераті, деклямували діти. Пляни освітньо-виховної праці треба зараз же перепроваджувати в життя. Про труднощі пишіть, чим змога, порадимо...

За головну управу Союзу Українок у Рівному Т.Горохович, секретарка» .

І ось перед нами один з таких рефератів, адресований філіям Союзу Українок, написаний дрібненьким акуратним почерком на великого формату нестандартному папері, - «Найближчі завдання нашої організації». Автор - А.Горохович.

Вражають глибокі думки авторки, її тогочасна прекрасна українська літературна мова, грамотність. Враховуємо, що писала такий об’ємний інструктивний реферат молода 25-річна дівчина. Почуття патріотизму пронизує весь цей реферат. Враховуємо той факт, що авторка прекрасно знала, що його будуть читати вороги - польські чиновники. І вона, звичайно, не мала змоги відкрито висловлювати свої думки.

Ось висновки авторки: «Пригадаймо ж собі ще раз, які завдання маємо перед собою:

1. Зрозуміння ваги піднесення нашого господарства.

2. Зрозуміння ваги народного харчування.

З. Маємо навчити наших жінок так працювати, так розділити працю між членів родини, щоб вона мала час зайнятися собою та справою організаційною.

4. Поширити зрозуміння потреби виховання дітей.

5. Ширити свідомість кооперативу.

6. Треба навчити жінок користати з організації книжок, газет.

7. Доказати жінкам, що вони здібні до всякої праці.

8. Треба виробити почуття обов’язку і почуття відповідальності.

На все це треба нам звертати увагу. А як одною з перших потреб тепер якраз на часі є потреба «дитячого садка».

Забіжимо наперед, щоб сказати, що ці думки супроводжували Т.Горохович усе життя. Для прикладу, у 1965 році вийшла прецікава її книга «Батьки і діти» накладом Союзу Українок Канади з Фундації ім.Наталі Кобринської. До речі, упевнений, що цю книгу з інтересом прочитали б сьогоднішні не лише педагоги, а й батьки і навіть діти. Вона аж проситься перевидати її. Книга ця нині актуальна, як ніколи.

Цікава її історія. Перше видання її дуже швидко розійшлося. Тоді Єлена Коваль, членкиня Союзу Українок, матір чотирьох прийомних дітей (чоловік її помер), патріотка України, уродженка Буковини, яка свого часу прибула у трьохрічному віці з батьками в Канаду, писала авторці:

«Я Вам висилаю 12,500 дол. на видання сеї книжки. І не хочу, щоб мені гроші звертали. Я рада, що можу помогти в сїй справі. Я не хочу, щоб мене хвалили, бо хвальби не люблю, я хочу нашу справу підтримати... 31.Х.1989»

І книга написана так, що з великим інтересом читається як дітьми (прекрасно ілюстрована), так і їх батьками. Щоб читач уявив собі актуальність книги, наведемо лише заголовки підрозділів книги «Батьки і діти»: «Виховання і щастя людини», «Українська виховна система і роля в ній батьків», «Національне виховання й особовість», «Молодіжні організації в українській виховній системі», «Виховні вартости традицій», «Асиміляція в побуті», «Культура товариського життя», «Батьки, діти і рідна мова».

Але повернімося до висвітлення життєвого шляху Тоні Горохович.

Дівчина прагнула знань. Прагнула продовжити навчання на філологічному факультеті Львівського університету. Проте у зв’язку з тим, що гітлерівці не дали дозволу на відкриття гуманітарного факультету, вимушена була навчатися на агрономії в Дублянах під Львовом. Згодом закінчила навчання на агрономічних студіях в Мюнхені та Регенбурзі.

З того часу на все життя пов’язала свою долю з Пластом, виконуючи обов’язки головної референтки Уладу Пластових Новачок. Продовжила вона працю в Пласті і в Канаді, куди прибула в 1949 році.

