ЛИЦАР ПОВСТАНСЬКОЇ ЗВИТЯГИ

Героїчна постать Головного командира Української Повстанчої Армії легендарного генерала «Тараса Чупринки» мене зацікавила ще з дитинства, коли від своєї тітки-вчительки довідався про те, що син Романа Шухевича Юрій в далекому 1947 році нелегально перебував у домі мого діда Йосипа Праска в с.Лани (тепер Прибужани Кам’янка-Бузького району, що на Львівщині) під вигаданим конспіративним ім’ям Богдан Левчук. Ця новина тоді мене просто шокувала. Я намагався від тіток довідатися  якнайбільше про цю визначну особистість і причини перебування чотирнадцятирічного Юрія Шухевича в нашій родині, одначе тітки дипломатично відмовляли - мовляв, мені ще рано знати про такі поважні справи. Та й подібною інформацією можу лише нашкодити собі.

Досить, що вони (тітки) через ці події десятки літ залишалися без вчительської праці, а найстарша їхня сестра скуштувала 16 літ сталінського сибірського «курорту». Звісно, що такі загадкові відповіді ще більше загострювали інтригу, розпалювали мою цікавість. Я тоді поставив собі за мету розшукати якнайбільше інформації про легендарного генерала і його сина Юрія. Проте, остаточно цей задум вдалося здійснити аж у дорослому віці, і не лише з розповідей рідні, коли на початку дев’яностих років мені випала щаслива нагода особисто запізнатися з Юрієм Шухевичем у Львові під час виборчої кампанії до Верховної Ради України...

Я в ті роки внаслідок тяжкої хвороби батькової наймолодшої сестри тимчасово мешкав у дідовому домі у Прибужанах, працюючи в Кам’янка-Бузькому райвідділі освіти й одночасно очолюючи районну організацію Народного Руху. Виявилося, що Юрій Шухевич напрочуд добре пам’ятав мій рід, а головне, вразив просто феноменальною пам’яттю. Можливо, у незрячих людей вона стократ загострюється (Юрій тоді вже повністю втратив зір після чи не сорокарічних поневірянь по радянських концтаборах). На мої запросини він знову радо відвідав наш дім і Кам’янку Бузьку, познайомив мене з живими членами Проводу ОУН часів батькового керівництва. Зокрема, з Петром Дужим і Василем Куком та іншими чільними провідниками українського підпілля. І почалася довготривала й копітка праця відтворення давно минулих подій. Я поставив собі за мету написати великий художній твір (причому перший в українській літературі) про Романа Шухевича-«Чупринку» на базі зібраного матеріалу, споминів сина та всіх тих, хто боровся під орудою генерала.

Рід Шухевичїв походить із села Розвадов, що примостилося над Дністро’м біля містечка Миколаїв, де колись жив селянин Іван Шух. Він був довгожителем і помер аж на 110 році життя. Мав трьох синів, один з яких - Євстафій - став священиком і назвав себе Шухевичем. Він парохував у селі Рахівці Городенківського повіту нинішньої Івано-франківщини. Один з синів Євстафія – Осип - теж був священиком і письменником. Працював у Тишківцях, де був деканом та інспектором шкіл Городенківського повіту, а також палким послідовником «Руської трійці», писав народною мовою, як і Мар’ян Шашкевич. У нього було дванадцятеро дітей. Серед них і дід Романа Шухевича, видатний педагог, етнограф та культурно-громадський діяч Галичини Володимир, що закінчив Львівський університет, потім заснував і редагував дитячий журнал «Дзвінок» та педагогічний часопис «Учитель», написав ґрунтовну п’ятитомну етнографічну працю «Гуцульщина». Його дружина Герміна очолювала галицький «Клуб русинок» (українок), проводячи величезну громадську роботу серед українського жіноцтва. Один з їхніх п’ятьох дітей Осип став суддею, а за часів уряду ЗУНР був обраний повітовим комісаром в Кам’янці Струмиловій, що на Львівщині.