Крім того, працювала вчителькою в українських школах та на курсах українознавства. А ось думки авторки відносно української мови:

«Бо рідна мова — це душа народу. В ній він тисячоліттями складає свою філософію, почування, думки, вона дзеркало життя народу. Мова передає все те, що покоління придбали продовж історії. Ніяка чужа мова не віддасть ані української народної пісні. Ані народних приказок та інших родів природної творчости».

Згодом навчалась на славістичному відділі Оттавського університету, де студіювала українську літературу. Захистила магістерську роботу.

Продовжувала приділяти належну увагу і роботі в Союзі Українок Канади.

Назавжди пов’язала своє життя з видавничою працею. Так, з 1963 року до 1990 співпрацює з журналом «Промінь», де друкує матеріали на громадські теми, з 1968 року стала членом редакції колегії журналу для пластунів «Юнак», а з 1971 року редагувала журнали «Готуйсь!» та «Пластовий шлях».

Але знаходила час і для того, щоб друкуватись у відомих в українському зарубіжжі виданнях - «Свобода», «Новий Шлях», «Український голос», «Літопис Волині»; була членом редколегії літературного журналу «Нові дні».

Т.Горохович - автор цілого ряду окремих видань, серед них згадувана вище книга «Батьки і діти» (1965,1990), книги-дослідження «Діялог у стилі Лесі Українки» (1978), «Поетика Лесі Українки та її афоризми» 1980), «Людина в літературі Руси-України» (1983), «Від розстріляного до замученого відродження» (1988) та інші.

Наталя Когуська, автор статті-некрологу про Т.Горохович, звернула увагу на ще одну рису її характеру: «Мала велику бібліотеку, яку придбала собі, коли ще навіть не мала своєї хати, раділа кожною книжкою, особливо тоді, коли з України почали надходити твори українських кращих авторів. Коли набула власне помешкання-кондомініум, жартуючи казала, що бібліотека - це її одинокі меблі, якими вона заповнить свою хату». І перед своєю смертю заповіла цю бібліотеку Рівному. І разом з труною покійної ця бібліотека (близько тисячі книг, журналів) прибула в Рівне, де була передана Інституту слов’янознавства. Тут послугами цієї бібліотеки нині користуються викладачі та студенти вузу. Ряд книг з автографами потрапили у фонди Рівненського обласного краєзнавчого музею.

Про бурхливу патріотичну діяльність Тоні прекрасно були проінформовані компартійні діячі. Вони різко негативно ставилися до неї під час її приїздів на батьківщину. Але Тоня не зважала на це. По крихті вона збирала кошти для поїздки на свою батьківщину, на допомогу своїй багаточисельній родині. Побувала в Україні п’ять разів, незважаючи на те, що кожен раз після її приїзду преса поливала її брудом. Але це не зупиняло мужню патріотку: вона марила Україною і їхала до неї. На сторінках одного з обласних видань запопадливий журналіст свій опус озаглавив «Пташка з-під чужого дашка». Але це не зупиняло жінку - вона продовжувала відвідувати рідну їй, хоч і комуністичну Україну. Вона зустрічалася з родичами (своєї родини у неї ніколи не було), знайомими, аж поки компартійні керівники не заборонили їй взагалі бувати в Україні. Адже вони прекрасно знали її біографію, знали її як гарячу патріотку України, а значить, націоналістку.

Але доля розпорядилася так, що Тоня таки потрапила на батьківщину - коли тут урочисто відзначалася 5 річниця державності України. Вона зустрічалася з жителями Межиріч, своїми родичами, членами Союзу Українок у Рівному тощо.

Згодом вона писала подрузі: «Кожного дня ми кудись мандрували, де й брали участь у програмі. Я дуже багато могла пізнати й побачити в Києві і Львові. Були ми і в інших містах і оселях в мандрівці по чудовій красі нашої України. Вулиці Києва були переповнені учасниками святкувань. Я була дуже захоплена тим всім, але й дуже втомлена».