Найстаршим сином в родині Осипа Шухевича був Роман, майбутній Головний командир УПА, легендарний генерал «Тарас Чупринка». Народився він 30 червня 1907 року в містечку Краковець, що на Львівщині. У 1914 році їхня родина переїздить до Кам’янки Струмилової (нинішня Кам’янка Бузька). Тут юний Роман закінчив Народну школу, потім навчався в місцевій гімназії, одначе з певних обставин після нової окупації поляками Галичини батьки перевели його на навчання до Львівської Академічної гімназії, у якій за життя працював Романів дід Володимир. Мешкав у своєї бабусі Герміни на Собіщині. У бабусинім домі в той час нелегально квартирував колишній командир «усусусів» Євген Коновалець, з благословення якого він спочатку стає пластуном Пластового полку імені князя Лева, а згодом у неповних шістнадцять літ - членом УВО (Української Військової Організації).

Першим бойовим хрещенням відчайдушного і спортивного юнака став атентат на освітнього куратора Яна Собінського, автора антиукраїнської тази «на зніщенє Русі» шляхом повільної ліквідації українського шкільництва. Відтоді Роман-«Дзвін» керує різними бойовими акціями УВО. У 1929 році вступає до ОУН і працює на посаді бойового референта. Бере участь у замаху на комісара Внутрішніх справ і поліції Львова Казіміжа Чеховського. Атентат дуже успішно виконав у стилі Романа Шухевича його швагро Юрій Березинський, брат його дружини. З не меншим успіхом під керівництвом Романа Шухевича бойовик ОУН Микола Лемик здійснив замах на радянського консула у Львові Майлова, аби привернути увагу світової громадськості до штучного голодомору в Україні та територіях СРСР, заселених українцями. Адже світ чомусь мовчав про цей  геноцид більшовиків проти українського народу. І вже незабаром по тім бере участь в організації замаху на міністра Внутрішніх справ Польщі Пєрацького, за що був засаджений на п’ять років і запроторений до найжахливішого польського концтабору «Бераза Картузька».

Після виходу з в’язниці Роман Шухевич зі своїми найближчими побратимами Колодзінським і Коссаком всупереч наказу ПУНу беруть участь у збройних формуваннях Карпатської Січі в час проголошення закарпатцями Карпатської України в 1939 році. Одначе молода Карпатська держава протрималася недовго перед переважаючими силами угорців та ще й за підтримки гітлерівської Німеччини, адже Романові Шухевичу та його товаришам вдалося організувати лишень 12-тисячне військо, і то половина його йшла в бій необмундирована і без зброї, практично з голими руками, здобуваючи її на полі бою.

У квітні 1941 року Революційний Провід ОУН скликав Великий Збір, на якому Романа Шухевича обрано членом Проводу і призначено керівником зв’язків із мережею ОУН у підбільшовицькій Україні. Готуючись до походу на схід, він опрацював план-схему перекидання туди похідних груп силою в п’ять тисяч відданих українській справі підпільників, а також висунув цікавий проект створення українського національного легіону під німецьким крилом, аби вишколити достатню кількість командного старшинського складу для майбутнього українського масовішого війська. І з початком німецько-радянської війни український легіон «Нахтігаль» на чолі з Романом Шухевичем 29 червня 1941 року вступає у Львів. Після наради в митрополита Андрея Шептицького в Народному Домі скликано збори громадськості Львова і проголошено відновлення української самостійної державності. Акт відновлення державності від 30 червня 1941 року моментально облетів Галицький край. Створено тимчасовий український уряд, де Романа Шухевича було призначено віце-міністром військових справ.

Після всіх організаційних заходів з відновлення державності курінь Романа Шухевича вирушив на фронт. Його вояки (а всі вони були щонайменше з гімназійною, а переважна більшість з вищою освітою) справді проявляли великий героїзм і відвагу, одначе після того, як німці за проголошення Акта незалежності заарештували Степана Бандеру, Ярослава Стецька та інших чільних оунівців, курінь відмовився брати участь у військових операціях, аж поки німці не виконають усіх їхніх вимог та припинять репресії проти революційної ОУН та її членів. Тому німці відкликають курінь з фронту. Аби його вояків не запроторили до концтабору, керівництво легіону погодилося пройти вишкіл та переформуватися в поліційний батальйон боротьби з більшовицькими партизанами. Їх перекидають у Білорусію, аж під російську Смоленщину. Одначе й тут конфлікти з німцями наростали і остаточно вийшли з-під контролю, коли Роман Шухевич відмовився послати свій курінь на допомогу німецькому комендантові господарського відділу по збиранню контингенту. Він різко відповів зухвалому німакові: «Ми прийшли воювати, а не грабувати!» У відповідь німецьке командування вирішило знову розформувати неслухняний український батальйон і почало невеличкими групами відряджати його до Львова. Одначе Роману Шухевичу вдалося втекти з потягу на Підзамчі, бо знав, що їх везуть до в’язниці на Лонцького.