Так, вона у той час уже була важко хворою, але прагнула зустрічі вже з Незалежною Україною. І, як бачимо, мети своєї досягнула, хоч і дорогою ціною. Але страшна тривала хвороба продовжувала підкошувати її сили, і З квітня 1997 року Тоня відійшла в потойбічний світ.

...Ми перегорнули лише кілька сторінок короткого, але такого багатющого життя Тоні Горохович - журналістки, письменниці, вченої, публіцистки, педагога, активної громадської діячки , ім’я якої широко відоме серед українців, яких доля розкидала по всьому світу. Справедливість відновлено: і вільна Україна після компартійних заборон уже також знає ім’я своєї славної дочки. Ім’я Антоніни Горохович з гордістю носить одна з вулиць обласного центру, про неї розповідає Рівненський обласний краєзнавчий музей, де зберігаються нагороди та відзнаки, яких була удостоєна наша славна землячка.

Розміри газетних шпальт не дають нам можливості розповісти більш докладно про цю людину, яка повністю віддала себе вихованню молодого підростаючого покоління в українському дусі. Ми пам’ятаємо, що вона назавжди прищепила юнакам та дівчатам палку любов до Бога, України, її солов’їної мови, героїчної багатовікової історії, самобутньої культури, до всього українського. Ідеї, закладені Тонею Горохович в душі молодих українців, продовжують жити. Вони, як нерукотворна естафета, передаються з покоління в покоління, живуть і розквітають і будуть жити, поки живе Україна.

 Гурій Бухало

Жить можна скрізь, а вмерти тільки Вдома

Для кожного з нас рідна домівка - це невід’ємна часточка душі. Це галасливе, сповнене пригод дитинство, шкільні роки, роки швидкоплинної юності. Зі словом домівка пов’язується найбільше спогадів, найбільше цікавих історій. Тут ми вперше промовляємо «мама», тут робимо перші кроки в життя, тут дізнаємося від дідусів і бабусь про надзвичайні дива і саме тут нас завжди чекають і люблять.

Так не кожному в цьому світі щастить пізнати затишок рідної домівки, не кожен посміхнеться, згадуючи роки дитинства, проведені в дитячому притулку або ще гірше - на вулиці. І немає слів, якими можна було б висловити глибоке співчуття таким людям, яких доля обділила найсвятішим - теплим батьківським домом, двері якого тобі завжди відкриті.

І тому всі, у кого в серці назавжди закарбувалась щира любов до рідної домівки, повинні пам’ятати, що їм дуже пощастило мати те, про що іншим можна лише мріяти.

І куди б не потрапили, де б не знаходилися, ми повинні всім серцем линути туди, де народилися.

Життя розкидало наших односельчан у різні куточки країни і за кордон. Син священика, який був першим настоятелем Михайлівської церкви села Великий Житин, пан Микола Ненадкевич, завжди чуйним серцем та думками з односельчанами. А лише випадає нагода - лине, спішить у рідний край з далекого Нью-Йорка. Тут поховані його батьки, рідні, тут його батьківщина.

Багато років він підтримує гарні стосунки з Великожитинською школою та Острозькою академією. Він небайдужий до долі України, її майбутнього – дітей, тому щорічно підтримує матеріально ці навчальні заклади.

 Ностальгія за рідною землею переповнює його серце, тому він весь час говорить про те, що хотів би померти на рідній землі - в Україні.

... Ти ідеш в світ шукати долі,

Лишаєш все: з чим жив і що любив,

Ти у полоні мрій, та мимоволі,

Здається, ніби щось ти загубив.

А час летить, вкриваючи минуле

Туманом мрій нових, нових ідей.

Та знову давня згадка промайнула:

Не твій це світ, і дім також не твій.

Й в останню мить, переборовши втому,

Лишаєш у чужім краю усе.

Жить можна скрізь, а вмерти тільки вдома,

Хоч як далеко доля віднесе.

Тетяна Одолінська,

студентка ІV курсу

Національного університету Острозька академія