Незабаром він з’являється на Волинському Поліссі в пошуках зв’язків з так званим «Лозовим козацтвом», адже тут, на Костопільщині, вже були засновані перші загони УПА під командуванням провідника ПЗУЗ «Клима Савура» (Дмитра Клячківського). Скоординувавши дії, Роман Шухевич повертається в Галичину і приймає пост референта військових справ Проводу ОУН, а згодом рішенням Проводу віді 15 серпня 1943 року обіймає посаду Головного Командира УПА. У цьому ж році 21-2З листопада бере участь в першій Конференції поневолених Москвою народів, що проходила в Будеражі на Рівненщині і зумовила потім поштовх до створення в 1946 році на еміграції АБН (Антибільшовицького Блоку Народів), який теж долучився своєю багатолітньою діяльністю до розвалу новітньої більшовицької імперії - Радянського Союзу. І нарешті скликання за його ініціативою та створення Української Головної Визвольної Ради /УГВР/ 14-15 липня 1944 в с.Сприня, що на Самбірщині, де Романа Шухевича обрано не лише Головою Генерального Секретаріату, цебто прем’єром підпільного Українського уряду (під псевдом «Лозовський»), а й секретарем, цебто міністром військових справ. Головою Президії УГВР, цебто Президентом, обрано Кирила Осьмака. УГВР мала репрезентувати перед західним світом український народ.

Потім був довголітній підпільний шлях провідництва ОУН під псевдом «Тур» і командувача УПА під псевдом «Тарас Чупринка» аж до останнього його подиху, коли 5 березня 1950 року кадебістська куля перервала життя українського героя у трьох іпостасях: Головного провідника ОУН «Тура», Головного командира УПА «Тараса Чупринки» і Прем’єра підпільного українського уряду «Лозовського» на конспіративній квартирі в с.Білогорща, що неподалік Львова.

Важливою деталлю є те, що для ліквідації цієї визначної постаті українського визвольного руху Сталін послав у Галичину начальника четвертого управління МДБ СРСР генерала Павла Судоплатова, що свого часу вчинив успішний замах на організатора і провідника ОУН Євгена Коновальця. На цей раз фортуна теж всміхнулася відомому терористові. Він спочатку наказав тіло невловимого повстанського генерала закопати у дворі Львівського МДБ, загорнувши труп у три плащ-накидки і чомусь обмотавши його аж сім разів колючим дротом, Одначе потім Судоплатов поміркував, що підпільники можуть довідатися про справжнє місце захоронення їхнього провідника, тому розпорядився викопати труп і знищити його шляxом спалення, аби вже ніколи ніхто не зміг поклонитися світлій пам’яті героя на його могилі. Дев’ятого березня 1950 року (про що, до речі, першою сповістила «Волинь») група співробітників МДБ УРСР, до якої увійшли полковник Каганович, майор Подтепа, капітан Панченко, старшина Пономаренко, а також чотири солдати строкової служби, відвезли вантажівкою труп Романа Шухевича на лівий берег Збруча неподалік м.Скала-Подільська і біля села Гуків, що на Хмельниччині, обливши бензином, спалили, зібрали в брезент і викинули з мосту в річку.

І лише у 2005 році зусиллями наших земляків О.Скипальського та В.Червонія вдалося встановити ці обставини і з допомогою водолазів з Рівного та Хмельницька знайти частину обгорілих кісток. А на тому місці, де спалили тіло Р.Шухевича, коштом Рівненської обласної організації Української Народної Партії на Покрову 2005 року постав величний хрест з костопільського базальту – з тих місць, де зародилася УПА.

Не стало легендарного генерала УПА, проте його бойові й партійні побратими ще майже до кінця п’ятдесятих років продовжували почату ним справу, наближаючи наше остаточне визволення з-під іноземного ярма. У великій мірі завдяки їм маємо нині незалежну Україну. Тому мусимо берегти світлу пам’ять про них і передати шану й любов нашим нащадкам.

Звичайно, в газетній статті важко розкрити всі грані характеру й діяльності цього мужнього й вольового лицаря повстанської звитяги. Отож раджу тим, хто хоче дізнатися про героя більше, прочитати мій історичний роман-трилогію «Здобути або не бути».

Святослав Праск, письменник.